Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Поет і мучениця

Нерозділене кохання Тодося Осьмачки
3 вересня, 2010 - 00:00
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

Тодось Осьмачка (1895 — 1962) — письменник незвичайної долі. Йому довелося зазнати на своєму віку і катівні НКВС, і гіркий хліб еміграції, і жахливу творчу самотність... Особливу цікавість для істориків та літературознавців становить львівський період життя Тодося Осьмачки.

Поет з’явився у Львові навесні 1942 року. За іронією долі, його від сталінських катів у білих халатах врятували німці. До нападу Гітлера на Радянський Союз Осьмачка перебував у Кирилівській психіатричній лікарні в Києві. Коли до української столиці наблизилися німецькі війська, медперсонал розбігся хто куди, а звільнений поет пішки відправився на Черкащину — у рідне село Куцівку.

Яким чином він дістався до Львова — невідомо. Друзі та колеги по перу допомогли Осьмачці облаштуватися на новому місці. А згодом відправили на відпочинок до маленького польського містечка Криниця, щоб поет зміг хоч трохи залікувати свої душевні рани, завдані радянським режимом.

Його поселили у найкращому пансіоні міста — на фешенебельній віллі «Патрія». Тодось Осьмачка відразу привернув до себе увагу. Високий чоловік із синіми очима мав на вигляд років під п’ятдесят. Практично ні з ким не спілкувався, весь вільний час проводив досить специфічно — або блукав в горах, або тихо просиджував у своїй кімнаті. Українці, які мешкали у «Патрії», зустрічалися з ним тільки в їдальні й були заінтриговані дивним сусідом. Поступово поета вдалося залучити до спілкування, і він іноді грав з іншими чоловіками в карти та ходив пити пиво.

У цей непростий період життя з Тодосем Осьмачкою відбулася дивовижна пригода — він зустрів жінку своєї мрії й безтямно закохався. Закохався так, як ніколи з ним не було ні до того, ні після того, переконаний відомий письменник Михайло Слабошпицький, автор книги про великого поета.

НЕСКОРЕНА ІГУМЕНЯ

Мати Йосифа, ігуменя монастиря Сестер Студиток у Львові, теж приїхала у Криницю й поселилася в «Патрії». Колись в миру вона носила ім’я Олена Вітер, жила й навчалася в Києві. До речі, патріотично налаштована дівчина дружила із тими студентами, які потім пішли під Крути і полягли за незалежну Україну. Разом із матір’ю втекла від більшовиків до Львова, де закінчила гімназію і присвятила себе служінню Богу.

«Вона була милої зовнішності, мала великі наскрізь проникливі чорні очі, культурна, весела, дотепна, поетичної вдачі, мала гарний голос, повна посвяти і жертви», — згадувала сестра Олімпія, яка в 30-і роки минулого століття перебувала з Йосифою в одному монастирі.

А черниця Свято-Покровського монастиря ордену Теодора-студита сестра Хризантія пізніше розповідала: «Це була дуже енергійна, гарна, вольова жінка з яскравими променистими очима! Надзвичайно добра серцем, вона обнімала зразу всіх, усім давала втіху...»

За часів радянської окупації Львова ігуменю Йосифу заарештували, а потім піддали жорстоким тортурам, намагаючись «вибити» з неї свідчення проти митрополита Андрія Шептицького. Під час цих допитів жінка трималася надзвичайно мужньо. Її били, ѓвалтували, запалювали на ній одяг і погрожували спалити живцем — і все дарма! Вона нічого не підписала і нікого не видала сталінським катам.

Ось що вона розповідала свого часу сестрі Олімпії: «До нашого монастиря прийшли з револьверами агенти НКВС — 8 чоловіків і одна жінка. Кинулися на мене, почали шарпати, здирати рясу й лаяти: «Скинь це ти, сволоч митрополича, сволоч петлюрівська! Ми тебе переодягнемо й пересвятимо». Мене завезли до будинку НКВС на Пеличенській вулиці. О восьмій вечора взяли на допит, що тривав до четвертої години ранку. Слідчі змінялися тричі, й кожен із них вимагав, щоби я «призналася». Ставили мені три запити: чим я провинилася супроти совєтської влади? Відколи належу до Організації українських націоналістів та які зв’язки маю із закордоном? Де сховала зброю? Я, очевидячки, заперечувала всі ці закиди...

Тягали мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице... Били то гумовою, то залізною палицями, видирали волосся, викручували руки. Одного разу бухнула мені вустами кров. Енкаведист схопив брудну ганчірку, що лежала коло сплювачки, і запхав мені її до вуст. Згодом силою витяг ганчірку, відкрив мені вуста і сплюнув до них своє харкотиння. Від дня арештування мене допитували 47 разів і при кожному катували. Раз везли мене з тюрми на допит і питали, чи хочу я самостійної України. Сказала, що так. Тоді кинули в льох, де мене обскочили щурі. Потім знову взяли в кімнату до слідчого, скинули з мене сорочку й дротом пустили електричний струм по тілу...»

Її повинні були розстріляти. Але не встигли — Львів захопила німецька армія. З тюрем та підвалів НКВС звільнили всіх в’язнів, у тому числі й уперту ігуменю. Митрополит відразу відправив матір Йосифу до Криниці підлікуватися і відпочити від пережитих жахів. Ось так вона опинилася на віллі «Патрія». Саме тут доля звела цю жінку із Тодосем Осьмачкою.

Усе трапилося в їдальні пансіонату. Ігуменя Йосифа опинилася за одним столом із Осьмачкою. Поет був вражений красою жінки й здивований тим, що вона родом із Києва. Він якось ожив і почав вести світську бесіду. Неодноразово повторював, що вони земляки, і навіть запропонував ігумені випити з ним по чарці на ознаменування такого, на його думку, важливого факту. Пані Йосифа відмовилася, і Тодось розгубився, адже він зовсім відвик від жіночого товариства й не знав, як себе поводити.

Осьмачка запропонував ігумені зустрітися ввечері й прогулятися парком. Звісно, жінка не погодилася. Це не зупинило закоханого поета, і він потім похвалився іншим чоловікам, що пише вірш про черницю. Очевидці поетового залицяння з цікавістю спостерігали, чим закінчиться ця дивовижна історія кохання.

І ось під вікнами львівської ігумені Осьмачка починає співати... серенади! Інші жінки намагалися відмовити його від цієї затії, але даремно. Невідомо де закоханий чоловік роздобув бандуру й проникливо заспівав: «Карії очі, чорнії брови...» Кажуть, що співав він справді чудово і голос мав гарний. Результат цього театрального дійства був дещо несподіваний для Тодося. Пані Йосифа не витримала його залицянь і вранці наступного дня швиденько залишила віллу «Патрія». Повернувшись до Львова, жінка висповідалася митрополиту й розповіла йому про кохання Осьмачки. На це Шептицький начебто відповів: «Він хоч і світська людина, але великий поет...»

«Трепетна надія на щастя поманила й щезла. Очевидно, в його душі стало німо й порожньо, як на згарищі», — характеризує стан поетової душі Михайло Слабошпицький.

А літературознавець Ольга Вітошинська так писала про завершення поетового роману: «Наступного ранку всі криницькі українці вельми здивувалися, коли довідалися, що мати Йосифа ще вдосвіта від’їхала до Львова, не тільки не закінчивши, але навіть не розпочавши свого лікування...»

На думку біографів Тодося Осьмачки, ігуменя Йосифа залишила в душі поета набагато глибший слід, ніж усі інші його жінки разом узяті. Ця монахиня була в його пам’яті недоторканною. На той час пані Йосифі було 38 років, а поет був на дев’ять років старший. Пізнє кохання завжди найсильніше, мабуть тому, що гостріше відчуваєш нездоланний плин часу і насолоджуєшся кожною миттю невловимого щастя.

Як пізніше згадувала Ольга Вітошинська, Осьмачка був просто приголомшений таким швидким від’їздом ігумені. З горя й туги він виплеснув на папір весь свій нерозтрачений еротичний шал:

Я лиш про неї думав
при зірницях,
Мов про щасливий
страшно гріх,
І чув, як пристрасно
її спідниця
Шуміла щось
про чари ніг...

Неможливо уявити, як склалося би життя видатного поета, якби в нього було і взаємне кохання, і нормальна сім’я. Осьмачка важко сходився з людьми, й порозумітися з коханою жінкою було б для нього надто проблематично. Вона могла стати постійною жертвою його химерної психіки та ексцентричних звичок. Лікар Марія Кейван, близька знайома Тодося Осьмачки в сорокові роки минулого століття, якось зауважила, що поет не був створений для подружнього життя. Він був приречений на самотність, але сам того, напевне, не розумів.

«Він ніс у собі глибоко усвідомлене відчуття своєї трагедії. Мабуть, таке відчуття наближає людину до божевілля», — вважає Михайло Слабошпицький.

А професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Володимир Поліщук додає: «Важко уявити і стан душі митця, пригніченої незмінною самотиною серед маси людей, самотиною, до якої, проте, поет прагнув сам... Такий уже в нього був характер. Вірніше, таким непривітним зробило поета немилосердне життя».

Анатолій КОТОВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments