Тисячолітній Володимир

Нинішнього року минає 1000 років з часу Успіння великого київського князя Володимира Святославича. Він  відійшов у вічність 15 липня  1015 р. у день пам’яті святих мучеників Кирика й Улити. Хреститель Русі київський князь Володимир Святославич є знаковим символом  для всієї східнослов’янської цивілізації. Адже, серед подій і явищ, що визначали плин вітчизняної історії, либонь, не буде перебільшенням назвати найголовнішим Володимирове хрещення. Запровадження християнства у Київській державі князем Володимиром на схилку Х століття стало переломною віхою історії Русі-України, поворотним пунктом  її всього подальшого історичного розвитку. Християнізація Київської Русі  подолала політичну та культурну ізольованість країни й призвела  до визнання за нею самостійного місця у символічній сім’ї  християнських народів тогочасного  європейського світу.

•  Постать київського князя Володимира Святославича, цього, мовлячи словами Михайла Грушевського, Лицаря Духу,  не потребує особливої презентації. Якщо княгиня Ольга в історичній пам’яті східного слов’янства залишилась «матір’ю князів руських», то Володимир Святославич став «батьком Русі».

...Незаконний син войовничого Святослава і полоненої древлянської князівни, ключниці княгині Ольги — Малуші, він був змалечку усунутий на далеку периферію державно-політичного життя Русі.  В 970 р. Володимир посів вакантний князівський стіл у Новгороді, зайняти який відмовилися законні сини Святослава —  єдинокровні брати Ярополк та Олег. Довгих сім років просидів юний Володимир у далекому  Новгороді.  Одначе,  невдовзі відбулися події, які докорінно змінили політичну ситуацію в Київській Русі.  977 р. посадовлений батьком в Києві амбітний Ярополк Святославич вирішив провчити свого молодшого брата. У кровавій сутичці  поблизу міста Вручого (тепер м. Овруч, Житомирської області. — Авт.), Олега було вбито. Щоб запобігти подібної участі Володимир утік   «за море» в Скандинавію. Зібравши там військових найманців він невдовзі повертається до Новгорода. Вигнавши звідти підібраних Ярополком посадників він оголосив тому війну і вже 11 червня 978 р., за літописною хронологією, Володимир переможцем увійшов до Києва. Утвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати  владні позиції, шукаючи опору серед місцевої аристократії, аби, мовлячи словами Михайла Грушевського, «збирати розсипану храмину» Києво-Руської держави.

•  Найперше він позбавився від присутності у Києві завеликої, для мирної роботи, кількості варязьких  найманців. Більшу частину цих добірних воїнів він зумів випровадити на службу до візантійського імператора, а з-поміж інших залишив коло себе мужів «добрих, хоробрих і смисленних». Вони несли  службу у збудованих Володимиром на Десні, Острі, Трубежу, Стугні та на Сулі  прикордонних замках-фортецях.    Варяги були надійною опорою   київському князеві й в організовуваних ним військових походах на племена в’ятичів, радимичів, дулібів та хорватів, які виокремилися із державно-політичної системи Русі. Успішним для Володимира був і похід на «Ляхів», віднесений укладачами «Повісті временних літ» (визначної пам’ятки старокиївського літописання початку ХІІ ст.) до 981 р.  В результаті чого  київському князю вдалося повернути  до складу Русі залюднені дулібами і хорватами східнослов’янські землі, що раніше потрапили під владу Польщі, й зміцнити кордони Київської держави.

•  За його правління  в основних рисах завершилося об’єднання східного слов’янства, помітно посилилися процеси політичної консолідації давньоруської спільноти.  Володимир розвинув розпочату княгинею Ольгою та її сином Святославом реформу державного управління, замінивши схильних до сепаратизму  місцевих племінних князів  своїми  посадниками-управлінцями. У найголовніших містах  Київської держави утвердилися призначені ним довірені бояри та рідні діти великого князя. Старшого свого сина Вишеслава Володимир посадовив на княжіння у Новгороді, де донедавна урядував Добриня, Ізяслава — в Полоцьку, Святополка — в Турові, а Ярослава — в Ростові. По смерті Вишеслава до Новгорода було переведено Ярослава, Борис утвердився в Ростові, Гліб — у Муромі, Святослав у стольному граді Древлянської землі — Іскоростені, Всеволод — у Володимирі на Волині, а Мстислав — у Тмутаракані. Вибір цих міст як центрів зосередження  влади київського уряду  не був випадковим. Вони були визначними  осередками різноетнічних  племінних об’єднань та союзів племен. Інститут посадництва — управління окремими регіонами через довірених осіб великого князя  підривав місцевий регіоналізм, що відповідало потребам об’єднавчої політики київського  правлячого дому.   Володимировій сім’ї  вдалося монополізувати всю повноту влади на Русі. Відтак  цей порядок сімейного володарювання  і визначав  тогочасну, сказати б, політичну систему Київської держави. 

•  Постать київського князя Володимира Святославича виписана у  літописних джерелах  різнополярними барвами. Йому, народженому у язичництві, уготовано було  на початку свого життєвого шляху великим грішником, а після хрещення — стати таким же великим праведником. Витворюючи образ Володимира-язичника, «Повість временних літ», яка є головним джерелом для осягнення цієї його іпостасі,   наділяє його рисами ненаситного женолюбця й ідолопоклонника. Так, у вміщеній під 980 р. статті  Повісті временних літ  старокиївський книжник помістив найпотужнішу, за своєю емоційною напруженістю, атестацію розпусного  життя Володимира у язичництві.  З дивовижною точністю він лічить 300 наложниць князя у Вишгороді, стільки ж у Білгороді та ще 200 у сільці Берестовім під Києвом. Годі шукати у цьому величному гімні любострастя  київського князя реальних ознак  грішних проявів його життя. В середньовічних уявленнях такий еротичний темперамент  являвся прикметою енергії й сили, і не мав у собі, як зауважував М.С. Грушевський,  «нічого непочесного з не-церковного погляду, — тільки переховалися вони в убогих останках, переважно на услугах  побожної легенди».

•  Іншою, не менш суттєвою гранню, що визначала грандіозну постать великого грішника, було його ідолопоклонство. У язичницькому житії  Володимира  визначальна роль відводиться  його клопотам над організацією і вдосконаленням системи язичницьких культів і вірувань.  Як засвідчують літописні джерела, утвердившись у Києві, Володимир   близько 980 р. поблизу князівського двору на високому пагорбі облаштував капище язичницьких божеств: «Поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його була срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми».  Язичницьке капище  Володимира дослідники локалізують на пагорбі, який містився на території сучасної садиби № 3 по Володимирській вулиці та спортивного майданчика, сусідньої з нею  школи.  Однак, питання атрибутації  цієї  будівлі Х ст.  як  язичницького   святилища та його головних персонажів залишаються дискусійними у науці .

•  Володимир-язичник у літописі наділяється такими ж само пороками, якими наділяла старозавітна традиція царя Соломона (1 Цар. 11: 1 — 8). Соломон  на догоду жінкам збудував на горі поблизу Єрусалиму жертовника чужинецьким богам . Так само й Володимир творив язичницькі обряди у Києві на Перуновім пагорбі. Проте, порівнюючи гріховність двох  правителів, літописець розрізняє  шляхи їх святості: Соломон хоча й  мудрим був, проте згинув, а Володимир-язичник здобув спасіння:  перший пройшов шлях від святості до погибелі, другий ж навпаки — від гріховності до спасіння.   Під язичницькою личиною грішника ховається праведник.    Виписані за літературними зразками язичницькі пороки Володимира незмінно перетворюються у свою протилежність — християнські чесноти.   Прірву, що розділяє великого грішника від святого праведника  було штучно  створено старокиївськими книжниками, які надихалися християнською  традицією, зокрема, новозавітною парадигмою історії апостола Павла.

•  Володимир не знайшов та й не міг знайти у  язичницькій вірі своїх батьків  істинного Бога. Спроба трансформувати язичництво  і пристосувати його до нових умов та зміцнити свою владу шляхом посилення її сакралізації виявилася малоефективною. Традиційне язичництво, нехай і реформоване, вже  вичерпало себе. Воно перешкоджало подальшому розвитку молодої східнослов’янської держави, її інтеграції у співтовариство європейських народів і не відповідало цивілізаційним викликам. Для молодих варварських народів не було іншого шляху вступити в сім’ю цивілізованих народів, ніж зректися свого язичницького минулого: «шлях до цивілізації пролягав через християнство — єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. Бо християнство — точніше, візантійське християнство — і було суттю цивілізації». Християнізація Русі означала  входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого місця в співдружності християнських держав.

•  Після довгих і болісних  вагань Володимир надав перевагу християнській релігії у візантійському її варіанті.  Спонукою до хрещення Володимира була, як уявляється,  не тільки і не стільки сприятлива для нього політична ситуація, що зблизила Київ і Константинополь, а й сильне моральне потрясіння. Як відомо, середньовічне мислення і відчування були просякнуті  глибоким песимізмом і невпевненістю у майбутньому. Люди тієї епохи уявляли, що світ стоїть на межі гибелі, на порозі смерті. Апокаліптична напруженість у тогочасному християнському світі зростала тим більше, чим ближче наближалося 1000-ліття Різдва Христового, яке у країнах візантійського кола очікували зустріти близько 6496 р. за прийнятим  тоді у Східній церкві літочисленням, тобто у 992 р.  Ця есхатологічна тривога не могла  не відчуватися й на Русі. Невипадково вміщена в «Повісті временних літ» під 986 р. розлога «Промова філософа» завершується описом   Страшного Суду.

•  Володимиру було над чим задуматися — до прийдешнього фатального дня залишалося шість років.  Рятівним кругом для нього стали відвідини стольного граду Русі візантійським посольством. Унаслідок перемовин у вересні 987 р. між Києвом і Константинополем  було укладено русько-візантійську союзницьку угоду. Тоді Візантія переживала нелегкі часи. Імператорські війська влітку 986 р. зазнали поразки в битві з болгарами біля ущелини Траянові врата, а в грудні того ж року частина військової аристократії підняла повстання. Очолив заколотників полководець Варда Фока, який проголосив себе імператором. Все це й змусило царгородського імператора Василія ІІ (976 — 1025 рр.)  шукати військової підтримки Київської Русі. 

•  На переговорах у Києві Володимир погодився  пособити  Візантії, але в обмін за цю допомогу просив, не більше й не менше, як руки доньки покійного імператора Романа ІІ — принцеси Анни. Годі собі уявити сум’яття імператорського правлячого дому, спричинене таким зухвальством північного «скіфа». Двома десятиліттями раніше до однієї із дочок Романа ІІ   сватав свого  сина германський імператор Оттон І, однак йому було  ввічливо, але твердо відмовлено. В інших умовах дістав би, звісна річ, одкоша й Володимир. Але ж київський князь пообіцяв  негайно відправити до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками й навернутися разом із народом Русі у християнство. Володимир  і сам прагнув прилучити Київську Русь до  християнської сім’ї народів тогочасного світу, безперечним сувереном (батьком) якої був візантійський імператор. Для молодих варварських народів не було іншого шляху вступити в цю сім’ю цивілізованих народів, ніж зректися свого язичницького минулого. Завдяки родинному спорідненню Володимира з візантійським імператорським домом цей шлях можна було подолати набагато швидше і з немалою політичною вигодою для Києва.

•  Зціпивши зуби,  Василій ІІ  змушений був пообіцяти видати за нього свою сестру Анну. Володимир дотримав слова й відправив до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками. Останній нараховував шість тисяч добірних воїнів і був одним із найдієздатніших військових з’єднань. Це Володимирове військо врятувало Македонську династію від узурпатора Варди Фоки, розгромивши його у битві під Константинополем навесні 989 р. Сам Володимир вирушив, коли настав час, на візантійське місто Херсон (давньоруський Корсунь)  у Крим, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників візантійського імператора Василя ІІ та його брата Константина.

•  Сюжетна канва цього літописного сюжету  символічно окреслює шлях набуття Володимиром віри і  царственої міці.  Візантійський Херсон (Корсунь)  і його субститут — Царгород символізують   витоки і оплот християнської віри, яку потрібно не смиренно прийняти від Греків як дар, а відвоювати його у нелегкій борні. Ця ідея  розвивається давньоруськими книжниками  в оповіді про довготривалу облогу міста, її труднощі та винахідливість Володимира, який, перерізавши труби, по яким до змучених корсунян поступала вода, змусив останніх відкрити брами його війську.  Воєнне щастя варварського вождя визначає суть трофеїв нової віри, що дісталися йому разом із престижним призом — рукою грецької царівни.

•  Останній приписується визначальна роль у справі навернення у християнство Володимира і всієї Русі.   Своєю появою на Руській землі  вона приносить Володимиру зцілення    від важкої недуги. Описане у літописі несподіване осліплення і чудесне зцілення київського князя символізує  його духовне прозріння, просвітлення й перевтілення його влади, яка відтепер є царственною (грецьке — basielia). Не випадково після хрещення Володимир прибирає ім’я Василя, яке не тільки символізувало його небесного християнського патрона, але було й тотожне йменню шурина — візантійського імператора Василія ІІ.

•  Захоплене й упокорене  місто Володимир передав своєму шурину Василю ІІ, а сам з тріумфом повернувся до Києва, де і відбувалися  основні події грандіозного історичного дійства  навернення у християнство підданих його країни. 

•  Хрещенню киян влітку 988 р. передувало знищення язичницького пантеону, що постав незадовго перед тим   у центральній частині    столиці Русі.  Князь Володимир наказав, як сповіщає літописець, «поскидати кумирів — тих  порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на Ручай, і дванадцятьох мужів поставив бити його палицями...  І коли ото волокли його по Ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до нього людей, сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь».

(Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita)