Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«У мене чиста совість»

Микола Шраг: унікальна доля українського революціонера
24 вересня, 2004 - 00:00
М. ШРАГ. ПОРТРЕТ З АЛЬБОМУ М. ЖУКА, 1915 р. / ІЛЮСТРАЦІЯ НАДАНА АВТОРОМ

У середині травня цього року виповнилося 110 років від дня народження Миколи Шрага — типового представника покоління 90 х рр. ХIХ ст. і водночас людини нетипової долі. Щасливим його життєвий шлях назвати важко. Проте якщо порівняти з його ровесниками, соратниками, колегами, то, можливо, йому й пощастило, принаймні вижити, що для 30 х рр. ХХ ст. було уже великим дарунком долі. А якщо врахувати, що він — один з керівників Української партії соціалістів-революціонерів, заступник Голови Центральної Ради М.Грушевського, політичний емігрант, який повернувся до УСРР у 1923 р., за декілька років був заарештований як ворог народу, проходив у справі «Український національний центр», і, очевидно, єдиний із обвинувачених, кого не розстріляли, який працював у радянському інституті та навіть на схилі літ спромігся захистити докторську дисертацію, то треба погодитися, що це унікальний приклад в українській історії.

Микола Шраг народився 4 травня 1894 р. у Чернігові в родині відомого українського діяча, адвоката Іллі Людвиговича Шрага та його дружини Єлизавети Ісааківни. Дитинство його пройшло в багатодітній люблячій родині. У гімназії наймолодший із Шрагів навчався добре, скінчивши повний курс із срібною медаллю. У юнацькі роки Микола захоплювався музикою, брав участь у концертах. Зберігся його портрет з віолончеллю пензля М.Жука: високе чоло, натхненне обличчя з тонкими, нервовими рисами — так виглядають не політики, а радше поети, артисти, митці. Проте музикантом Миколі не судилося стати: у 1912 р. молодший Шраг поступив на правничий факультет Московського університету. Можливо, переважили батькові аргументи, хоча, судячи з усього, до юриспруденції душа слухняного сина не лежала. Саме в цей період свого життя він прилучився до соціалістичного руху української молоді. Цілком ймовірно, що активна політична діяльність завадила студенту вчасно скінчити університет.

До Києва він приїхав, очевидно, навесні 1917 р. Без сумніву, повело його щире бажання взяти особисту участь у творенні нового життя в Україні. Щоправда, сам М.Шраг у автобіографії, написаній для радянської установи, скромно зазначав, що у 1917—1918 рр. працював заступником завідувача публічної бібліотеки в Києві, але документи свідчать про інше: він був цілком залученим до політичного життя тогочасного Києва. У цей час остаточно визначилися його партійні симпатії. На Установчій конференції УПСР (3—4 квітня 1917 р.) він репрезентував московський осередок. Мабуть, не випадково наймолодший Шраг пов’язав свою долю з українськими есерами. Про їхню партію Д.Дорошенко писав, що вона «була в певнім розумінні слова партією молодих людей, якщо брати на увагу її керуючі верхи: Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Павло Христюк, Володимир Залізняк, Микола Шраг…». Партійна належність значною мірою обумовила й місце та роль М.Шрага у Центральній Раді. Робота в першому українському представницькому органі була відповідальною. Ще більшим випробуванням стало для М.Шрага обрання на п’ятій сесії (наприкінці червня 1917 р.) членом президії Центральної Ради. Згодом він разом з колегами по президії увійшов до комітету Центральної Ради, який з його легкої руки дістав назву «Мала рада». Відтак М.Шраг став заступником Голови УЦР М.Грушевського й з огляду на авторитет і чисельність партії есерів, першим з-поміж інших «товаришів Голови». Судячи з уже оприлюднених документів та матеріалів, споминів та праць П.Христюка, М.Шаповала, І.Мазепи, В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Ковалевського, він повністю віддавався своїм численним обов’язкам, хоча допускав і прорахунки та прикрі помилки. Беручи до уваги ту обставину, що дехто з вищеназваних авторів недолюблював есерів, а дехто — самого Шрага, треба погодитися, що в цілому ставлення до нього було непоганим.

Можна зробити висновок, що й він сам сприяв цьому, бо, незважаючи на молодість, виявив себе досить зваженою та стриманою людиною. Ймовірно, саме тому йому доручали робити важливі заяви від імені партії. На надзвичайній сесії Малої ради 21 листопада 1917 р. М.Шраг зачитав резолюцію фракції українських соціалістів-революціонерів: «Не визнаючи власті народних комісарів властю всеросійською і не входячи в оцінку того, чи ця власть відповідає волі всієї великоруської демократії, Центральна Рада числиться з Радою народних комісарів як з фактичною властю великоруського центру... Центральна Рада вважає потрібним скласти для ведення мирових переговорів всеросійську однорідно- соціалістичну федеральну Раду міністрів». Таким чином, ми бачимо, що есери уміли рахуватися з реаліями тієї складної доби й поширене уявлення про їхній крайній революціонаризм не завжди відповідає дійсності.

Шраг-син, як і його батько, послідовно дотримувався курсу УЦР, а потім УНР на федерацію з Росією, хоча не міг не бачити численних перешкод на цьому шляху. У статті «Хто як розуміє», він, гостро полемізуючи з російською пресою, яка поливала брудом і Центральну Раду, й український рух в цілому, безпідставно звинувачуючи українців у тому, чим сама грішила («розпалення національних страстей, шовінізм»), разом з тим твердить: «Організовуючись, українці готовлються стати кріпким, сильним кольцем в Російській майбутній федерації». Приблизно через місяць із неприхованою радістю молодий політик напише про наслідки переговорів між Тимчасовим урядом та Центральною Радою, як про «апофеоз, як спокійний лагідний акорд, що закінчує довгу, часто бурну, неспокійну мельодію», бо «зараз викинуті дрючки з колеса. Немає мотивів для непорозумінь демократій. Російська визнала факт істнування, всі домагання і права нашої, наша, в свій черед, побачила, що мала в російській не ворога, а лише не зумівшого добре в справі розібратися, кардінально помилявшогося і чесно помилку свою виправившого прихильника». У цьому зразкові політичної публіцистики Шрага-сина приваблюють і щира, по-юнацькому максималістська, хоча й далека від істини оцінка реального стану російсько-українських взаємин, і використання музичної термінології, й віра в непогрішимість автономістської ідеї, й апеляція до розуму. На жаль, у революційну добу здоровий глузд рідко коли перемагає. Заклики до взаємопорозуміння так і не були почуті, а надії — не справдилися.

На посаді заступника Голови УЦР Шраг перебував до самого кінця діяльності цієї інституції — 29 квітня 1918 р. Після гетьманського перевороту його не ув’язнили, й він повністю переключився на партійну роботу. На IV з’їзді УПСР, що нелегально зібрався в середині травня, Шрага знову обрали до ЦК. Після повалення гетьманського режиму Шраг знову поринає у вир революційного українського життя. У Чернігові він керує підготовкою та проведенням повітового та губернського селянських з’їздів, добиваючись, щоб делегати підтримали своїми резолюціями Директорію, виступає в місцевій пресі. Напередодні вступу до міста більшовиків він виїхав до Києва. 15 січня 1919 р. М.Шраг отримав ранг «урядовця особливих доручень V кляси», а через декілька тижнів — призначення на посаду консула УНР у Будапешті.

Як відомо, дипломатична кар’єра і Шрага, і багатьох інших українських діячів виявилася нетривалою. Уже наступного року молодий дипломат перетворився на політичного емігранта, який разом з дружиною знайшов собі притулок у Австрії. У матеріальному плані життя у Відні було важким. І хоча Шраг підробляв, працюючи перекладачем в українському видавництві, але подружжя часто голодувало. Проте це був плідний період у науковому плані. Шраг багато працював у Соціологічному інституті, заснованому М.Грушевським; на курсах суспільних наук читав для українських емігрантів лекції з проблеми «Держава та державне право».

Молодим есерам багато в чому імпонувала радянська влада, особливо після запровадження непу та коренізації, котру вони трактували як реальну основу для зближення. Значна частина емігрантів повірила в можливість співпраці з КП(б)У, тішилася надією працювати на користь рідного народу. Поступово у колах, близьких до М.Грушевського, остаточно сформувалася думка про повернення. Всі дослідники підкреслюють важливу роль, зіграну М.Шрагом у планах М.Грушевського, котрий відправляв своїх молодих колег домовлятися з радянським урядом. Шрагу довелося декілька разів виїздити до УСРР. Зокрема, у середині 1922 р. йому пощастило побувати не тільки в Харкові, але й Полтаві та рідному Чернігові. У 1923 р. подружжя Шрагів повернулося на Батьківщину й поселилося у тодішній столиці УСРР — Харкові. У березні наступного року, як відомо, до Києва приїхав і М. Грушевський з родиною. Приїзд колишніх діячів УНР був насамперед вигідним радянському керівництву. «Націонал-комуністи потребували спеців-українців для керування освітою і народним господарством. Серед членів своєї партії такої кількості фахівців вони не мали. Тому політична еміграція, стрижневою фігурою якої був М.Грушевський, його співробітники по партії П.Христюк, М.Шраг, М.Чечель та інші одразу ж зайняли значні посади в РНГ та інших державних структурах», — підкреслили знані в Україні дослідники В.Пристайко та Ю.Шаповал. Небияким виграшем для більшовизму в цілому стала відмова цієї групи від політичної діяльності. Її продемонструвала поява «Декларації 66» — «заклик до української інтелігенції співпрацювати з Радянською владою, використовувати наявні можливості для національно-культурної розбудови». Серед осіб, котрі підписали документ, знаходимо й прізвище Шрага. Як практично всі його товариші, він жив скромним життям радянського службовця, хоча й достатньо високого рангу: коли розпочалися арешти у справі так званого «Українського національного ценру», Микола Шраг працював заступником начальника управління ВРНГ. У столиці УСРР він, очевидно, підтримував дружні контакти переважно з людьми, з якими разом пережив еміграцію. Ніяких ворожих намірів щодо радянської влади це коло не мало.

Утім, ні службова діяльність, ні будь-які вчинки М.Шрага, ні його симпатії та антипатії до його арешту, що стався 1 березня 1931 р., не мали ніякого стосунку. Про законність цієї акції говорити не доводиться. Офіційно було висунуто звинувачення у належності до повстанської трійки та центру «контрреволюційної організації» — «УНЦ». Через сфабриковані справи «грушенят», вибиті у них свідчення слідчі ГПУ добиралися до самого Грушевського. У вже оприлюднених протоколах допитів патріарха української науки прізвище М.Шрага згадується багато разів і в дуже небезпечному контексті. Сам М.Шраг у березні 1965 р. заявив: «На слідстві у 1931 році до мене застосовували заборонені методи слідства. Часті допити в нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики і образи слідчих…фізично і морально змучили мене і деморалізували. Окрім того, під час мого арешту померла моя дочка, що завдало мені великої травми… Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчих я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих…» У лютому 1932 р. М.І.Шрага було засуджено до шести років ув’язнення, але в жовтні наступного року колегія ОГПУ переглянула вирок у бік пом’якшення. В’язня звільнили з-під варти та відправили на заслання до Саратовської області. Якимось чудом Шрагу вдалося уникнути повторного арешту, а, отже, й вірної смерті, бо з 50-ти осіб, які проходили у справі УНЦ, загинули майже всі. Тут доречно буде висловити припущення, що за нього поклопотався старший брат Володимир Ілліч Шраг (він був одним з керівників «Главсевморпути»). Можливо, він підказав і тактику постійної зміни місця проживання. Згідно з записами у автобіографії Миколи Ілліча, він разом з родиною чимало «мандрував», об’їздивши мало не весь Союз, доки у 1945 р. не приїхав до Львова. Саме тут йому нарешті пощастило завершити свою вищу освіту та отримати диплом із спеціальності «економіст». З 1947 р. він пов’язав свою долю з викладацькою та науковою роботою у Львівському політехнічному інституті, пройшовши шлях від старшого викладача до професора. У 1969 р. у московському видавництві «Экономика» вийшла його монографія «Промышленные комплексы. (Теоретические очерки)». Наукова спадщина Шрага зберегла своє пізнавальне значення й сьогодні. Таким чином, можна вважати, що як науковець М.Шраг відбувся. Помер він 1 лютого 1970 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

У 1992 р. у холі Львівської політехніки на відзнаку великого внеску її викладачів у громадське, культурно-освітнє та наукове життя України відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки. Першим у списку викарбуваних золотом імен стоїть прізвище Петра Франка, а слідом іде Микола Шраг. Пам’ять же про нього та його славного батька, хоч як прикро про це писати, поки що не вшанована в рідному Чернігові. Але, ймовірно, батько та син Шраги і не розраховували на індивідуальну вдячність: їхня діяльність стала підгрунтям для досягнення мети, задля якої вони жили й долали труднощі й горе. У цьому сенсі їхнє життя увінчано перемогою, ім’я якої — Незалежна Україна.

Тамара ДЕМЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments