Не міць армії, не якість зброї, а сила духу забезпечує перемогу.
Йоганн Фіхте, німецький філософ, педагог, громадський діяч

Прозріння Ольгерда Бочковського

Український політолог — візіонер утворення об’єднаної Європи
18 грудня, 2009 - 00:00

1 грудня 2009 року набула чинності Лісабонська угода, згідно з якою запроваджуються найбільші зміни в діяльності Європейського Союзу від часу його виникнення. Починається нова історія ЄС. 1923 року австрійський політичний мислитель і гуманіст Ріхард Куденгофе-Калергі у своєму маніфесті «Пан’Європа», що став ідейною основою об’єднання Європи, схарактеризував її як континент «хаосу народів і держав, порохівню міжнародних конфліктів, реторту майбутніх світових воєн». Після досвіду Другої світової війни і завдяки новій «супердержаві» — Європі — ця характеристика стала безповоротним минулим.

Нові структурні зміни в керівництві Євросоюзу, його нові повноваження та майбутній розвиток цієї спільноти держав, членом якої прагне стати й Україна, не є предметом цієї статті. Я хочу розповісти читачам газети «День» про українського вченого, теоретика-візіонера, котрий розробляв ідею нової «супердержави» під назвою Європейський Союз. Це Ольгерд-Іполит Бочковський.

Свої думки він найповніше представив 90 років тому в книжці «Національна справа. (Статті про національне питання у зв’язку із сучасною війною)». До друку працю підготовано наприкінці 1918 р., однак у зв’язку зі складною повоєнною ситуацією на світ вона з’явилася 1920 р. у Відні. Український політолог вже тоді закликав реформувати міжнародне право, виробити нові його норми, в результаті чого мав шанс виникнути якщо не всесвітній, то принаймні європейський союз народів.

Спершу кілька слів про вченого, від дня смерті якого в листопаді минуло 70 років.

Ольгерд-Іполит Бочковський народився 1 березня 1885 року «на станции железной дороги Долинской» (нині райцентр Кіровоградської області). Батько Аполлон Бочковський, урядовець залізничних доріг, мати Анна, уроджена Раєцька. За віросповіданням римо-католики, батьки дали охрестити первістка в костьолі й виховували в польському дусі. Навчання в реальному училищі в Єлисаветграді (Кіровоград) здібний, зокрема щодо засвоєння іноземних мов, учень завершив улітку 1903 р. Восени того ж року він розпочав студії в Лісовому інституті в Петрограді й паралельно — на економічному відділі тамтешньої Політехніки. Після революційних подій 1905 р. Бочковський подався на Захід.

«Європа від молодих років була моєю духовною батьківщиною. Я ніколи не поділяв ні слов’янського, ні революційного месіанізму Росії. З московської в’язниці царату я тікав в Європу, немов додому», — напише він згодом. Метою емігранта було дістатися до Парижа. Зупинившись на початку 1906 року в Празі, О. Бочковський на тривалий час залишився в Чехії, де він сформувався як учений, і де помер 9 листопада 1939 року.

Переламним у його житті став 1908 рік. Бочковський знайомиться з професором Карлового університету Томашом Гариком Масариком. Знайомство між визначним чеським ученим-філософом та студентом зі степової України переросло в дружбу і співпрацю. Відтоді «датується ідейний вплив проф. Масарика на мене» — напише Бочковський у своїх фрагментарних спогадах. Того ж року в Празі перевидано монографію T. Масарика під назвою «Чеське питання», в якій її автор представив читачу соціологічний аналіз «усіх тих загадок, перед якими опиняється той, хто прагне збагнути сенс чеської історії, хто хоче пізнати, чим ми як народ культурно живемо і чого прагнемо». Книга справила глибоке враження на студента з України. Вона, згадає він пізніше, стала «для мене увертюрою до дослідів питання поневолених народів взагалі, а зокрема — на Сході Європи». А ще 1908 року Бочковський розпочав у Празі свою публіцистичну діяльність статтею «Росія, політичні партії і гуртки», опублікованою в авторитетному науковому журналі Slovansky prehled. Через два роки на сторінках цього ж журналу Бочковський опублікує серію статей під назвою «Українське питання» з метою ознайомити чеську (здебільшого безкритично-русофільську) наукову спільноту з українською проблематикою в Російській та Австрійській імперіях.

У Відні 1916 р. з’явилася монографія Бочковського під назвою «Поневолені народи царської імперії. Їх національне відродження та автономічні прямування». У вступі автор напише, що прагне показати широкому загалу поведінку царату супроти «своїх власних народів», завдяки чому Росія здобула собі в цивілізованому світі промовистий епітет «тюрма народів». Автор висловив переконання, що Російську імперію треба розбити у війні й, зокрема, намагатися відокремити «від неї якомога більше немосковських західних її окраїн, цих головних економічних основ російського імперіалізму». Це спостереження Бочковського через два роки на свій спосіб підтвердить Л. Троцький. Відправляючи більшовицькі війська і Україну одразу після проголошення IV Універсалу УНР (у січні 1918 р.), червоний командир звернеться до солдатів зі словами: «Пам’ятайте також, що так чи інакше нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, копалин, хліба, солі, Чорного моря Росія не може існувати, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами... Знайте, що для досягнення наміченої мети всі засоби однаково придатні», — напучував російсько-більшовицьких загарбників України Л. Троцький.

Бочковський вважав, що розбиття Російської імперії допоможе самій Росії, «яка відтак могтиме вільніше розвиватися внутрішньо, без зайвого розкидування державної енергії на поглинання «окраїн».

На світ з’являються праці Бочковського «Фінляндія і фінляндське питання», «Боротьба народів за національне визволення», «Т.Г. Масарик, національна проблема та українське питання» та інші. Оголошена до друку праця «Боротьба кольорового людства» (про державницькі прагнення народів Африки та Азії) так і не з’явилася на світ, а доля рукопису донині невідома. Найпродуктивнішими в житті Бочковського були роки 1923—1932, коли він керував кафедрою соціології та націології економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в чеському місті Подєбради. Євген Маланюк, який в цьому закладі здобув освіту інженера-гідротехніка, пізніше згадуватиме, що подєбрадська УГА була «перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця».

Бібліографія праць О. Бочковського, яку зібрала й опублікувала в Києві Катерина Шудря 1998 р., налічує 70 позицій: майже десять монографій, брошури, статті, проте цей список науково-публіцистичної спадщини визначного українського вченого потребує уточнень й істотних доповнень.

Варто згадати й політичну та громадську діяльність О. Бочковського в Чехії.

В Празі протягом 1918—1923 рр. він був секретарем Західно-Українського дипломатичного представництва. Зі своїм колишнім професором, уже першим президентом Чехословацької республіки Т.Г. Масариком, Бочковський зустрічався наприкінці 1918-го та на початку 1919 років, щоб, крім іншого, обговорити з ним політичну ситуацію на Великій Україні. У своїх спогадах він 1930 року зауважить, що ще не надійшов час розкрити зміст цих розмов...

1933 року О. Бочковський очолив у Празі Український «Голодовий комітет» і почав видавати двотижневий інформаційний бюлетень чеською мовою «Голод на Україні». Міжнародного резонансу набув його відкритий лист до президента Сенату Франції Едуарда Еріо, котрий, відвідавши (радянську) Україну в пік штучного голодомору, дав себе повністю використати сталінським режимом, аби після подорожі заявити, що ніякого голоду в Україні він не бачив.

У некролозі з приводу смерті О.-І. Бочковського мовиться, що відпровадити в останню путь померлого прийшла вся українська громада Праги. «Без прощальних промов, без вінків, бо такою була остання воля покійного, і лише покрита національним українським прапором, зникла за брамою вічності домовина, в якій назавжди відійшов від нас український патріот, вчений, громадський діяч»...

За політичними переконаннями Бочковський був соціал-демократом. Тому серед українських націоналістичних кіл він не втішався прихильністю, тим більше що одним із своїх духовних вчителів він вважав М. Драгоманова.

Десять років після смерті Бочковського «професійний» критик Драгоманова з табору націоналістів кинув в його бік, мовляв, Бочковський «десь приблизно 1936 р.» перейняв «тези націократії» націоналістичного теоретика М. Сціборського й визнав, що тепер нації визволяються не лише «мирно обновленським», а й «ірландсько-македонським, себто збройним способом» і що ця «раптова зміна поглядів» Бочковського залишилася «невиясненою».

Закид безпідставний, навіть принизливий, і свідчить, що критик Бочковського надто поверхово був ознайомлений з його працями. Інакше б він звернув увагу на дуже важливу тезу вченого, висловлену ним, власне, ще 1920 року.

Отже, ми в серцевині теоретичних напрацювань Бочковського, представлених ним у книзі «Національна справа». Спробуймо з’ясувати хід думок візіонера читачам газети «День».

Кривава бійня держав і народів під час Першої світової війни та скандальне полагодження «миру» на конференції у Версалі (1919 р.) наштовхнуло О. Бочковського замислитися над теоретичною розробкою питання, які нові фундаменти потрібно закласти, щоб на них звести архітектоніку нового світового порядку, котрий би надав міжнародно-правовий захист недержавним народам та національним меншинам, гарантував би їм вільний культурно-національний розвиток. При цьому слід нагадати, що 1916 року в Європі проживало 62 народи, але всі — в межах 28 держав.

Бочковський передбачив нетривкість Версальського миру. «Його ревізія або принаймні основна коректура є справою, може, навіть дуже близького майбутнього», — написав він 1920 р. Як відомо, цю ревізію радикально і кривавим способом розпочали за домовленістю Гітлер і Сталін 1939 року.

Обмірковуючи потребу перебудови міждержавних і міжнаціональних відносин, Бочковський пропонує підготувати та схвалити документ «Декларація прав народів». Декларація мала б послужити юридичною базою міжнародного характеру загальнозобов’язуючого значення для всіх держав, країн і народів із метою запобігання в майбутньому національних конфліктів, усунення старої міжнаціональної ворожнечі й узагалі розв’язання національних суперечок. Цей документ, на думку Бочковського, мав бути схвалений на вищому міжнародному рівні — на Конгресі миру.

В результаті Першої світової війни почали виникати різні проекти спілок поодиноких держав — Центральної та Східноєвропейської, Балканської, Кавказької, Дунайської або Чорноморської, та Балтійської. Бочковський вважав, що в разі їхньої успішної реалізації ці спілки держав могли б стати підвалинами європейського союзу.

Це, як він висловився, варіанти, «з яких має створитися згодом загальноєвропейська унія», і продовжував: поневолені народи, котрі визволяються, повинні «прямувати до майбутніх Сполучених Штатів Європи шляхом власної самостійності. Отже, через повну самостійність до майбутньої всесвітньої федерації. Таким має бути лозунг на даний час поневолених і недержавних народів Європи».

Проте, зазначає вчений, майбутнє міжнародно-державне і політичне співжиття народів, що складатимуть Союз народів, повинно ѓрунтуватися на засаді лише їхнього відносного суверенітету. Це значить, що частину свого суверенітету члени Союзу повинні передати його керівним органам. Повний суверенітет має стати атрибутом тільки найвищого органу Союзу народів, котрий складатиметься з представників всіх його поодиноких народів і держав, членів Союзу, перед котрим останні відповідатимуть за свою зовнішньо- і внутрішньополітичну діяльність.

При цьому Бочковський підкреслює, що «фактична самостійність поодиноких народів та країн зовсім не буде обмеженою». Навпаки, самостійність держав стоятиме на тривкішому ѓрунті й «матиме захист від непередбачуваних напастей і ексцесів сильніших сусідів із глитайським апетитом та хижацькою вдачею».

Ось стислий виклад думок О. Бочковського. На час їхнього оприлюднення вони, може, справляли враження «фантазії» і мрій. З погляду сьогодення його міркування можна сміливо вважати візією об’єднаної Європи, яку він почав теоретично опрацьовувати ще наприкінці Першої світової війни.

Саме в цьому напрямі розвивається нині Європейський Союз. Поодинокі держави — члени ЄС віддають частину свого суверенітету наддержавним органам ЄС у Брюсселі та Страсбурзі. Як розвиватиметься діяльність Євросоюзу після набуття чинності 1 грудня Лісабонського договору, покажуть наступні місяці (й роки). Адже невдоволені й скептики дають про себе знати. «Малі» держави-члени ЄС побоюються, що за них деякі важливі питання вирішуватимуть «великі». А, наприклад, Велика Британія не бажає змиритися з обмеженням свого дотеперішнього впливу.

В реальному житті не все проходить так, як пишеться в деклараціях і статутах, схвалених навіть на найвищому міжнародному рівні (приклад — резолюції ООН), проте, на мою думку, в Європейському Союзі має місце процес удосконалювання демократичних інституцій та їхньої праці для добра всіх членів ЄС.

Важливо зазначити те, що дев’яносто років тому теоретичною розробкою питання об’єднаної Європи зайнявся також визначний український вчений-націолог Ольгерд-Іполит Бочковський. Науковцям України варто б зайнятися вивченням його наукової та публіцистичної спадщини.

Син степової України, вихований у польському дусі, О. Бочковський пішов слідом таких видатних діячів української культури, як М. Рильський, В. Антонович, В. Липинський. Будучі нащадками сполонізованих предків, вони в певний час усвідомили свій зв’язок з українським народом, стали на його бік і віддали йому весь свій талант і свої знання.

Іван ГВАТЬ, журналіст, історик, Словаччина
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments