Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу.
Олена Теліга, українська поетеса

Літопис, що не згорів

«Історія русів» – джерело натхнення для українських класиків
17 червня, 2005 - 00:00

I сторія давньої української літератури має чимало «білих плям», які бентежать дослідників, але мають потужний вплив на творців художньої літератури як джерело романтизму, нових сюжетів і образів. Але навіть у давньому письменстві небагато є книг, що дали літературі таку кількість художнього матеріалу, як «Історія русів». Ця книга з XVIII ст. фактично є анонімним козацьким літописом і не поспішає розкривати перед вченими свої таємниці. Видана 1846 року в Москві, вже роком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне видання було здійснене в Україні аж 1990 року. Набагато раніше її оцінила українська діаспора: «Історія русів» невеликим накладом була видана в Нью-Йорку 1956 року. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір вже тоді здобув собі славу написаного «надто вільно» проти офіційної влади. Сьогодні можемо лише здогадуватися, скільки було тих списків і кому вони належали. Поруч із небезпечною «вільністю» для «Історії русів» характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зображенні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Разом з тим тут присутнє вкрай критичне ставлення до російської влади, яка протягом XVIII ст. доклала величезних зусиль для придушення української державності. Проте саме її легенди та історичні оповідання, колоритні постаті козацьких ватажків, неймовірні подвиги козацького війська і, що найголовніше, вільнолюбний дух захоплювали читачів у всі часи.

Серед найвідоміших письменників XIX ст. чия творчість значною мірою віддзеркалювала захоплення «Історією русів», можна назвати Євгена Гребінку, Миколу Гоголя, Тараса Шевченка.

УЛЮБЛЕНЕЦЬ НЕЧИСТОЇ СИЛИ

Готовим літописним сюжетом скористався Євген Павлович Гребінка для створення історичної повісті «Ніжинський полковник Золотаренко». Гребінка більше відомий нам як талановитий український байкар, що писав російською мовою. Звернення до козацького минулого, до історії України у його творчості — явище виняткове, і швидше за все автор віддавав дань романтизму, який став пануючою літературною течією в українській літературі 30— 40 х років ХIХ ст. Романтики частозверталися до історичного минулого, черпаючи там сюжети й образи, витворюючи в художніх творах новий, подекуди ірреальний світ. На нашу думку, Євген Гребінка у своїй повісті незначною мірою відступив від канонів романтизму через те, що значно наблизив до сучасного йому читача другу половину XVII ст. — епоху польсько-російських війн, так звану Руїну, деміфологізував її, хоча романтики в повісті від того не поменшало. Автор творчо опрацював історичне оповідання, увиразнив скупі літописні дані, вималював цілісні характери на підставі ледь окреслених в «Історії русів» персонажів, побудував чітку сюжетну лінію, створивши таким чином змістовну історичну повість.

Постать наказного гетьмана Івана Золотаренка є однією з найзагадковіших і найдемонічніших в «Історії русів». Улюбленець російського царя Олексія Михайловича, талановитий полководець Золотаренко, чиє військо скрізь здобувало перемоги, а його самого не брали ні куля, ні шабля, викликав містичний жах у ворогів; вони вважали його «чародієм» і «характерником», володарем диявольських сил. Успішні військові кампанії наказного гетьмана стояли кісткою в горлі польській владі. Бажання знищити Золотаренка було у поляків таким сильним, що по допомогу вирішили звернутися до католицьких священиків, а ті, в свою чергу, — до потойбічних сил. Місцем замаху на гетьмана мало стати містечко Старий Бихів, через яке гетьман з військом повертався додому, на Україну. Виконавцем замаху обрали простого міщанина, католицького органіста на ім’я Томаш, який дуже влучно стріляв з рушниці. Євген Гребінка вдало змалював образ небагатого музики-органіста, добробут родини якого цілком залежав від мисливських успіхів чоловіка. Католицьке духівництво вирішило скористатися вмінням Томаша і намовило того вбити Золотаренка, коли він буде проїжджати повз дзвіницю на міській площі. Навзамін ксьондзи пообіцяли надати Томашевому синові добру освіту в єзуїтській школі.

Страх перед надлюдськими здібностями козацького гетьмана був такий великий, що для здійснення задуму була виготовлена особлива куля — із срібла, з вибитими на ній латинськими літерами. Мабуть, срібло в уяві католиків мало більшу вбивчу силу на непереможного козацького гетьмана аніж звичайний свинець, а може, тут діяли середньовічні забобони, згідно з якими нечиста сила боялася срібла. Однак задум був виконаний, і Золотаренко загинув.

Кінець історії вражає читача не менше, ніж підлість бихівського католицького духівництва — на похованні, коли гетьмана вже доправили в рідний Корсунь і відспівували в церкві, дерев’яні стіни храму зайнялися, а двері виявилися зачиненими ззовні, церква згоріла разом з труною і людьми, які не змогли вчасно полишити будівлю. Цей випадок породив багато забобонних домислів і легенд серед польських хроністів: нібито Золотаренка поглинув пекельний вогонь, якому той вірно служив протягом життя. Автор повісті пояснює цю подію набагато прозаїчніше: стався звичайнісінький підпал. І під час пожежі люди помічали віддаля на пагорбі темну фігуру, яка дуже нагадувала собою католицького монаха. Зауважимо лише, що трагічна подія під час поховання Золотаренка таки сталася, про неї згадує інший козацький літописець — Самовидець, який нібито був там особисто і все те бачив на власні очі. Таким чином, Євген Гребінка у своїй повісті дещо розвінчує міф, що от-от готовий був виникнути внаслідок незвичайних, але цілком природніх подій.

ТРАГЕДІЯ СТАРОГО ПОЛКОВНИКА

Художню цінність «Історії русів» значною мірою оцінив Микола Гоголь, створивши, мабуть, один з найкращих художніх творів про козацьке минуле з усіх, які мають російська й українська літератури — «Тараса Бульбу». Ця повість існувала в двох редакціях — 1835 і 1842 рр., різниця між якими досить суттєва. З поміж літописних історичних джерел, які мали найбільш помітний вплив на першу редакцію «Тараса Бульби» М.Гоголя, були дві книги: «Історія русів» та «Опис України» Боплана. У другій редакції повісті більше помітний вплив «Истории о козаках запорожских…» князя Мишецького і фольклорних джерел, що говорить про перенесення зацікавлень М.Гоголя в царину усної народної творчості. Про величезне зацікавлення минулим свідчать нереалізовані наміри Гоголя зайнятися викладанням історії.

Проте саме «Історія русів» дала Гоголю корисний матеріал для численних історичних екскурсів першої редакції «Тараса Бульби». Тут можемо прочитати розповідь козаків-втікачів на Січ, що має за основу літописне оповідання з «Історії русів» про польське свавілля 1597 р., яке почалося після впровадження берестейської унії. Мова йде про католицьке духівництво, яке визискувало православних і роз’їжджало Україною в запряжених людьми возах, щоб силою вводити унію, про православні церкви, які віддавали в оренду євреям, а ті за гроші відкривали їх перед православними. Звідтіля ж походить розповідь про те, яким чином євреї-орендарі використовували церковне начиння та одяг.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Ярослав МИШАНИЧ, кандидат філологічних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments