Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Чи змінить війна українські студії? — 3

Науковці топових університетів про те, як героїзм нашого народу підважує російський вплив і в академічній спільноті
30 квітня, 2022 - 18:13

«День» продовжує публікувати коментарі науковців топових університетів про те, як героїчний спротив нашого народу змінить статус українських студій на Заході і що потрібно зробити, аби зацікавлення Україною не лишилося тимчасовим, а переросло в цілком новий підхід до нашої держави на всіх рівнях. На сайті також доступні початок обговорення теми — з коментарями Ірини Дмитришин (Інститут східних мов і цивілізацій, Париж), Радомира Мокрика (Карловий університет, Прага), Юрія Шевчука (Колумбійський університет, Нью-Йорк), а також продовження — з коментарями Оксани Пахльовської (Римський університет «Ла Сап’єнца») і Ярослави Франчески Барб’єрі (Бірмінгемський університет).

*****
«Є ПІДСТАВИ СПОДІВАТИСЯ, ЩО ЦЬОГО РАЗУ В УКРАЇНОЗНАВСТВІ МОЖЕ СТАТИСЯ ПРОРИВ»

Володимир ДІБРОВА, прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець, викладач україністики в Гарвардському університеті:

— Відповідь на запитання, чи змінить війна українські студії, здається очевидною. Потрясіння, викликане російською агресію, мусить повністю змінити не лише Україну, а й усі пов'язані з нею наукові дослідження. Але за своєю природою наука – істота непередбачувана й доволі консервативна. На відміну від ліричної поезії чи вуличних музикантів, вона напряму залежить від фінансування та підтримки з боку держави, корпорацій або меценатів. У західному світі з початком війни інтерес до всього українського, безумовно, зріс. Дедалі більше студентів зголошуються на українські курси, університети проводять «круглі столи» з тими, хто знається на Україні, газети й телестудії запрошують експертів, як західних, так і українських, які обговорюють те, що відбувається в Україні. Але в галузі славістичних досліджень, як і раніше, продовжує домінувати русистика. Першокурсники, які висловлюють інтерес до Східної Європи, за «доброю, старою» традицією починають свою наукову кар'єру з вивчення російської мови. Хоча б тому, що більшість їхніх наставників були колись сформовані тими, для кого москва уособлює якщо і не все слов'янство, то принаймні його осердя і основу. Тому, мовляв, як можна рівняти різні «географічєскіє новості» до Третього Рима?! За останні тридцять років до цього додався й інший важіль впливу. Без російських інвестицій нині важко уявити діяльність навіть найбільш забезпечених західних університетів. І це не може не позначатися на їхній стратегії.

Так, наприклад, у Гарварді, над ректоратом вже більше місяця майорить прапор України, університет засудив російську агресію, але на вимоги студентів відмовитися від російських інвестицій поки що не було прийнято жодного рішення. Департамент славістики подав до ректорату петицію, в якій виступив на боці України, але при цьому висловився за підтримку «українських, російських та білоруських студентів, які постраждали від цієї війни» і закликав забезпечити їм безкоштовне навчання, житло та фінансову підтримку, коли вони будуть податися на статус біженця. Неважко уявити, студентам з якої країни буде віддаватися перевага. Тому не виключено, що нашою втіхою знову буде приповідка про те, що «за моє жито мене ж і побито».

Скоєні росією злочини шокували багатьох американців. І щоби зрозуміти причину такої ненависті, українознавців запрошують на різні академічні та громадські заходи, телеканали беруть у них інтерв'ю, українські поети мають змогу читати свої вірші перед американською аудиторією. Але росія через своїх агентів впливу та прихильників продовжує впливати на громадську думку США. Наприклад, під час обговорення війни у Єльському університеті, американська вчена, яка одразу ж заявила про те, що вона – на боці України, підсумувала свій виступ словами про те, що Україні ще треба розібратися зі своїми ультраправими, і що з того, що вона знає, порівняно зі Степаном Бандерою Адольф Гітлер є хлопчиком із церковного хору. І можна не сумніватися, що у всіх присутніх цей «фінальний акорд» надовго залишиться в пам'яті.

Під час іншого виступу, цього разу в Колумбійському університеті (ця подія була присвячена роковинам Тараса Шевченка й відбувалася у форматі «зуму»), один із глядачів обурювався тим, як можна під час війни відволікатися на таку суто ритуальну нагоду (мовляв, скільки можна співати про Кобзаря?!). А якась «небайдужа патріотка» закликала повністю скасувати російські дослідження в американських університетах і натомість перемкнути всіх на українознавство. Вона не пояснила, як це можна зробити, хоча б із суто практичного боку. Але ця взята з путінських методичок провокація не була розрахована на серйозне обговорення. Її мета – представити українознавців як безнадійних маргіналів, які компенсують брак перспективи та ґрунтовних знань задиркуватістю, претензією та образами.

Втім, тему України більше не можна звести до «націоналістів» та «культурного пограниччя», яким упродовж століть маніпулюють суміжні імперії. Ясно, що нині питання стоїть руба: або росія, або Україна. І від того, хто переможе, залежить доля всього світу. Бо росія, як один із стовпів, на якому трималася повоєнна світобудова, вже (як описано у євангельській притчі) вселилася у свиней і мчить у бік прірви. Так, її (а заразом і наша) доля вирішується нині у степах України, але на українознавцях лежить зараз не менша відповідальність, ніж на її воїнах.

Тому питання про те, як зміниться наука про Україну, виходить за межі кулуарних академічних дискусій. Можна припустити, що на позір, усе виглядатиме як і завжди та скрізь. Наукові установи (академії, інститути, університети) будуть контролюватися бюрократами і працюватимуть, в основному, на самозбереження. В аспірантуру братимуть тих, хто не знайшов себе в бізнесі, засобах масової інформації, сфері розваг або на державній службі. Ці ідеалісти, замість заробляти гроші, сидітимуть в архівах та, щоби звести кінці з кінцями, подаватимуться на закордонні стипендії. (На те, що виснажена війною держава дбатиме про науку, годі розраховувати.) Серед них, ясна річ, буде багато опортуністів, але завжди знайдуться й лицарі, завдяки яким ми будемо дізнаватися щось нове про світ і про себе. Разом з тим є підстави сподіватися, що цього разу в українознавстві може статися прорив. На те є кілька причин.

По-перше, саме в Україні зараз вирішується, яким шляхом піде далі світова історія. Тому вся увага буде зосереджена не лише на нинішніх подія та постатях, але на нашій, так би мовити, ДНК. І тут потрібні будуть зусилля всіх складових того, що зветься українознавчими дослідженнями. Тільки там можна знайти пояснення цій жорстокій війні. Навіть якщо існуючі наукові центри не зможуть швидко переорієнтуватися заради задоволення об'єктивних потреб, то це зроблять окремі вчені. Перший серед українців, хто спадає на думку, це лінгвіст Костянтин Тищенко, теорії якого мусять стати наріжним каменем нашого розуміння того, «чиї ж ми діти». А серед американців історик Тімоті Снайдер не лише б'ється за Україну, але своїми дослідженнями з історії Східної Європи він наполегливо нищить усі негативні міфи про Україну як про щось одвічно бездержавне, межове та другорядне. Бо саме ця теза є основою не лише російської імперської пропаганди, але й домінуючим, хоча й не завжди озвученим, мотивом західної славістики.

По-друге, все, що стосується України, здебільшого, пропущене через російську призму. Тому, зіткнувшися з тим, як російська пропаганда представляє сьогоднішні події, свідками яких ми є, починаєш усвідомлювати, якою брехнею про всю нашу історію натоптували нас (а заразом і весь світ!) упродовж більше, як трьох століть! І це мусить викликати не лише обурення й праведний гнів, але й захват і піднесення. Бо завдання, яке тепер повстало перед нами, – не просто відновити історичну справедливість. Ми мусимо повернути свою країну. Мабуть, не існує більш натхненної мети.

І, по-третє, зміни мусять походити з України. Поки що тільки ми можемо, спираючись на власний досвід, покласти край російським байкам (наприклад, про трьох народів-братів, або про Київ як сакральне місце для всіх росіян), які й досі сприймаються як аксіома в Європі та в Америці. (Зокрема, ці дві ідеологеми протягом останніх тижнів можна було почути скрізь – від експертів на провідних телестудіях, від Е. Макрона або від колишнього міністра закордонних справ рф А. Козирєва. Саме ними вони пояснювали, чому росія напала на Україну. І це при тому, що всі ці політики та коментатори «співчували» Україні!) Але для цього нам треба бути частиною світової науки й уникати будь-яких форм ізоляціонізму та провінційної «самобутності». Тобто, йдеться про поєднання двох перспектив. Тільки так можна зрозуміти себе і знайти своє місце у світі. 

Нинішнє покоління наших гуманітаріїв вже або здобули освіту на Заході, або постійно бувають там по закордонних стипендіях. Вони засвоїли категоріальний апарат сучасної західної науки і регулярно виступають на міжнародних наукових форумах, але в багатьох їхніх публікаціях усе ще відчувається учнівське бажання догодити своїм вчителям. І це зрозуміло. Від того, де ми були, і де ми опинилися, голова іде обертом. Але треба йти далі. Принципові зміни почнуться лише тоді, коли ми, нарешті, зможемо самі визначати стратегічні напрямки своїх досліджень і на рівних ділитися їхніми результатами зі своїми колегами. Важко сказати, коли це станеться. Принаймні зараз на нашому боці те, що колись називали «духом часу». А це – дуже потужний і надійний союзник.

ЯК БОРОТИСЯ ЗА НОВУ КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНИ У СВІТІ

Марко Роберт СТЕХ, доктор славістики, літературознавець, письменник і культуролог; директор Видавництва Канадського інституту українських студій та програми наукових видань КІУСу, включно з «Енциклопедією України в Інтернеті» та англомовним виданням «Історії України-Руси» Михайла Грушевського:

— Чи ця війна змінить українські студії? Я переконаний, що перемога України в цій війні, безперечно, помітно вплине також і на розвиток українських студій. Це тому, що подиву гідний і безпрецедентний героїзм української армії та українського народу в цілому на наших очах перетворив Україну на важливого суб’єкта історії та геополітики. Я вважаю, що в даний час глибше мислячій людині на Заході — чи то науковцеві, інтелектуалові, чи то розумному політикові — уже важко не усвідомлювати, що саме Україна сьогодні творить історію. Що події, які відбуваються на території України, визначають майбутнє Європи, а то й усього світу. Отже, сьогодні до студій України, української історії й культури, а також і до розуміння самої концепції нашої держави — не можна підходити так, як це було досі, коли Україну вважали маргінальною країною-культурою — об’єктом або, свого роду, «жертвою» історії.

А водночас із зміною загальних уявлень про Україну, паралельно відбувається і другий процес, який також вплине на дальший розвиток українських студій. Це те, що західні країни й суспільства, шоковані крайнім і неприхованим варварством як російської армії, так і цілої російської політичної системи, ба майже всього суспільства росії, хочуть, бодай якоюсь мірою, дистанціюватися від росії. Хоча симптоми такої поведінки росії можна було бачити і в Сирії, і в Чечні, і в інших зонах конфліктів, суспільства Заходу просто не хотіли їх помічати, і щойно тепер вже не можуть не відкрити очей на вражаючий рівень цинізму, жорстокості та нелюдяності в діях росії і її армії.

Тому, приміром, в Торонтському університеті почалася дискусія про те, чи відомий десятиліттями Центр російських і східноєвропейських студій повинен мати в назві слово «російський». Якщо це слово приберуть (а ще побачимо, чи це станеться), то це буде потужна символічна подія. Хоча, звісно, треба буде дивитися далі — яким буде конкретний зміст цієї зміни. Чи зміниться реально «розклад сил і впливів» у Центрі. Бо в Торонтському університеті, як і в інших західних університетах, я б сказав: понад сімдесят відсотків усіх славістичних студій зосереджені на російських студіях. Чи ця ситуація зміниться в майбутньому? Можливо, якоюсь мірою. Чи будуть на нові (доволі нечисленні) професорські посади у сфері славістики брати не конче русистів, а радше україністів чи спеціалістів в інших ділянках? Побачимо... А чи будуть теперішні русисти розширювати свої зацікавлення також, скажімо, на студії України чи Білорусі? Це можливо, навіть імовірно. Адже, після теперішньої війни, навряд чи можна серйозно досліджувати сучасну росію, не бравши до уваги українського питання... Та лише майбутнє покаже, наскільки системні зміни у тому напрямі насправді відбудуться в західних університетах...

Та й те, наскільки такі зміни будуть кардинальними залежатиме від багатьох чинників. Насамперед від того, у якому стані росія залишиться після війни. Якою мірою зможе зберегти свою силу, престиж і реальні (на сьогодні дуже значні) впливи на Заході. По-друге, яка буде міжнародна ситуація, бо після теперішньої ейфорії та одностайної підтримки України може початися деякий відкат, певний відступ назад. Адже ця ситуація далеко не завжди «вигідна» для багатьох країн, які були в близьких з росією взаєминах.

А у сфері науки, слід пам’ятати те, що більшість спеціалістів-русистів роками творили свої професійні репутації, пропагуючи ідеї й погляди, які ніяк не збігаються з образом росії, який став яскраво очевидним у цій повномасштабній фазі війни проти України. То чи будуть ці науковці тепер кардинально переглядати свої погляди? Невже будуть заперечувати те, що авторитетно стверджували й писали раніше? Можливо, деякі це зроблять, але я здогадуюся, що це будуть далеко не всі. А у студіях літератури чи культури, ті, хто досліджував, скажімо, російську літературу ХІХ ст., тих же Толстого чи Достоєвського, — чи вони узагалі змінять що-небудь у своєму підході до розуміння природи «великої російської культури»? Я, на жаль, сильно в цьому сумніваюся... А я вже не кажу про нечесних науковців та пропагандистів, які були (й досі є?) під безпосереднім впливом російських та проросійських сил і структур, а ті сили й структури мали (й, либонь, досі мають) значну вагу в деяких колах та університетах...

З огляду на все це, я особисто переконаний у тому, що справжня «війна» за українські студії, за зміну поглядів на українську історію і культуру, перезавантаження парадигми знань про Україну й місце українців у світі — почнеться щойно після нашої перемоги в конкретній війні на полі бою. Звісно, це не буде війна в сенсі якоїсь нищівної битви, — навпаки, це має бути принципово конструктивний, високоінтелектуальний і творчий процес! — але, тим не менш, це буде дуже серйозна й копітка боротьба, в якій ми зустрінемося із серйозним опором – не лише тих, які цілеспрямовано намагатимуться пропагувати старі проімперські, проросійські наративи, а й просто навіть з «опором матерії», з інерцією, ентропією, небажанням кардинально змінювати деякі свої уявлення й навчитися чогось нового, з відмовою думати по-іншому. Я передбачаю, що ця праця вимагатиме не менших зусиль і не меншої посвяти, аніж теперішня реальна війна. Лише це буде боротьба на іншому рівні, в іншому вимірі діяльності.

А справа ще в тому, що, на мою думку, до цієї «війни» на інформаційному фронті, яка нас чекає, — до цієї «наукової боротьби», — Україна помітно менш готова, ніж до воєнних дій на полі бою. Адже Україна вже достеменно змогла створити не те що добру, а просто ж таки фантастичну, високопрофесійну армію! Мало того, українці яскраво виявили подиву гідний рівень національної солідарності — довели, що ми створили потужну політичну націю! А це надзвичайно велике досягнення, причому дослівно останнього часу! Але... 

Якщо говорити про культуру, про рівень національної самосвідомості, глибших знань та розуміння своєї історії, суті того, що таке Україна, чим саме вона неповторна в світі, — якщо говорити про свідомість своїх, мовити б, національних архетипів, — то в цій сфері ситуація в Україні й серед українців у світі значно складніша. Тих знань на свідомому, глибоко осмисленому рівні переважній більшості українців ще, на мою думку, дуже бракує. Тобто, ще нема зараз в українському суспільстві, мені здається, тієї «критичної маси» носіїв глибокої «національної самосвідомості», яка то (критична маса) визначила б загальну опінію усього суспільства. Переважна більшість українців іще реально живе — як на свідомому, так і на несвідомому рівнях — набором завчених колоніальних стереотипів.

Одним словом, якщо українці довели, що ми вже політична нація, то, на мою думку, ми ще досі не стали нацією культурною, несхибно свідомою того, хто ми такі й яке наше місце у вселюдській спільноті. А без такого усвідомлення, ота «боротьба за нову парадигму знань про Україну», про яку я казав, навряд чи може бути повністю успішною... 

А в такому випадку, що, на мою думку, нам треба буде робити заради тої нашої боротьби за нову концепцію України в світі, а тобто і докорінної зміни в ділянці українських студій?

По-перше, ми мусимо творити нові ґрунтовні наукові праці про всі аспекти України. Самозрозуміло, як в Україні, так і на Заході. Ці нові праці мусять бути достатньо вагомими й переконливими, щоб могти захитати, а згодом і змінити ті століттями формовані стереотипи, за якими західний світ сприймає Східну Європу, а відтак і розуміє загальносвітову історію і культуру. Нам доведеться авторитетно поставити під сумнів деякі основні тенета сучасних західних уявлень про Україну і схід Європи. І це треба буде зробити не на рівні простеньких пропагандистських заяв чи мемів, які залюбки поширюють у Фейсбуці, та які нікого, крім, може, самих українців, ні в чому не переконують, а на рівні сумлінних, високоінтелектуальних студій.

Знаєте, наприклад, як це довго забрало українським і не лише українським науковцям на Заході, аби переконати англомовний науковий світ відмовитися від уведеного російськими вченими терміну «Kievan Russia» і сприйняти «Kyivan Rus'»? На це пішли послідовні зусилля трьох поколінь науковців! А ще й далеко не всі сприйняли цю зміну. А тут ідеться лише про слово «Rus'», що його й так більшість англомовних людей не розуміє як слід і далі асоціює з росією, а не з Україною... А нам треба буде іще переконати значно більше людей, і не лише в англомовному світі, що «Русь», ба навіть «росія», мають, в суті речей, дуже мало спільного з концепцією та історією «московії». Що ці терміни (безперечно, «Русь», але й «росія», якоюсь мірою, також) – це, по суті, українські конструкти. В інакшому разі, Захід ніяк не зрозуміє, як може бути так, що історія Київської Русі – це ж насамперед історія України...

Інший приклад: ми змусимо пояснити світові, що культура російської імперії — це аж ніяк не те саме, що культура російська (вже й не кажучи про культуру московії), а що в цій імперській культурі є дуже значний елемент, який належить нам, і без якого сучасної України неможливо як слід збагнути. І так далі... Усі ті та сотні інших принципових питань і проблем вимагатимуть дуже солідного обґрунтування, але й насамперед того, щоб ми самі ці питання дуже глибоко осмислили й чітко їх для себе пояснили...

У даний час ми (себто загальна українська спільнота) займаємося дуже поверховим передаванням інформації. Це інформація на рівні згаданих картинок-мемів і коротких відео-анімацій чи проєктів на зразок «історія України за десять хвилин», «10 найважливіших подій, діячів... і т. п.». Це, може, й добре на певному етапі й для певного типу людей, які питанням історії України та намаганням пізнати та зрозуміти суть української історичної долі, культури, ментальності, тощо ладні присвятити не більше тих 5-10 хвилин. Це люди, яким — ніде правди діти — ця тема, по суті, неважлива й маргінальна, це просто тимчасове зацікавлення, яке може втримати увагу на короткий час. Для справжніх змін у тому, як світ мав би бачити й сприймати Україну й наше місце у світовій історії, цей підхід зовсім не підходить. Тут треба принципово іншого типу мислення та іншого рівня мовлення та передавання інформації.

Нам треба буде творити наукові, інтелектуальні та культурні «продукти» (а всі ці різні аспекти «духовного виміру України» поєднані і дуже важливі) на такому рівні, щоб ми могли переконати провідних інтелектуалів, учених, мислителів, творців культури та культуртрегерів, які ставляться до «нових істин» серйозно та, як правило, дуже скептично,  але, звісно, тих, які не упереджені, які відкриті до змістовних дискусій і до нового розуміння світу на основі серйозних аргументів.

По-друге, іншим нашим завданням буде розумне стратегічне залучення в дискурс того, що в нас уже існує. Бо, самозрозуміло, не все конче потрібно починати з нуля, не про все треба писати нові студії. Дуже багато цінного у нас вже є: як в україномовному просторі, так і в англомовному та в інших мовах. Нашим завданням буде тепер, у нових обставинах, ці книжки, матеріали тощо поширити значно масштабніше, аби вони мали більший резонанс у світі, який нарешті більш-менш готовий їх сприйняти й розуміти.

Якщо говорити про українські студії на Заході, то за останніх 50-60 років, насамперед зусиллями науковців української діаспори, створено масу важливих високоякісних матеріалів. Передусім це видання Гарвардського інституту й нашого Канадського інституту українських студій (КІУСу), та не лише, бо останніми роками інші інституції і видавництва творили цінні праці про Україну. Видавництво КІУСу загалом видало понад 200 монографій, а серед них такі шедеври, як повне академічне видання «Історії України-Руси» Грушевського. Минулого року ми завершили працю над виданням ключово важливого 2-го тому «Історії», про Київську Русь. Провідний американський спеціаліст назвав цей том «досі найкращою політичною історією Східної Європи середніх віків». Тепер ми можемо цю фундаментальну студію початків нашої державної традиції серйозно пропонувати світові. А з часом вплив таких ґрунтовних текстів буде значним серед науковців, які пізніше в тому дусі писатимуть свої праці, навчатимуть студентів тощо. Це аж ніяк не швидкий процес, це роки, а іноді й десятиліття, але саме отакі фундаментальні процеси породжують справжні тривкі зміни вкорінених стереотипів. Тому ми збираємося ставити цей том та й цілу англомовну «Історію» Грушевського в мережу, щоб до цього тексту мали вільний доступ якомога більше людей.

Масштабний «науково-просвітницький» проєкт КІУСу – це «Енциклопедія України в Інтернеті», в якій на сьогодні понад 10000 статтей та маси ілюстрацій, музики, інших файлів. Цей ресурс спрямований на значно ширше коло людей. У минулих роках наш сайт кожного дня відвідувало від 1000 до 1500 відвідувачів із різних країн світу. Але після 24 лютого нас стало читати по 10000 користувачів на день, іноді 15000 тисяч, а тепер це число стабілізувалося біля 5000. Я бачу по темах пошуку, що люди прагнуть здобути розуміння сьогоднішніх подій в Україні, скажімо, Маріуполь — одна з найбільш відвідуваних статтей. Але водночас часто відвідувачі звертаються до нашої ґрунтовної статті: «Історія України». Вочевидь, є бажання зрозуміти глибші корені того, що таке Україна... Відвідуваність КІУСівського Форуму про сучасні події в Україні також збільшилася. І все це позитивні тренди, однак я сприймаю це як важливе, але тимчасове явище.

Для нас буде важливо, щоб після того, коли цей тимчасовий сплеск уваги до України як певної сенсаційної теми поступово зникне, аби ми усе-таки змогли втримати серйозну увагу якомога значнішого числа людей, які б послідовно бажали отримувати авторитетну інформацію про різні аспекти України та про життя українців у світі. Це буде частина тієї нашої майбутньої «боротьби» за увагу ширшого суспільства до України як суб’єкта сучасної геополітики та світової історії й культури. У цьому, звісно, нам була б потрібна допомога, щоб якомога більше людей, приміром, вживали матеріали ЕУІ для виправляння часто зовсім неадекватних статтей про Україну в англомовній Вікіпедії, або бодай подавати там посилання на статті в ЕУІ. Нас самих для цього процесу просто не вистачає... А всім нам загалом треба буде домогтися того, щоб світова аудиторія поступово усвідомила, що Україна і її культура, історія, науковий і мистецький вклад у скарбницю людства — це важлива частина світового, себто їхнього власного, досвіду й світу. Бодай не менше, аніж російська культура, література, класична музика, які, завдяки довголітнім послідовним і ефективним зусиллям російських режимів та діячів, здобули собі у світі таке престижне місце.

І тут черговий аспект боротьби — по-третє, ця нова боротьба вимагатиме від уряду України серйозної підтримки сфер науки й культури — підтримки, якої на сьогоднішній день, по суті, в Україні на серйозному рівні не існує. Це вимагатиме не лише фінансових вкладів, а й вдумливих інтелектуальних стратегій, а себто зміни самого ставлення політичних еліт до питань науки, освіти, культури. Політична верхівка України мусить нарешті зрозуміти, що це неймовірно важливо, аби культура, наука й освіта стали національними пріоритетами не меншою мірою, аніж армія та економіка. Чи зміниться це ставлення?.. Не знаю. Побачимо. Поки що ми маємо в Україні кілька дуже гарних інституцій, таких як Український інститут, але цього значно замало.

З іншого боку, також і діячі освіти, науки, культури — самі українські університети та наукові інституції — мусять позбутися своїх дуже серйозних хронічних хиб та проблем, а це насамперед корупція й дуже широко розповсюджене, як на цивілізований світ, плагіаторство. Чи зможуть українські інституції та їхні діячі подолати ці принципові хронічні проблеми?.. Я дуже хочу вірити, що так воно буде... Але, водночас, я не наївний. Лише майбутнє покаже, як із цим українці впораються в реальному житті...

По-четверте, є ще інший вимір цього питання. Для того щоб наш погляд на історію, культуру й важливість України в світі був почутий міжнародною спільнотою — цю важливу істину мусять спершу збагнути і сприйняти самі українці, всі ми! Нам потрібна бодай базова консолідація навколо тих питань у самій Україні. У принципі, це означає, що кожен освічений українець мав би знати бодай основи власної культури, історії, наших міжнародного значення досягнень. І не на рівні підручника п’ятого класу, а також і не за ще сьогодні дуже живучими в Україні колоніальними стереотипами. Ні, в ідеалі ми всі мали б щиро, автентично зацікавитися основами нашої живої національної спадщини. А як абсолютний мінімум, критична маса українців мусить серйозно й свідомо визнати, що ці речі надзвичайно важливі для нас для того, щоб ми не лише вижили, як нація, але й стали, по-можливості, однією з провідних сил у світі. Якщо цього не буде в самій державі, у нас самих,  то із якої причини Україну мали б поважати й Україною мали б цікавитися іноземці? Вони точно не цікавитимуться тим, що для нас самих є маргінальним і неважливим. Тут все дуже просто — процес будування світового, міжнародного значення України мусить початися від нас самих!

І я добре розумію, що досягнути того буде аж ніяк не легко. Адже, крім нав’язливого колоніального спадку, з яким нам ще доведеться серйозно позмагатися, та всього іншого, ми всі живемо сьогодні в часи, які є, великою мірою, антиінтелектуальними й антикультурними, коли велика частина людства живе з ментальним наставленням, ніби, мовляв, найскладніші істини мають бути пояснені так, щоби пересічна людина за кілька хвилин зрозуміла все без зайвих зусиль, раз і назавжди, а тоді вже не мусила про це думати, а могла спокійно займатися своїми особистими справами та приємним відпочинком. Я надіюся, що не треба пояснювати, наскільки короткозоре й неадекватне таке наставлення...

Окрім того, ми живемо в час кризи гуманітаристики, не лише в Україні, а й по всьому світі. Ця криза дуже серйозно впливає на українські студії як в Україні, так і на Заході. Ось скажімо, за останніх десять років у Канаді зникло чотири посади професорів українських студій у провідних університетах. Коли професори вийшли на пенсію, університети їхніх позицій просто не відновили. Адже університети стали особливо залежними від прибутків зі студентських оплат за навчання; а українські студії, та й гуманітаристика в загальному, не притягають багатьох студентів, бо не дають гарантій майбутніх посад. Тож може бути й так, що в західних університетах поступово узагалі буде зникати славістика, не лише українські студії. До того варіанту нам треба бути готовими й, приміром, шукати способів фінансування різних програм.

В Україні особливо важливим буде рівень розвитку українських студій і спроможність українських університетів та наукових установ повноцінно спілкуватися з інституціями на міжнародному рівні й реально впливати на світ. Можливо, зарадити цьому можна буде через розвивання активної співпраці з колегами та інституціями з інших країн, хоч би з польськими чи чеськими університетами, себто творити спільні міжнародні наукові групи, проєкти, а може й інституції. В ідеалі, українські наукові й культурні установи повинні розвинути міцну мережу зв’язків по всій Європі, Північній Америці та й загалом у світі.

А для цього потрібні і серйозна державна підтримка, і стратегія розвитку, і особисті зусилля науковців та культурних діячів, і нарешті — надзвичайно важливо! — як моральна, так і матеріальна підтримка українського суспільства, яке мусило б сприйняти і зрозуміти, що українські студії, українська культура, наші інтелектуальні ініціативи — це по-справжньому дуже важливо, а водночас, це цікаво й круто, бо це ж ми! Це наша «колективна особистість» має виявити себе перед світом! Це ми, які вже вибороли собі героїзмом українського народу право бути собою в геополітиці, право бути суб’єктом історії, повноправними, повноцінними громадянами світу, ми тепер відтак маємо реалізувати свій потенціал у співпраці зі світом як неповторна конструктивна, культурна нація, рівна серед рівних!

У цій війні українці показали, що можуть неймовірно сміливо й віддано боротися за свої домівки. І це чудово! А після нашої перемоги нам треба буде продовжувати будувати й збагачувати нашу спільну «домівку», нашу українську цивілізацію.

Я ще на кінець хочу сказати щось більш далекосяжне та водночас контраверсійніше. Ігор Костецький — блискучий, але досі замало відомий в Україні український інтелектуал — колись в одному з есеїв висловив думку, що якщо Україна й українська нація не знайдуть для себе вселюдської місії, того, чого ніхто інший не міг би у світі здійснити, тоді вони, по суті, не мають права на повноцінне незалежне існування. Він сам запропонував (а зробив це на початку 1950-х рр.), що місією України заради добра всього людства могло б бути  нейтралізувати нищівний вплив росії на світову спільноту, як на політичному, так і на культурному рівнях. Він вважав, що жодна інша нація не спроможна того завдання здійснити.
Зараз Україна ефективно нейтралізує нищівний російський вплив на політичному рівні. Але після перемоги на полі бою, доведеться не менше постаратися досягнути аналогічних результатів на культурному фронті. Але що це практично означає?.. Я особисто вважаю, що перший крок в такій боротьбі — це те, аби українці збагнули самі себе й чітко визначили себе як культурну націю. Як на мене, це неможливо здійснити без того, щоб дуже ґрунтовно осмислити наш історичний і культурний спадок і, серед іншого, повернути собі й засвоїти те, що від нас століттями намагалися відібрати різні колонізатори, та насамперед колонізатори московські, тобто згодом «російські».

Наприклад, український вимір Київської Русі. Він досі в нас не осмислений як слід. Він далеко не в усьому нам відомий. Він не усвідомлений, а відтак ще не наш. І я не кажу, що нам треба просто автоматично заявити, ніби, мовляв, вся спадщина Київської держави – це Україна. Ні, там же було й багато чого, що було не нашим або бодай не зовсім нашим, хоч би й Андрей Боґолюбський або Александр Невський. Михайло Грушевський заклав добрі основи такої «дистиляції» українського змісту в спадщині Київської Русі в згаданому 2-му томі «Історії України-Руси». Нам треба осмислити його думки, а тоді й далі розвиватися в цьому напрямі.

Також конче потрібно повернути наш автентично український вклад у різні імперські культури ХVІІІ, ХІХ, ХХ ст., а насамперед російської імперії. Крім безперечно визнаної всіма творчості корифеїв української культури, ми мусимо новими очима побачити, оцінити й по-новому сприйняти тих, яких від нас намагалися відібрати й яких іноді ми самі нерозважно повністю відкидаємо, вважаючи їх росіянами. Дарма, що деякі з них органічно виростали з ґрунту української культури. Ми не зможемо повноцінно збагнути себе, якщо не повернемо собі бодай частково таких, в багато чому, «архетипово українських» творців та мислителів, як Олександр Потебня, Володимир Боровиковський, Памфіл Юркевич, Іван Мартос, Микола Гоголь, Микола Ґе та й дослівно сотні та сотні інших, яких ми часто сьогодні не зараховуємо до нашої національної культури. Та й світ також — за нашої мовчазної підтримки — називає і вважає тих видатних наших предків «росіянами».

Ми маємо від «імперії» забрати «своє» — те, що в неї вклали, нерідко неймовірними талантами, наші предки. Парадоксально, таким чином, ми поступово знекровимо імперську ідею. Поки імперський культурний простір залишатиметься таким, яким був, насамперед у сфері «великої російської культури», ми матимемо постійні проблеми з «імперією». «Імперія» раз-у-раз ітиме на нас реальною війною, аби нас повернути в «своє лоно». А якщо зможемо успішно забрати з того культурного «силового поля» наш український вклад у нього, то, з часом, нащадки московії просто уже не зможуть спокійно почуватися в тому культурному просторі, спиратися на нього, вважаючи, що він нібито «ісконно» їхній. Вони змушені будуть шукати своїх коренів у ньому — уже поза «чужим для них» Києвом, та й навіть за межами дуже потужної свого часу української еліти Петербурга тощо. І хтозна, може, таким чином, вони зможуть знайти там свої правдиві, а не крадені корені й культурні джерела? Хтозна, може спроможуться, за висловом Костецького, вперше в історії стати народом, а відтак і нацією?.. Але це вже їхня справа й проблема. Наша справа – повернути собі те, що органічно наше й збігається з нашим національним розвитком, аби воно допомогло нам повноцінно стати собою й рости далі.

А як можна повертати собі те, що від нас віками крали або намагалися вкрасти не так в матеріальному (хоча й в матеріальному теж), як у духовому вимірі?..

Як на мене, цього не можна ефективно досягнути політичними указами, пропагандою, механічними фразами на зразок «Київська Русь — це Україна» чи включанням списків різних історичних постатей у шкільні підручники із позначкою «українець». Як на мене, дуже точне пояснення того, як розвивати взаємини із духовними вимірами культури, знайдемо в нашого Григорія Сковороди. У вступному листі до «Харківських байок», присвячуючи байки своєму другові, він писав: «Не мої це думки і не я їх вигадав: істина-бо безначальна. Але я люблю їх, тому й вони мої. Полюби їх, і будуть вони твоїми».

Саме так, на моє відчуття, можна повертати собі явища культури, які є або мають бути часткою нашого національного спадку. Не порожніми заявами, а сприйняттям і пізнанням їх, здійсненим з любов’ю, автентичною зацікавленістю, відкритим розумом і серцем, а відтак і з глибоким розумінням. Саме таким чином ці скарби нашої історії і культури стають нашим внутрішнім багатством, а ми стаємо водночас і собою, і часткою чогось значно більшого. Так цінності національної, а то й і вселюдської культури стають «нашими»...

І я переконаний в тому, що якщо достатньо велике число українців вирішить та зможе отак по-новому поставитись до спадщини нашої історії і багатства культурних надбань (а цей процес завжди починається саме від наших індивідуальних рішень) — то це далеко не тільки матиме дуже позитивний вплив на розвиток українських студій, а й кардинально збільшить наші можливості й шанси перетворити Україну в одну з істотних, суттєво важливих культур-країн сучасного світу.

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»