Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

КИЇВ ПIСЛЯ ЖОВТНЕВОГО ПЕРЕВОРОТУ

Дорога до Громадянської війни
9 листопада, 2001 - 00:00

Головним надбанням УЦР став дозвіл Тимчасового уряду брати участь у комплектуванні національних військових частин (II Універсал, ухвалений 16 липня 1917 р.). Стихійний процес «українізації» колишньої царської армії (у майже 16-мільйонній російській армії українці складали близько 30%) приймав невiдворотнi форми. І Тимчасовий уряд, і лідери Української революції намагалися контролювати цей процес, але соціальна напруженість, викликана війною та розрухою, зростала з кожним днем.

Про те, наскільки сильним був вплив національних військових частин на загальну політичну обстановку в Україні, свідчить такий факт. Коли 7 листопада 1917 року (всі дати подано за новим стилем) до Києва як грім серед ясного неба телеграфом прийшли звістки про більшовицький переворот у Петрограді, у цирку на вулиці Миколаївській вже шостий день продовжувався III Військовий конгрес за участю 2965 делегатів (!) з усіх фронтів. 2 листопада словами «Хай живе самостійна Україна!» його відкрив Євгеній Неронович; президію очолив професор Михайло Грушевський.


Якщо в перші дні Конгресу багато представників впливових українських соціалістичних партій говорили «про національний сепаратизм як провокацію, спрямовану на розрив федеративних відносин iз Російською республікою» (Володимир Винниченко), то вже наприкінці роботи Конгресу (13 листопада) делегати прийняли в цілому «самостійницьку» резолюцію: «1) З хвилиною перейняття в Петрограді влади більшовиками, єдиним виявом української демократії є Центральна Рада; тому намагання Ради робітничих і Солдатських Депутатів перебрати владу в Україні треба відкинути. Конгрес подбає, щоб військові частини в Україні, як і фронтові частини, ніколи не виступили проти працюючого народу. 2) Право самовизначення народу є необмежене, тому український суверенний народ сам має вирішити, чи хоче жити у федерації з народами Росії, чи не хоче. Конгрес домагається від Генерального Секретаріату скликати негайно Українські Установчі Збори в межах етнографічних територій, і хай вони встановлять Українську Демократичну Республіку та проведуть соціальні реформи... 3) Для ведення боротьби проти анархії, що загрожує знищенням України, Конгрес домагається, щоб Центральна Рада і Генеральний Секретаріат негайно перейняли в цілій Україні владу при допомозі українського революційного війська... 4) Конгрес домагається, щоб Центральна Рада взяла у свої руки справу війни і миру і щоб були зроблені перші кроки для мобілізації української армії і флоту». (І.Нагаєвський. «Історія Української держави ХХ ст.»).

Як бачимо, III Військовий Конгрес категорично виступив проти більшовицького перевороту. Але ситуація ускладнилася тим, що у Києві фактично зберігалося тривладдя. Українські частини на чолі з полковником Віктором Павленком були змушені укласти угоду з військами, що підтримували скинутий у Петрограді Тимчасовий уряд (до 10 тисяч солдатiв). Більшовики зайняли Печерськ, але мали лише 6-7 тисяч солдатiв, 7 артилерійських батарей і 8 броньовиків. Повстання більшовицьких частин було подавлено в зародку. Полки, що підтримували Керенського, заявили про нейтралітет. Делегати Конгресу, котрі представляли мільйони фронтовиків, були підтримані багатотисячними збройними загонами прихильників Української Центральної Ради. 19 листопада генерал Володченко — командуючий Південно-Західним фронтом, понад 50% особового складу якого були українці — визнав владу УНР.

Уже наступного дня, 20 листопада 1917 року, УЦР видає свій III Універсал. Резолюція його проголошувала створення Української Народної республіки із збереженням федеративного зв’язку з Російською республікою. «Визнаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краї повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які є лише частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді». III Універсал визначив територію УНР: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і частина Таврії. Долю Курської губернії, Холмщини, Воронежчини, Кубані та інших територій, де українці становили більшість, мало вирішувати населення цих областей.

III Універсал скасував приватну власність, націоналізував поміщицьке, монастирське, казенне та церковне майно, встановив 8-годинний робочий день, скасував страту і проголосив загальну амністію всім ув’язненим. Окремо були обговорені права та свободи національних меншин України.

На 27 грудня III Універсал призначив всенародні вибори до Українських Установчих Зборів. Поіменне голосування Малої Ради при затвердженні документів цього Універсалу дало такі результати: 42 її члени — «за», 0 — «проти», 5 — «утрималися».

Націоналізація землі без будь-якої компенсації (данина представникам численних впливових соціалістичних партій) поставила в опозицію до УНР землевласників, у тому числі й багатьох міцних «середняків» (за більшовицькою термінологією).

Незважаючи на явну революційність III Універсалу, він не враховував ситуацiю, що склалася, і продовжував федералістську політику щодо Росiї. «Заклики Грушевського рятувати мертвий уже московський державний організм, що від Переяславської Угоди руйнував український народ, його права і свободу, не лише не мали жодного впливу на українське громадянство, але, навпаки, дискредитували Грушевського в очах народу як державного мужа» (І.Нагаєвський). Більшовики, котрі чіпкою рукою взяли владу в більшості регіонів Росії, звичайно ж, були вільні не дотримуватися угод між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. З їхніх заяв було добре відомо про негативне ставлення Петрограда до автономії України.

Ще 17 грудня Раднарком (Рада Народних комісарів) на чолі з В. Леніним надсилає уряду УНР ультиматум: «Российское социалистическое правительство от имени СНК еще раз подтверждает независимость национального права всех национальностей, преследовавшихся царской российской буржуазией, — вплоть до признания прав этих национальностей отделиться от России. В тоже время мы, Совет Народных Комиссаров, признаем право Украинской Народной Республики полностью отделиться от России и начать переговоры с Российской Республикой в деле определения союзных и других взаимоотношений между обеими республиками... Обвиняем Раду в Украине и приводим факты, где под прикрытием фраз и деклараций относительно национальной независимости она падет жертвой систематической буржуазной политики, из-за которой ни Рада, ни Советы Украины не хотят наш Совет над их страной...» (стилістику документів збережено).

Цей ультиматум де-юре став оголошенням війни молодій Українській республіці, втягненій у місиво страшного громадянського протистояння на території колишньої Російської імперії. Ще 12 грудня більшовицький Військово-Революційний комітет наказав червоногвардійцям підняти заколот у Києві, але Перша дивізія сердюків у ніч на 12 грудня захопила склади заколотників (350 кулеметів, 5 мільйонів патронів) і обезглавила повстання, заарештувавши його керівників; утім, незабаром їх було відпущено на волю. Червоний та білий терор Громадянської війни був уже не за горами.

Демагогічні гасла та дешевий популізм більшовиків, безупинне протистояння у середовищі українських соціалістів та націонал-демократів стали тiєю вибуховою хвилею, що поглинула усі некомуністичні сили і поставила хрест на національно-визвольній боротьбі в Україні після майже чотирьох років громадянської війни (1918 — 1921рр.).

Сергій МАХУН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments