Людяність у безодні пекла
Нещодавно видавництво «Дух і Літера» опублікувало книгу «Митрополит Андрій Шептицький. Документи і матеріали 1941 — 1944», присвячену діяльності митрополита в часи німецької окупації. У підготовці до друку нової книги брали участь такі різні заклади, як Український католицький університет (УГКЦ), Інститут юдаїки, Києво-Могилянська академія та Центр європейських гуманітарних досліджень. У книзі використані досі невідомі матеріали, віднайдені в київських архівах науковим співробітником Інституту юдаїки Жанною Ковбою.
Наше суспільство й сьогодні зберігає — значною мірою — те ставлення до митрополита Шептицького, яке було сформоване комуністичними ідеологами. І тому найцінніша риса нової книги — інформативність. Вона базується на посланнях митрополита до пастви, на церковних архівних документах, свідченнях очевидців, на його листуванні з Ватиканом та Третім Рейхом. Андрія Шептицького зображено на тлі страшної сторінки історії Західної України та Греко-католицької церкви, котрі з радянського пекла одразу потрапили до ще гіршого (на думку самого Шептицького) — нацистського пекла. Під час Другої світової війни на цій землі діялося таке, що, як писав митрополит у посланні «Про злочин убивства», «зачинає здаватися, що ненависть поміж людьми — це явище природне, конечне».
Андрій Кравчук, науковий редактор книги, справедливо вважає, що найбільш викривленими є погляди, пов’язані з діяльностю Митрополита під час німецької окупації: «Саме в цьому періоді радянська критика знаходила або й вигадувала найпотужнішу антиуніатську зброю». Повністю замовчувалося те, що німецька окупація Галичини була другою за чергою — після дволітньої окупації радянської, і що в перші часи після приходу німецьких окупаційних військ ситуація в регіоні ледь-ледь, а покращилася. Американський дослідник Джон Армстронг стверджує, що, переживши період радянської влади в Східній Галичині, «українці цього регіону привітали б, принаймні спочатку, будь-які війська, ворожі Радянському Союзу». В суспільстві панувала надія, що Німеччина погодиться на державну автономію; утворився незалежний український уряд Ярослава Стецька. Ці надії поділяв і Шептицький — він мріяв про «мудрий справедливій привод, який враховував би потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на те, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви вони належать». Не треба забувати й того, що у 1941 році політика Третього Рейху щодо слов’ян ще не стала явною.
Істинна ситуація, втім, з’ясувалася дуже швидко. Шептицький писав папі Пію ХII: «Сьогодні ціла країна погоджується, що німецький режим є, можливо, ще більшим злом, ніж більшовицький, — майже диявольським… Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії». Особливо обурений митрополит був тим, що німці залучали частину українців до своїх каральних акцій, до насильства і пролиття крові. У своїх посланнях («Не убий», «Про милосердя» та ін.) він наголошував на виконанні П’ятої заповіді: «Скільки разів в історії ми бачили і бачимо, до чого докочується людина, коли з гордості і злоби розбиває таблиці Божих заповідей, а на їх місце ставить свою самоволю. Ціла людська культура, всі від віків нагромаджені здобутки людського ума і серця будуть тоді зведені до упадку і руїни».
Невдовзі митрополит Шептицький став на шлях ненасильницького громадянського опору, який найбільше проявився у зв’язку «з остаточним вирішенням єврейського питання». Бо вже протягом першого тижня окупації Львова німецькі підрозділи знищили 4 тисячі євреїв, а невдовзі — ще 2 тисячі. Переховування євреїв було оголошено кримінальним злочином, який карався смертю. Мали місце також стихійні антисемітські погроми і вбивства. Стало очевидно, що йдеться не про спонтанні поодинокі вбивства, а про запланований геноцид єврейського народу.
Митрополит Шептицький надіслав протест до Гайнріха Гіммлера. Він писав, що як священик він не може не перейматися поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції «супроти мешканців краю, в першу чергу, жидів, знущаннями і розстрілами людей без суду. Тому дозволяю собі звернути увагу на це, не знаючи, чи ці речі в Берліні дійсно відомі. Як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних вважаю своїм обов’язком просити, щоб української поліції не вживати для акцій проти жидів». Пізніше Шептицький згадував, що відповідь на лист була образливою, а німецький офіцер, який її передав, натякнув, що «якби не мій вік, мене б застрелили за те, що посмів заступатися за жидів!». Але митрополит продовжував заступатися, робив, що міг. За його прикладом чимало священників звернулися до своїх громад із проповідями і певною мірою спинили шал убивств.
У своїх посланнях до пастви того часу Митрополит постійно повторює, що вбивство є злочином, яке карається відлученням від церкви, і застерігає українську молодь вступати до поліції. Він, втім, не обмежився зверненнями та допомогою окремим особам. 1942 року Шептицький організував розгалужену систему порятунку для надання притулку тим євреям, яким вдалося втекти із львівських гетто та концтабору (про це його просила єврейська спільнота). 200 дітей було таємно перевезено до різних монастирів, сховано в криптах, лікарнях та сиротинцях; 15 дітей і кілька дорослих євреїв довгий час рятувалися у митрополичих палатах Шептицького. Всім їм виписували фальшиві посвідчення про хрещення та українські імена, і всі вони пережили окупацію. Для транспортування та переховування переслідуваних були організовані спеціальні групи надійних людей, до складу яких входили духовні особи, чернечі спільноти, зокрема, ченці студити, яких очолював ігумен Клементій, брат митрополита. За словами рабина Кагане, якого також приютив у своїх палатах Шептицький, налічувалося понад 240 священиків, які ризикували своїм життям, видаючи документи про хрещення або переховуючи євреїв. Ця підпільна діяльність греко- католиків тривала 2 роки — до початку «другої радянської окупації» (1944). Кількість врятованих людей сьогодні важко встановити. Йдеться про кілька тисяч.
Варто відзначити, що ставлення митрополита Андрія Шептицького до Третього Рейху аж ніяк не змінило його оцінок держави радянської. Він, зокрема, писав: «Марксизм — це система, що робить людину машиною, зовсім не беручи до уваги її прав, потреб і природи».
Леонід Фінберг, директор Інституту юдаїки, у післямові до книги написав: «Постать митрополита А. Шептицького безумовно одна з наймогутніших і найславетніших в українській історії ХХ століття. Суспільством досі недостатньо оцінені і його інтелектуальна спадщина, і його організаторський талант як лідера нації... Нехай ця скромна робота стане даниною нашої пошани Великій людині — митрополиту Андрію Шептицькому, який і своїми текстами, і своїм життям утверджував «людяність у безодні пекла».
