Покаяння як момент істини

Пропоновану читачу статтю було написано два роки тому. З огляду на різні обставини, зокрема, й бажання повернутися до цієї теми в ширшому форматі, автор відкладав її опублікування. Однак проблема, про яку йдеться у статті, залишається актуальною, і це вимагає реагування. Отож пропонуємо читачу свій аспект бачення суспільного дискурсу навколо проблеми Голодомору.

ПОКАЯННЯ

Великі постаті великі у всьому. Так, 2000 року у ватиканському соборі Святого Петра Папа Римський Іоанн-Павло ІІ вперше за історію християнства від імені Всесвітньої церкви попросив прощення за гріхи, допущені її «дітьми» протягом двох тисяч років. Цим непересічним актом він «не лише спокутував важкі гріхи Католицької церкви, а й визнав драматичне протиріччя: християни, усе життя яких повинно було перейняте світлою любов’ю до ближнього, в минулому не раз порушували цей євангельський заповіт, стверджуючи велич своєї віри жорстокістю і насильством, не сумісними з християнським віровченням».

Акт покаяння, який присутній у різних культурах і віровченнях уже протягом тисячоліть, є своєрідним «моментом істини», духовним подвигом докорінного перегляду особистістю основ власної поведінки й свідомості, що поєднує в собі такі чотири основні елементи: 1) визнання суб’єктом певних дій або помислів, за які він несе відповідальність; 2) відкрите засудження ним цих помислів або дій; 3) вияв готовності зазнати за них справедливого покарання; 4) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей. Відмова від покаяння призводить до того, що наші недоліки примножуватимуться, доки не витиснуть усі наші позитивні якості. З цього приводу дуже вдало висловився Григорій Сковорода: «Хто соромиться визнати недоліки свої, той часом буде безсоромно виправдовувати своє невігластво, що є найбільшою вадою». У середовищі психологів, філософів, богословів здатність до розкаяння прийнято розцінювати як ключову якість людини моральної — на відміну від тих, чиї мотиви поведінки визначаються виключно страхом покарання. Цікаве трактування покути у Миколи Бердяєва — це зняття провини не через покарання законом, а через благодать страждання, яка є важливим компонентом самої основи людяності 1.

Наша недавня історія дає багато прикладів покаяння з боку видатних політиків, демонструючи силу духу й непересічність їхньої особистості. Наприклад, канцлер ФРН Віллі Брандт 1970 року під час офіційного візиту до Польщі став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Глава Чехословацької держави Вацлав Гавел, навіть всупереч протесту з боку свого парламенту, 1989 року вибачився за переслідування судетських німців після Другої світової війни. У серпні 1993 року під час візиту до Варшави президент Росії Борис Єльцин поклав квіти до меморіалу жертвам Катині зі словами: «Вибачте». Президент України Леонід Кравчук попросив прощення в Бабиному Яру за злочини, скоєні проти євреїв на території України. Є певні ознаки того, що й деякі нинішні представники української політичної еліти починають серйозно замислюватися про гріховність зловживання владою, ставити питання про розробку надійного механізму недопущення злочинів проти людяності.

Дбаючи про досягнення національного консенсусу, ми не маємо наміру зводити порахунки, покладати відповідальність за минуле на якусь окрему соціальну чи етнічну групу. В руслі європейської традиції (К. Ясперс) є чотири міри відповідальності за скоєне, які однаково стосуються і владарюючих, і підвладних. Поряд із кримінальною, політичною та моральною відповідальністю може бути мова і про так звану метафізичну відповідальність — за бездіяльність, коли поруч чиниться беззаконня і свавілля. Лише на цьому шляху осмислення й переосмислення власної історії ми можемо добитися виховання у кожному з нас відповідальності і за долю свого народу, і за долю всього людства.

БЛОКАДА

Розгляд проблеми широкого міжнародного визнання Голодомору — окрема тема дослідження. Наше завдання є вужчим: розглянути проблему Голодомору в контексті «спільної історії» України і Росії, а якщо так, то (за формулою Жозефа Ренана) «спільної слави і спільного покаяння». Постановку питання саме в такому ключі цілком природною сприймає видатний дослідник, академік Французької академії наук (Інститут Франції) Ален Безансон. Тут йдеться не про «пошук винуватців», хоч і цей момент є присутнім, а насамперед про подолання у свідомості українців все ще живих рецидивів тоталітарної ідеології.

Хоча, на думку Безансона, в нинішній Україні немає комуністичної ідеології в її цілісному вигляді, однак інерція радянської моралі і традицій все ще існує у свідомості людей. Для прискорення процесу відмирання комуністичної спадщини, на його думку, слід докладати всіх зусиль, щоб відновити історичну пам’ять нації: «Адже народи, що вийшли з комунізму, фактично залишилися без історії: її тотально фальсифікували. Українці сьогодні набувають своєї ідентичності. Особливо посилився цей процес після помаранчевої революції. Гадаю, ключовим для українців є питання Голодомору. Світова історія ХХ століття знає три страшні геноциди (перераховую їх у хронологічному порядку): вірменський, український і єврейський. Але якщо вірменський і єврейський геноциди добре задокументовані, вони відомі у світі, то з українським ситуація абсолютно інша... Слід визнати — комуністи старанніше, ніж нацисти, знищили докази своїх злочинів. Та й часу у них було набагато більше. Слід послідовно й настійно інформувати про український геноцид, як це вже зробили вірмени та євреї. І самих українців, і світ. Для євреїв і вірмен пам’ять про геноцид, про страшні страждання стала стержнем їхньої національної самосвідомості, духовної єдності. Сподіваюсь, що пам’ять про Голодомор стане чимось аналогічним для українців» 2.

За свідченням академіка Безансона, серед світової громадськості надто мало знають про український Голодомор не в останню чергу тому, що в інформаційному полі Франції, наприклад, «росіяни мають надто сильні позиції. І представники російських мас-медіа, і російські дипломати (а дипломатія у росіян традиційно дуже сильна) роблять усе можливе, щоб не допустити у Франції прориву інформаційної блокади щодо питання українського Голодомору. Гадаю, аналогічна ситуація і в інших країнах. Така узгоджена і послідовна позиція засвідчує: Росія до цих пір хвора. Нинішня Москва проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. Але визнавати злочинний характер цього режиму, нести хоча б моральну відповідальність за комуністичні злочини — категорично не хоче»3.

Зазначені судження академіка Безансона, на нашу думку, мають під собою ґрунтовні підстави. Взяти хоча б той факт, наскільки скоординовано виступили в квітні 2008 року проти визнання Голодомору в Україні Державна дума Російської Федерації, її дипломатичний корпус та науковці Росії. Так, 2 квітня 2008 року Держдума прийняла заяву «Пам’яті жертв голоду 1930-х років на території СРСР», де зазначалося: «Намагаючись будь-якою ціною вирішити питання постачання продовольством різко зростаючих промислових центрів, керівництво СРСР і союзних республік вдалось до репресивних заходів для забезпечення хлібозаготівель, що значно посилило тяжкі наслідки неврожаю 1932 року. Однак немає жодних історичних свідчень того, що голод організовувався за етнічною ознакою. Його жертвами стали мільйони громадян СРСР, представники різних народів і національностей, що проживали переважно в сільськогосподарських районах країни. Ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду і не повинна бути предметом сучасних політичних спекуляцій» 4.

Одночасно з заявою Держдуми представник Росії при відділенні ООН у Женеві В. Лощинін звинуватив представників України в тому, що в трактуванні подій 1932—1933 років вони, мовляв, «цю трагедію намагалися представити як злочин геноциду, тобто цілеспрямоване знищення однієї етнічної групи населення». Синхронно із заявами державних інстанцій ця офіційна теза знову-таки була озвучена у виступах під час наукової конференції російських та українських істориків у Москві 3—5 квітня 2008 року. Йдеться, зокрема, про виступ доктора історичних наук (Пензенський державний педагогічний університет) Віктора Кондрашина, а також інтерв’ю директора Центру україністики та білорусистики МДУ ім. М. Ломоносова професора Михайла Дмитрієва. Згодом з’явилося й інтерв’ю Олександра Солженіцина газеті «Известия». Всі вони акцентували увагу на тому, що нібито українська сторона трактує Голодомор як геноцид виключно українського етносу.

Ми не вдаватимемося тут в детальний аналіз причин та механізму здійснення Голодомору — в Україні це питання ґрунтовно висвітлюють такі відомі спеціалісти, як Станіслав Кульчицький, Василь Марочко, Володимир Василенко та ряд інших експертів з цього питання. Звернімо увагу лише на «етнічний» фактор в оцінці Голодомору. Для спростування звинувачень російських істориків тут достатньо без упередження проаналізувати сам текст Закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» від 28 лютого 2006 р. В цьому документі ніде український народ не трактується як етнічні українці. Навпаки, йдеться про долю «мільйонів співвітчизників», про повагу до пам’яті «всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії українського народу», про співчуття до «інших народів колишнього СРСР». Про «етнічну самобутність» йдеться лише в контексті «руйнування соціальних основ українського народу, його вікових традицій, духовної культури». Тобто — оскільки український народ є багатоетнічним, то Голодомор підривав етнічну самобутність представників усіх національностей цього народу. В законі відсутні жодні звинувачення на адресу будь-якого народу, а лише вказується на «злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору». І в загальному підсумку, визначаючи цю трагедію в Україні «як цілеспрямований акт масового знищення людей», стаття 1 закону проголошує, що «Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу».

Під час проведення згадуваної українсько-російської наукової конференції увиразнився й другий аспект проблеми — акцентування уваги російською стороною на тому, що від цієї трагедії постраждало також і населення Росії та Казахстану. А тому, мовляв, не можна розглядати цю трагедію виключно в контексті України. Однак тут слід зважати на те, що Верховна Рада України могла ставити питання про Голодомор лише на території України, оскільки оцінка цієї трагедії на території Росії перебуває в компетенції російської влади, а на території Казахстану — відповідно казахської. Україна у своєму законі могла хіба що висловити співчуття іншим народам колишнього Радянського Союзу, що й було зроблено.

Звісна річ, можливо, було б краще прийняти консолідовану російсько-українську заяву про Голодомор 1932—1933 років, як то свого часу пропонував Росії спікер Верховної Ради України Арсеній Яценюк. Як відомо, ця ініціатива російською стороною була відхилена. Але при тому крайнє здивування викликає таке судження професора Дмитрієва: «Якби з’явилася декларація про те, що радянські народи, в тому числі й народи(?!) України пережили в 1932—1933 роки страшну трагедію, яка стала наслідком авантюристичної політики сталінського режиму, в ній не було б нічого неочікуваного. З другого боку, здається мені, що нічого надзвичайного вона в наше життя не внесла б, оскільки мова йде про речі зовсім очевидні... Ми дійсно нагадали б нашим суспільствам про ті страшні події, а крім того, зняли б деяку напругу, сказавши, що в Україні, так само як і поза Україною, відбулася страхітлива трагедія, яку ми визнаємо не геноцидом якогось окремого народу, а катастрофою, що зачепила всіх. Мені здається, це допомогло б нам трохи заспокоїтись» 5.

На наш погляд, позиція Дмитрієва не враховує того, що увесь сенс прийняття закону про Голодомор в Україні полягає зовсім не в тому, щоб «зняти деяку напругу» і «трохи заспокоїтись». Навпаки, як зафіксовано в законі, він і був ухвалений якраз заради «утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства». І це зрозуміло, адже «сталінський режим» не був чимось абстрактним і відокремленим від усього радянського соціуму. Режим утримався стільки десятиліть саме тому, що суспільство його терпіло і навіть обслуговувало. А значить, нині визначальним у подоланні тоталітарної спадщини може бути лише ступінь змобілізованості громадської свідомості, нарощування нової ідентичності: кожен має перейнятися почуттям власної відповідальності як за діяння минулих поколінь, так і за нинішні вчинки перед майбутніми поколіннями. Цю моральну позицію сформулював Іван Франко: «Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу!».

ДИСКУРС

Визначальною у здатності подолати тоталітарне минуле може бути лише наша спільна готовність виступати від імені «МИ», ступінь виявлення того, наскільки все «наше» (і набутки, й утрати) уже стали індивідуальними переживаннями кожного із нас. Якщо ж трагедія Голодомору підноситиметься в ранг якоїсь чужої для нас «демонічної сили», персоніфікованої в «сталінізмі», то тим самим суспільство буде введено у нову оману «чудотворного» зняття відповідальності самих українців і за «тоталітаризм», і за «Голодомор». Але саме цього покликаний не допустити закон про Голодомор, і тому його стаття 2 проголошує: «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним». Ще раз нагадаємо сформульоване Карлом Ясперсом визначення вини за функціонування тоталітарних режимів, яка може бути чотирьох видів: 1) кримінальна — за скоєння конкретних злочинів проти людяності; 2) політична — як відповідальність кожної людини за злочини політичного режиму, в часи якого ця людина жила; 3) моральна — за підтримку такого режиму; 4) метафізична — за бездіяльність людини, коли поруч творилися злочини 6.

Отже, апелюючи до «спільної історії», наші російські колеги-науковці всіляко уникають дотримання принципу «спільна слава та спільне покаяння», солідаризуючися тим самим (вільно чи невільно) з організаторами та виконавцями Голодомору. Тим більш викликає подив менторська позиція шанованого професора Дмитрієва щодо того, нібито «українське керівництво хоче побудувати суспільство з певним почуттям ідентичності, з певною сумою уявлень про минуле, з певними оцінками. І держава в Україні вустами своїх лідерів й відповідних інституцій заявляє про ці завдання цілком відверто. Звичайно, за цих умов українським історикам доводиться тяжче, ніж російським історикам. З нашого боку є деякі політичні пристрасті, на які можна відгукуватися або не відгукуватися; в Україні ж є проблеми, пов’язані з тим, що влада чогось вимагає від істориків» 7.

На наш погляд, у такому трактуванні Дмитрієвим проблеми ставлення української влади до істориків проглядаються і подвійні критерії, й подвійна мораль. Це аж ніяк не сприяє взаєморозумінню між людьми, в тому числі й між науковцями, які самою своєю професією покликані відстоювати істину. Дозволимо собі аргументувати ці сумніви. Ні для кого не є секретом, що в середині лютого 2008 року в міністерстві закордонних справ Російської Федерації за зачиненими дверми відбувся круглий стіл під назвою «Протидія фальсифікації історії на шкоду Росії — завдання загальнодержавної ваги». Важко судити, які рішення були після цього прийняті, але позиція російських істориків з приводу Голодомору в Україні на всіх подальших російсько-українських зустрічах була монолітно консолідованою, а будь-які аргументи з українського боку практично не сприймалися. Так, наприклад, той же професор Дмитрієв висловив у пресі своє здивування, що у виступі українського історика Станіслава Кульчицького було об’єднано, здавалось би, дві різні проблеми: з одного боку, «проблему голоду 1932—1933 років», а з другого — «проблему формування української, великоросійської та загальноросійської самосвідомості ХІV—XVIII століть». Більше того, директор Центру україністики та білорусистики МДУ ім. М. Ломоносова особливо акцентує увагу на риторичному запитанні, сформульованому Кульчицьким такими словами: «І чи варто нам забувати все, що трапилося з нашими рідними й близькими, щоб стати частиною загальноросійського народу?».

А далі вже слідує також риторичне запитання з боку російського історика до Кульчицького: «Я хотів би запитати Станіслава Владиславовича: чи можна вас розуміти так, що ви стверджуєте, ніби є якийсь зв’язок між страшною трагедією 1932—1933 років і тим, що росіяни і українці були дуже тісно пов’язані, а багато хто з тих та інших, подібно Гоголю, вважали себе частинами одного народу, спочатку російського («загальноросійського», «імперсько-російського» якщо хочете), а потім радянського?».

Залишаючи за професором Станіславом Кульчицьким право самому відповісти на поставлене його опонентом запитання, ми, зі свого боку, хочемо висловити нашу підтримку окресленої українським істориком позиції. Як відомо, ідеологія малоросійства, яка передбачала подвійну самоідентифікацію (державно-імперську й, одночасно, етнічну) була історично обумовлена аж до половини ХІХ століття. Після прийняття Валуєвського циркуляру спрямованого на повну асиміляцію українців у «загальноросійській» нації, малоросійство виродилось у політику сервілізму російському престолу, написання доносів у жандармське управління й боротьби проти власного народу. В другій половині ХІХ століття особливе місце в суспільно-політичній думці України зайняли національно-визвольні сили, започатковані Кирило-Мефодіївським братством. Після 1917 року прагнення українців до набуття виразної національної ідентичності втілилося у політиці «коренізації», або «українізації». Отже, Голодомор 1932—1933 років був спрямований, з одного боку, на недопущення формування української громадянської нації, а з другого — на зведення українців до рівня демографічного донора в процесі створення радянського народу на основі російського. І український народ, і російський були в цьому процесі однаково упосліджені як об’єкти маніпулювання з боку комуністично-бюрократичної касти тоталітарного радянського суспільства.

КРЕДО

А власне, як казав біблейський мудрець, все минає. Минуть і ці непорозуміння, а людська гідність утвердиться у світі. Хоча й цей шлях, судячи з усього, буде тернистим і тривалим. На підтвердження цього можна навести хоча деякі заяви Священного синоду Української православної церкви (у канонічній єдності з Московським патріархатом). Так, у зверненні Синоду, підписаному від його імені митрополитом Київським і всієї України Володимиром, зазначалося: «На щедрому українському чорноземі вмирали в страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства». Закликаючи український народ до духовного єднання, повернення до споконвічних духовних цінностей, церква застерігала «від глибоко хибної та антигуманної ідеології, що створила подібну трагедію, і до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх його формах» 8.

Не хочеться акцентувати на тих уточненнях і спростуваннях, які згодом надійшли від секретаря предстоятеля УПЦ (МП) чи її глави прес-служби про те, що нібито в документ «вкралася помилка», що термін «геноцид» то з’являвся в тексті документа, то від нього відмовлялися, а тому на ньому й не варто зосереджуватися. Ніде з боку самого митрополита Київського і всієї України спростування щодо появи терміну «геноцид» у зверненні Синоду не було, що й засвідчує його твердість у вірі й вірність високим моральним принципам. Залишається сподіватися, що заклик до «покаяння тих, хто ще не прозрів», стане високою духовною настановою для кожного з вірян, тим «моментом істини», який морально очищує кожного з нас.

1 Килимник Ю. Дещо про «феномен розкаяння» // «День», №123, 16 липня 2008.
2 Безансон А. Росія, точніше — радянська держава, відповідальна за Голодомор // «Дзеркало тижня», № 25, 5 липня 2008. — С.21.
3 Там само.
4 Госдума: Голод 30-х годов не должен быть предметом современных политических спекуляций — текст заявления // http://www.ru/news/980696.html
5 История на Украине политизирована гораздо сильнее, чем в России: интервью профессора МГУ // http://www.ru/news/russsa/39318a/0/print
6 40 лет знаменитого интервью Карла Ясперса // http://www.npar/ru/journal/2005/1/jaspers.htm
7 История на Украине политизирована гораздо сильнее, чем в России: интервью профессора МГУ // http://www.ru/news/russsa/39318a/0/print
8 Див.: День, №208, 15 листопада 2008 р. — С.4.