Людина, не здатна адаптуватися до несправедливості
Щойно виповнився рік після передчасної смерті Джеймса Мейса — правозахисника, американського вченого, професора, дослідника українського Голокосту. Почавши з вивчення її минулого, Джеймс Мейс фактично став громадянином України — він з болем серця переживав її поразки на шляху до істинної демократії й щиро радів успіхам. Журналісти газети «День» мали честь кілька років співпрацювати з цим неординарним американцем, обмінюватися з ним думками і звикли бачити в ньому не тільки колегу, але й однодумця.
Займатися сучасною історією України Джеймс Мейс розпочав ще у ті часи, коли Радянський Союз здавався непохитним і ніхто й не підозрював, що «царство це вже оцінене, зважене і поділене» (біблейське «мене, текел, упарсін»). Результатом його досліджень стала чотиритомна праця: один том документальних досліджень, що базувалися на архівах, вивезених під час Другої світової війни до Німеччини (радянські архіви були тоді недоступні для дослідників), та три томи страшних свідчень тих людей, які пережили голод. Один із таких свідків голодомору розповів, виступаючи на ювілеї пана Мейса, як цей американець, слухаючи спогади про страждання українських людей, плакав.
Типовою рисою п. Мейса була нездатність адаптації до несправедливості, хоч де б вона виявлялася, — в США, в Україні чи в будь-якому іншому місці земної кулi. Цим він яскраво відрізнявся від багатьох із нас — від тих людей, які або звикають до жахливого «порядку речей», або вболівають за справедливість вибірково — залежно від обставин, національності чи часу. Джеймс завжди тримався своїх високих моральних стандартів, чим приваблював до себе людей. Дуже точно сказав колишній політв’язень, літератор, вчений, громадський діяч Євген Сверстюк: «Необов’язково бути українцем, аби робити добро Україні. Треба бути просто Людиною». На жаль, зворотне твердження також правильне — скільки було і є на світі українців, які приносять своїй Батьківщині тільки зло! Це або байдужі люди, або такі, що воліють забути трагічні сторінки нашої історії й тим самим викреслюють із історії не тільки ці сторінки, але і саму Україну. Це люди, які досі живуть в задушливому тумані ностальгії за старим режимом і вважають той режим чи не істинним раєм на Землі (в медицині це називається «аберацією» — збоченням). Наче не їхні пращури (бунтарі-козаки) ще в середньовіччі створили систему колегіальної самоуправи — назвемо її «демократичною» — і жили згідно з нею! І завжди вважали, що краще гинути від куль, ніж підкорятися нападникам.
Вивчати проблеми і трагедії Радянського Союзу Джеймс Мейс розпочав змолоду, ще в університеті — його докторська дисертація «Комунізм і дилеми національного звільнення. Національний комунізм у радянській Україні 1918— 1933 років» була опублікована Гарвардським університетом. Коли п. Мейс почав займатися проблемами штучного голоду в Україні 30-х років, відразу з’ясувалося, що найголовніші джерела інформації, тобто автентичні документи СРСР, абсолютно недоступні, засекречені. Тому молодий вчений розпочинає не тільки масштабні дослідження, але й, фактично, розслідування, які тривали все його життя. 1986 року він став виконавчим директором американської комісії президента Конгресу США з вивчення голоду в Україні. Тоді ж Джеймса помітила радянська преса і заклеймила його звичним радянським «джентльменським» набором прізвиськ — «фальсифікатором історії», «брехуном», «підступним другом українців» та ін. Це була неабияка відзнака в очах порядних людей! А на Заході його роботи було видано в кількох країнах і багатьма мовами.
Коли в новітні часи Джеймс Мейс отримав дозвіл приїхати до України, він поповнив свої наукові праці кількома томами розповідей очевидців і жертв українського голодомору. Тому не дивним є той відгук, який викликала передчасна смерть Джеймса Мейса; дружина покійного письменниця Наталка Дзюбенко розповідає, що отримала сотні телеграм співчуття чи не з усіх континентів.
Нижче ми наводимо кілька думок Джеймса Мейса із матеріалів, написаних ним для газети «День».
«В Україні все ще немає ринкової економіки — через формальну і особливо неформальну (тіньову) роль держструктур, монополізацію (легальну і нелегальну) і відсутність захисту з боку закону ринкових трансакцій. Інвестор, який приїжджає до цієї країни з так званого «вільного світу», просто не знає, що він тут купує, і якщо він вважатиме, що може контролювати придбану власність, його можуть безцеремонно вигнати геть, повернувши йому зазвичай девальвовані гривні, й побажати щасливої дороги. Поки у колишньому СРСР справи йдуть саме так, можна забути про серйозні інвестиції із Заходу. Залишається тільки дивитися, як ті, що при владі, купують, дають хабарі й тягнуть все, що погано лежить».
«Кінцевий результат будь-яких виборів в Україні викликає у мене не дуже великий оптимізм. Бо я вважаю, що українське суспільство, яке повинно робити здоровий вибір, є більш ніж нездорове. Але я щиро ціную прикладені зусилля».
«По шостому році мого перебування в Україні я не можу не бачити, що життя тут іде за іншими законами, ніж в Америці чи Західній Європі. Не можу не бачити змін і не усвідомлювати, що не всі вони — на краще. Моє завдання як викладача (Києво-Могилянська академія), зокрема, американської політології полягає зовсім не в тому, щоб довести досконалість американської системи, яка досконалою не є. Але необхідно визнавати, що на сьогоднішній день — це досить успішна система. Попри всі плюси та мінуси».
«Варто і необхідно судити українську дійсність за стандартами цивілізованого західного світу. Тому що, справедливо це чи ні, такий світ є домінантним на нашій планеті. І якщо народ нової незалежної держави хоче на цій планеті жити гідно, треба адаптуватися до успішних експериментів людства».
«Я — історик, мене тягне туди, де віють вітри історії. Сильний і бурхливий вітер історії сьогодні вирує над Україною. Багато що вирішується саме тут. Не тільки майбутнє новоствореної країни, але також майбутнє Європи. А можливо, — а я впевнений, що беззаперечно, — й світової спільноти. Мова йде не лише про відкриття нового ринку чи нового політичного розподілу, або нової орієнтації. Йдеться, насамперед, про те, що перед цілим світом відкриються високі духовні вершини України. І це буде хоча б частковою компенсацією талановитому й працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими він йшов протягом століть. Я про це мрію, я на це сподіваюся».
«Я горджуся тим, що після Другої світової війни Америка вклала свій скромний внесок у повернення Німеччини до своєї справжньої суті — країни Гете, Бетховена і Моцарта — з того кривавого жаху, в який її ввергли нацисти».
«Я давно дійшов висновку, що незалежно від того, як ми називаємо Бога — Ієговою, Аллахом чи як-небудь ще, не існує будь-яких підстав для того, щоб битися чи вбивати одне одного. Як історик за освітою, я знаю, що тисячу років тому при взятті Єрусалима хрестоносці пролили море мусульманської крові й при цьому вважали, що чинять правильно, — адже це була кров усього лише невірних. Це було тисячу років тому. Хотілося б сподіватися, що за минулий час змінилися не тільки технології, але й людські, суспільні та політичні моральні цінності».
«Все змінюється з часом. Потрібен тільки час, бажання і певна дружня допомога країн-членів ЄС, щоби в майбутньому в України з’явилися шанси на вступ до цієї організації. Тому не всі члени ЄС прагнуть закрити перед нею двері так щільно, як цього хотілося б деяким іншим».
«Я поважаю «День» за громадянську відвагу говорити правду, якою б гіркою вона не була. За аналітичний розум, за те, що «День» висвітлює проблеми науки, культури, економіки, політики при повній орієнтації на думку читачів. За те, що в критичний і доленосний для українців час газета є хоча маленьким (і не самотнім), але мужнім островом правди і вільної думки. З нами — наш читач».
