У тоталітарній ночі історії

Історія — це сума людських доль. Не механічна сума за законами математики, а творча взаємодія мільйонів та мільйонів уже далеких (часто безмежно далеких) від нас життів, що були колись об’єднані спільною метою — здавалось би, неможливою, немислимою, проте згодом здійсненою! — колись виявляли чудеса святості й героїзму або ж падали у прірву зради, підлості й убивств.

Ось чому відтворення саме «людського виміру» минулого стає в останні десятиліття основним, змістотворчим напрямом роботи істориків, так само як і найцікавішою темою, що постійно привертає увагу «пересічних» читачів — замість задогматизованого викладу «зміни суспільно-політичних систем», «боротьби ідей» тощо. І тут незмірно зростає роль таких історичних джерел, як щоденники й спогади, попри їхню неминучу суб’єктивність (це часто стає навіть великим позитивом), обмеженість світогляду автора. Адже якщо автором є цікава, непересічна особистість із непростою долею, яка вміє бачити і спостерігати хід історії, — це завжди цінне свідчення, повз яке не пройде вдумливий дослідник.

Це тим більше справедливо, якщо йдеться про страшну трагедію, якої зазнав український народ у період Другої світової війни. Саме щоденники (особливо створені видатними митцями, наприклад, Олександром Довженком) є тим «дзеркалом», зазирнувши в яке ми можемо збагнути дещо дуже суттєве, вагоме для осягнення доби. «Щоденник» Довженка вже по праву визнано нашою класикою. А ось «Щоденник» Аркадія Любченка (20.03.1899—25.02.1945), людини багато в чому відмінних поглядів, відомого в 1920—1930-ті роки українського письменника, члена й неодмінного секретаря ВАПЛІТЕ, близького друга Миколи Хвильового та інших митців, який дивом врятувався із лабет НКВД і, вирішивши, що німецький «новий порядок» є меншим злом, порівняно з більшовизмом, свідомо залишився восени 1941 року в Харкові після захоплення його частинами вермахту, друкувався в газеті «Нова Україна» та інших виданнях, які виходили в 1941—1943 роках на окупованій Німеччиною українській території, мешкав у Харкові, Києві, Львові, на Лемківщині, у Словаччині й закінчив життя в німецькому кісінгені (помер після хірургічної операції), товаришував і спілкувався з Євгеном Маланюком, Уласом Самчуком, Іваном Багряним, та при цьому день за днем вів записи у своєму зошиті про побачене й пережите — цей ось «Щоденник» малодоступний широкому читачеві та не виданий в Україні достатнім тиражем. Єдине відоме видання «Щоденника» Любченка побачило світ у Львові й Нью-Йорку (видавництво М. П. Коць) 1999 року завдяки зусиллям Юрія Луцького, відомого вченого української американської та канадської діаспори. А тим часом нотатки Любченка, в яких описано період із листопада 1941 року до лютого 1945-го, цікаві.

Треба одразу сказати: цікаві не тому, що автор має рацію. Навпаки, в багатьох випадках судження Любченка викликають різке несприйняття, навіть гнів та огиду, як мінімум — дискусію (тим не менше, обираючи фрагменти «Щоденника» для публікації, Ваш покірний слуга з принципових міркувань зберіг усі відповідні записи — годі нам ретушувати свою історію та її дійових осіб, це — інфантильна недовіра до читача). Але проблема навіть не в цьому. «Щоденник» Любченка, як зазначали 14 років тому видавці та укладач Юрій Луцький (він власноруч розшифрував 628-сторінковий текст записів, переданий йому донькою владики Мстислава Тамарою) — це напрочуд щирий документ, написаний вправною рукою досвідченого письменника, котрий дає широку панораму життя в окупованій нацистами Україні у 1941—1944 роках. «Вважаю, — писав Ю. Луцький, — що можна пробачити йому (А. Любченкові. — І. С.) усі його хиби (егоїзм, фашизм, антисемітизм, гостру сатиру на галичан тощо), бо все написано ним дуже талановито, спостережливо й читабельно».

Чи можна пробачити — нехай судить сам читач. Віримо в його відповідальність і «дорослість». А тепер — деякі фрагменти зі «Щоденника» (по можливості — без коментарів).

* * *

«Ще раз і ще раз переконуюся: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано поверне все геть в інший бік. І що найразючіше — бачиш потім, що Вона діє надзвичайно логічно, правдиво. І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся...»

(Київ, 22.06.1942)

«А загальне становище в Києві таке: уже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить — лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1/VIII дають по 200 г і на службі на місяць — 1 кг. Ціни на базарі: хліб — 14—15 крб. за 100 г, сало — 700—750 крб. за кг, масло — 800, пшоно — 22 крб. склянка, сірники — 6 крб. пачка. А заробітна платня середнього службовця — 700—800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужістю... і злочином. Адже все це — тільки на руку большевикам...»

(Київ, 06.08.1942)

«Кажуть, ніби по радіо повідомлялося сьогодні про здобуття Кронштадту. Оце було б здорово, «йолкі-палкі». А вчора — з 38 пароплавів, що йшли на допомогу совєтам, потоплено під Шпіцбергеном 32. Здорово! А позавчора — взято Воронеж. Чи ж не здорово? А ще перед кількома днями впав Севастополь. Події наростають, наступ розгортається. Дивуюсь на талановиту розміркованість, всебічне охоплення комбінованими ударами такого колосального фронту — це можуть тільки німці. Вчитись, вчитись у них, хоч багато хто з моїх земляків, млявих і зарозумілих, не хоче цього збагнути, тупуляється розгублено на місці, бурмоситься і бурчить... Його, бачите, притиснули, а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідності сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь»

(Київ, 10.07.1942)

«На ринкові — ажіотаж не припиняється. Скляночка солі, що коштувала перед тижнем 50 крб., сьогодні коштує 150. Так само молоко: був літр за 50, тепер 150. Хлібина, яка коштувала 45—50 крб., сьогодні важить 300 крб. Пачка сірників: раніше 8—7 крб., сьогодні 30—25 крб. Причому не беруть крупніших купюр, вимагають по 1-й 3 крб. совєтськими, або одмовляються давати цими ж грішми здачу. Бережуть її, збирають, приховують, сподіваючись приходу большевиків. Така-от, нечиста продажня спекулянтська сила! Їх тільки розстрілювати. Це — справді людські покидьки, безлична протоплазма, гній. Вони готові завжди кому завгодно служити і кого завгодно зрадити.

Мучить мене думка про долю мого народу. Большевики несуть гасло: геть німців і петлюрівців! Німці мають гасло: геть большевиків... і українських націоналістів. Чи так, чи сяк — поганий знак. Вічна розшматованість серця, незмінне гноблення, невгавучий біль. Як тяжко, як тяжко любити цю батьківщину, і несеш цю любов, як невтишиме страждання, як досмертний хрест. Господи, поможи!»

(Київ, 17.02.1943)

«Харків у руїнах, у морозі, що незмінно вже держиться три тижні. Харків без світла, без води, без торгівлі, без хліба. Харків напружений, мовчазний, страшний. На базарі шклянка висівок — 10 крб. Копають мерзлі буряки (кормові) під містом та їдять. Великі ласощі — конина, хоч її дуже важко добувати.

Вчора до мене приходить у редакцію (газети «Нова Україна». — І. С.) якийсь професор Філіпов, багато про себе починає говорити — філософ, мовляв, співробітник ВУАН і пише тепер працю про більшовиків.

«Українською мовою?» — запитую його. «Нєт, по-рускі». — «Ну, то не треба». «Как? Почему же? Позвольте? Із-за язика?» — «Ну, а коли б ви принесли, прикладом, у Петрограді працю українською мовою, то у вас її взяли б хіба?» — «Нєт. Но там вєдь языка українського нє знают». — «А ми тут російської мови не знаємо. Розумієте? Не знаємо!»

Він витріщив на мене очі, почервонів. Бачу — кипить, аж губи йому тремтять. Зрештою, каже, що він шанує українську мову, що його мати — українка...

«А ви хто за національністю?» — питаю. — «Я — мне все равно... быть рускім ілі украінцем». Тоді вже я скипів: «Ви, значить, інтернаціоналіст, а пишете проти більшовиків? Ви не знаєте самі, хто ви! Сидите на двох стільцях, ходите дволиким Янусом! Ну, це, зрештою, справа ваша... А наша справа: мати діло з одвертими людьми, які себе бодай трохи поважають».

Він пішов. Потім переказували мені, що був дуже розгублений і на мене нарікав, казав: «Етот Любченко даже... страшен — так ненавідіт Росію і русскіх».

(Харків, 04.12.1941)

«З’явилися брошурки російських великодержавників з емблемою на обкладинці — тризубом і поясненням, зокрема, що тризуб Володимира — це той найдавніший державний знак Росії. Зміст брошурок закликає до єдности всі народи колишньої Росії. Одне слово — «єдіная, нєділімая», яка починає подавати свій голос і виявляти акцію дуже грубо, провокаційно, нерозумно. Розраховано на те, щоб збивати з пантелику і місцевих недотик, і німців та взагалі чужинців. Але знову ж таки — занадто грубо, аж комічно. Це все як бандерівці зі своїм синьо-жовтим прапором...»

(Харків, 25.05.1942)

«Вечір, власне — надвечір’я. З мого бічного вікна видко сусідній сквер, що вже за ці роки буйно розрісся. Над деревами стоїть синявий вечірній туманець. Легка прохолода після варкого дня. Хороше. І будівлі далі за сквером на узгір’ї укомпуновались так гармонійно, наче це спеціяльно за дбайливим мистецьким розрахунком і смаком, їхню різну височінь, повороти і місце тут визначили. А воно ж цілком випадково — і якраз гарно, повноцінно. Гарний ти, Києве!»

(Київ, 10.07.1942)

«Вчора, в неділю — горячий липневий день і якраз липи цвітуть, кричуще пахнуть, — ходив із сином на Хрещатик і в сади над Дніпром. Страшні хрещатицькі руїни, навіть хлопчик (він їх уперше побачив) вжахнувся: «Ой, тату, що ці большевики наробили!» Пляж на Трухановім і галас численних купальників, що аж по цей бік ріки чутно».

(Київ, 27.07.1942)

«Більшість наших теперішніх жінок і дівчат — свині. Просто — свині. Досить уже того, що вони запопадливо линуть до німців і з перших же днів у найгірший спосіб узялись «репрезентувати» націю. Все це, виховане ще большевизмом, без міцних моральних і національних засад, ні чорта не варте — його слід було б знищити, випекти з життя, як пошесть, як гангрену. Про цих жінок і дівчаток ми ще будемо в свій час рішуче говорити і наш присуд мусить бути найсуворіший. Це — гидота, гнилизна, струп. До всіх болів мого народу — ще й цей, соромом пройнятий біль!» (Київ, 13.07.1942). (Охочі можуть зіставити цей запис Любченка з тим, що писав на цю ж саму тему Олександр Довженко у «Щоденнику». Яка колосальна різниця! — І. С.).

«Допіру повернувся з Генералькомісаріяту. Розмова з заступ. зав. відділу преси Люфтом. Застав його одразу. Одразу мене прийняв. Я привітався і одрекомендувався по-німецькому, але застеріг, що погано ще цією мовою володію і попросив перекладача... Запитання: чому я виїхав із Харкова? Пояснюю хворобою та поверненням додому. Він, виявляється, не знав, що я місцевий житель і був евакуйований. Це одразу надало більшої ясности моєму становищу. Коли ж я розповів про роботу в Харкові й показав документи, які свідчать, що я з перших днів приходу до Харкова німецьких збройних сил включився в активну працю й працював до останнього дня від’їзду звідти, показав ще й газети з моїми статтями — сумніви, які були тут, ще більше розвіялись. Він сказав, що в «Новому українському слові» (газета, що видавалася тоді в окупованому Києві. — І. С.) штат буде днями ще додатково скорочений, газета розміром ще зменшується і стає виключно політично-інформативною, тому для мистецько-літературних матеріалів там залишиться місця 5—10%. Що ж я там зможу робити? Нічого. Отже, він пропонує співробітничати з DNB (Deutsche Nachrichten Buro — Німецьке Бюро Новин) у Рівному, причому матеріяли я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватися... Він наприкінці додав, що залежно від успіхів моєї роботи він матиме на увазі штатно призначити мене на редакторську роботу десь згодом в іншому місці. Я подякував. Загалом розмова тривала недовго, але суто-діловито і залишила по собі задовільне для мене враження. Я дуже радий, що не порушено моєї гідності, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Він, між іншим, запитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з притиском відповів, що українець, і це змусило його уважно зиркнути на мене...»

(Київ, 25.06.1942)

«Днями з’явилась по всіх укр. газетах інформація через ДНБ про нашу правописну комісію — там згадано і моє прізвище. Поява цієї інформації дуже важлива саме тому, що там сказано: «В основу покладено академправопис 1929 р.» (тобто «скрипниківський» правопис. — І. С.). Отже, для всієї укр. периферії буде вже ясна й точна орієнтація на цей правопис — 1929 р. Менше вагань, мудрувань і більше спільности, унормованої єдности. Я радий, що так широко видрукована інформація, бо це ж була моя ініціатива... Що б там не було, а вся культурна Україна буде вже щодо правопису мобілізуватись в цьому єдиному напрямкові, тим більше, що в інформації на початку ж стоїть фраза: «При підтримці німецької влади» працює, мовляв, ця комісія. Отже, для боягузів і русотяпів — досить певне застереження. Є чутки, що укр. письмо хотять перевести на латинську абетку, тому й затримується трохи друкування підручників. От коли б це справді здійснилось! Україна зразу переступила б чимало меж на шляху до Європи, а головне, ще рішучіше й остаточно розірвала б штучну, проте міцну пуповину з Москвою. Пригадую, як про це мріяли ми ще в ВАПЛІТЕ. Навіть такий заядлий плужанин, як С. Пилипенко, піддався на наш заклик (нам це не випадало робити, бо одразу ж ініціятива була б паралізована, а він, як представник села, був тут добрим пробним камінем). Він тоді і проект виготував за зразком чеської абетки. Вже й засідання відбулись в буд. ім. Блакитного. Але все скінчилося крахом і поразкою ЦК КП(б)У».

(Київ, 02.08.1942)

«В Педінституті сьогодні мені сказали, що є розпорядження Райхскомісаріяту друкувати підручники для народніх шкіл за місцевим діялектом для кожної области. От тобі й маєш усталення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз’єднання, розслаблення, — «розділяй та пануй!» ...Все, зрештою, ясно. Давно вже ясно».

(Київ, 10.08.1942)

Початок. Закінчення читайте у наступному випуску сторінки «Україна Incognita»