Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Проєкт «Європейська бібліотека української літератури»

Як збудувати інтелектуальну платформу для формування новітнього розуміння нашої держави
29 квітня, 2022 - 20:35

1. Західний канон — нова модальність осучаснення

У кожній культурі існує внутрішній та зовнішній канон відповідної літератури. Зовнішній канон значною мірою корелює внутрішній, оскільки допомагає творити об’єктивізовані «фільтри» для концепційних, етичних та естетичних координат конкретної літературної традиції, призначеної «розповісти» інокультурному реципієнту про ідентичність, пріоритети й «горизонт бажань» «експортованої» літератури.

Зовнішній канон літератури — один з основних інструментів діалогу не лише між культурами, а й між державами. У зовнішньому світі кожну державу сприймають найперше через «гуманітарну ауру» (Л. Костенко) — ту не завжди раціональну еманацію культури, яка не є обов’язково залежна від глибини знань цієї культури, а складається із образів та символів, асоційованих з відповідною культурою. Практично література в такому плані — завжди також особливий історичний, символічний, емоційний наратив.

В усіх європейських літературах — включно зі східноєвропейськими — періодично відбувається перегляд як внутрішнього, так і зовнішнього канону, який постійно оновлюється зі зміною ідейних та естетичних трансформацій суспільства. Однак лишаються незмінними ціннісні параметри класики, яка теж, однак, постійно включена в процес переосмислення та реінтерпретацій. Іншими словами, в літературі, як і в мистецтві: авангард не скасовує Відродження, футуризм не закреслює (попри інтенції) Венеру Мілоську, антиакадемічні напрямки (імпресіонізм) перетворюються на High Modern тощо. Причиною цього є те, що європейська цивілізація заснована на «культурному поліморфізмі» (Дж. Броджі), на перманентній стратифікації традицій — та на взаємному впливі та перестворенні цих традицій.

Система освіти в ЄС — і найперше, звичайно, освіти гуманітарної — ґрунтується на «західному каноні», який включає літературу від Гомера до ХХ століття. Історія літератури в такому розумінні конституює синтез смислів, на якому великою мірою засновується побудова історичного знання як еволюції ідентичностей окремих європейських народів, так і Європи як цивілізації.

Нині європейські культури переживають новий етап переосмислення. Зрозуміло, західні літератури не потребують доказів своєї «європейськості». Незважаючи на це, нині геополітичний, а отже, й геокультурний простір Європи зазнає великих змін, а почасти й тектонічних зсувів (Брекзіт). Також розширення на Схід призвело до переакцентування категорії «Заходу». Загальний «західний канон» в основі своїй лишився незмінний, але він постійно доповнюється письменниками, хай нечисленними, зі східноєвропейського світу.
Але серед яких немає жодного українського письменника — ні класика, ні сущого нині. Це велика геокультурна проблема.

У цей останній період з’явилась, однак, нова тенденція: написання «європейських історій» окремих літератур, де канони національних літератур відкориговані відповідно до концепційних та аксіологічних координат пан’європейської цивілізації. Це продуктивний напрямок для перегляду й українського канону.

Український канон — перервність та позаконтекстуальність

2. Проблема канону української літератури — це не лише проблема суто літературна чи культурна. Це проблема внутрішнього й зовнішнього сприйняття української ідентичності, культурної та державної суб’єктності України. А відтак це й проблема її ареальної приналежності, тож і знов-таки проблема геокультурна. Як у політичному плані Україна упродовж століть є ареною боротьби між росією та Європою, або Заходом, так і в плані літературному, зосібна мовному, ніколи не припинялися спроби з боку росії вилучити із українського суспільно-культурного простору будь-яку форму європейської орієнтації.

Нерівність цієї боротьби ще й у тому, що в цих аспектах позиція росії завжди була «наступальною», а позиція Європи — «нейтральною» (а нерідко й просто проросійською). Якщо «західна Славія» (або ж «латинська Славія», тобто країни католицького кола) однозначно сприймалися на Заході як віддалена, але все ж природна частина Західного Лімесу, то весь православно-слов’янський простір віками бачився переважно як всуціль «російський», без внутрішніх кордонів. Тому українська культура знаходиться перманентно під подвійним перехресним тиском.

Внутрішній канон української літератури має перервну історію. В усі моменти активного свого формування він зазнавав насильницьких зупинок і переформатувань. Причому основною формою тиску була маргіналізація, редукція та в цілому підпорядкування українського канону російським — як імперським, так і радянським, — інтерпретаційним схемам.

Порівняно з іншими східноєвропейськими літературами (кожна з яких теж мала свої труднощі в плані становлення канону), канон української літератури творився в умовах постійної перервності та рекомпозиції. Між другою половиною ХІХ ст. і початком ХХ ст. формування канону відбувалося в умовах послідовних заборон мови й літератури та в ситуації політичного неіснування України. Творення канону в часи Модернізму проходило в драматичних умовах перманентно загроженої Незалежності 1920-х років. Але саме в цей період був зроблений перший крок до осмислення української літератури в координатах європейської цивілізації: М. Хвильовий, М. Зеров, Д. Донцов, пізніше — Є. Маланюк, Д. Чижевський. На початках це був аксіологічний підхід, який перетворився на перший системний естетичний канон в «Історії української літератури» Дмитра Чижевського (1956). Однак, створений в еміграційному культурному полі, цей канон, зрозуміло, був неприступний в Україні до падіння СРСР.

Творча динаміка 1920-х років змінилась радянською окупацією та репресіями інтелектуального світу України. Усі попередні напрацювання були закреслені або спотворені. Тож і надалі — протягом семи десятиліть — Україна перебувала в силовому полі протистояння радянської росії та Заходу. Відтак новостворений канон був цілковито відчужений від підцензурного літературного буття України. Його замінив канон радянський, в якому були деформовані хронологія, корпус авторів і творів, усі без винятку питомі контексти культури, методологічні й інтерпретативні механізми. Фактично перший в історії України період вільного творення канону настав лише після 1991 року.

Але процес творення канону в часи Незалежності також зазнав аберацій у різних формах.

1) Відновився європейський вектор в інтерпретації української літератури, але його відновлення відбувалося в умовах некритичного засвоєння західних концепцій та достосування літератури часто до випадкового добору критеріїв, зокрема вибір постмодернізму як основного критерію якості, без контекстуалізації явища.

2) Діахронна реконструкція культури відбулася фрагментарно, синхронна — вибірково. Одна з причин відсутності системного підходу: не було знайдено наскрізного підходу до давньої української літератури, нової і сучасної.

3) Запанував аксіологічний хаос, «дезорієнтація на місцевості» (Ю. Андрухович): втеча від ідеологічних фільтрів радянської системи обернулася новими формами насильницького зміщення цінностей (інтенціональне — а вже зараз і узвичаєне — приниження у самовизначенні сучасної літератури як «сучукрліт», боротьба проти «заангажованої літератури», нав’язування концептів на кшталт «література як гра», критика «мартирології», пафос «десакралізації», культ «обсценної лексики» тощо). Внаслідок цього цілі шари літератури були вилучені із дослідження, маргіналізовані або ж негативно марковані. А літературний аналіз як і сама література, до певної міри виявилися заручниками швидкоплинних мод і запобігливого пристосування певної частини літераторів (і теоретиків) до смаків та пріоритетів масового споживача.

З іншого боку, доба боротьби з «заангажованістю» через бурхливі політичні сценарії в Україні (Євромайдан, війна, територіальна анексія) неминуче змінилася новими формами заангажованості. Як наслідок, залишився в тіні базовий діахронний канон, тим часом як естетичний аналіз знову опинився в полоні дезорієнтуючої динаміки подій. Одним із наслідків цього явища став імперативний наступ «антилітератури», представленої задекларовано нелітературними текстами.

Вкрай непослідовно — і часто непрофесійно та кон’юнктурно — провадилася робота над розробкою секторальних канонів, тобто канонів у межах шкільної освіти та профільної і непрофільної вищої освіти. Ці процеси опинились у залежності від кон’юнктури чергових влад (досить згадати «переписування» історії в ключі «кучмізму» — з поновленням «святкування» Переяславської ради! — та цілеспрямованих інтервенцій Д. Табачника).

Далі погіршила цю складну картину цілковита відсутність роботи держави над промоцією культури, з періодичними спробами ресов’єтизації (знов-таки «колективний Табачник») та залишковим — у кращому разі — фінансуванням.

Крім усього, доки в літературознавстві тривала «битва канонів», відбулася також самоплинна деієрархізація культури під впливом ЗМІ (яка активно здійснюється і сьогодні, періодично набуваючи — особливо в часи сплеску популізму — суто радянської антиінтелектуальної спрямованості, як це ми бачили напередодні останніх виборів).

Це вплинуло й на механізми суспільної рецепції літератури: спостерігаємо сьогодні дифузне незнання власної літератури й культури або вибіркове її засвоєння без кореляції з цінностями, а то й цілковите до неї знеохочення. А в комплексі — загалом нині дуже відчутне відчуження суспільства від власної культури. Можна зауважити, що це явище також є продуктом глобалізації, тож притаманне не лише Україні. Однак саме в країнах Заходу ми маємо системний захист літературного, мистецького, культурного загалом Канону, надійно гарантованого від змін ідеологічної кон’юнктури.

Корекція ситуації в Україні відбувалася (і відбувається) в режимі спротиву: завдяки самоорганізації культури (через розбудову концепційних видавництв, львівський Форум та інші книжкові ярмарки, тобто йдеться про довготривалі інституційні процеси), але це не могло вирішити всіх проблем. Лише в останній період постання Інституту книги та Інституту культури, активізація ПЕН-центру стали ознакою продуктивної, а головне — комплексної інституціоналізації культури.

Але тим паче стає актуальним питання про зміст культури, до представництва та промоції якої залучені ці інституції.

3. Зовнішній канон української літератури

Аберації внутрішнього канону відбиваються на формуванні зовнішнього канону. А зовнішній канон є не лише корпусом імен і творів: він невіддільно пов’язаний зі структурною розбудовою репрезентативних інституцій держави.

Проблема представництва культури існує у двох макровимірах. Перший макровимір — геополітична орієнтація держави. У цьому плані шлях України на Захід є перервним і непослідовним. У самій Україні на різних рівнях поняття Європи є спрощеним, збаналізованим або кон’юнктурним, а в Європі немає консенсусу щодо приналежності України до європейських політичних та культурних координат, оскільки в ЄС надалі бракує інструментів, які сприяли б розумінню вектору руху України. А «постачати» ці інструменти має сама зацікавлена держава.

Другий макровимір — інституційний. Так само тут — безмежний простір лакун.

Адже рецепція зовнішнього канону нероздільно прив’язана до трьох сфер діяльності:

1) кафедри літератури в західних університетах, де б формувалися дослідники та перекладачі, покликані інтегрувати цей канон в інокультурні контексти;

2) культурні інститути держави при дипломатичних представництвах, які б сприяли розвитку загального (неспеціалізованого) інтересу до культури та промоційній активності стосовно різних її явищ;

3) сприяння держави перекладам.

Щодо пункту 1: кафедр української мови та літератури в країнах ЄС далі вкрай мало, співпраця між ними мінімальна; у певних контекстах часто надається перевага суто політологічним студіям;

Пункт 2: надалі майже цілковито відсутні культурні інститути за кордоном як самостійні структури (їх часто замінюють спорадичні дипломатичні імпрези та аматорська діяльність заробітчан).

Пункт 3: Інститут книги стає основним інструментом сприяння держави перекладам, але він перебуває на початках своєї роботи й «успадковує» тягар невирішених за тридцятиліття Незалежності проблем.

Діяльність вищезазначеної тріади (кафедри, інститути культури за кордоном, Інститут книги) ускладнюється ще однією обставиною: недостатність (часто просто брак) інструментів для роботи — словників, підручників з мови (до речі, українська мова як іноземна — ще одна не досить розроблена тема), підручників з літератури, історії, а також антологій, хрестоматій та ін. Зайве додавати, що для створення цих інструментів потрібні не лише належні компетенції та організація праці, а й значні кошти.

Отже, маємо перед собою свого роду системну кризу. На перший погляд, є поступ, але за принципом «щось та щось» робиться. Насправді реальна потреба в розумінні України значно відстає від наявності ресурсів для її пізнання. Як наслідок — невиразною у своїх політичних прагненнях постає держава, так само невиразною, часто малоцікавою та неатракційною постає її культура.

Фактично питання про зовнішній канон досі не поставлене. Це питання замінене індивідуальним «прориванням» окремих авторів у західні видавництва. Тому ідея історичної тяглості української культури в західних контекстах практично відсутня. Майже вся давня українська література (включно з Григорієм Сковородою) вписана в російський канон. У домінуючій рецепції славістів українська література починається заледве від Івана Котляревського, а це суто радянська схема. А новочасна література сприймається як свого роду соціологічний довідник проблем «утомливої країни» (Чорнобиль, війна, проблеми з ідентичністю тощо). До всього ж, з боку України в промоційній активності часто спостерігається таке ж саме запобігання перед масовими смаками, як і у внутрішніх контекстах (скажімо, боротьба за борщ як домінантний образ культури, чи блоги колишнього дипломата про західну реальність на рівні розмови про нічні клуби європейської столиці, де «самотній українці можна знайти чоловіка». І це не конкретні випадкові епізоди, а, на жаль, певна тенденція).

І все це — попри ще дві колосальні взаємопов’язані перешкоди для розуміння України та її культури. Перша перешкодасистема антиукраїнської пропаганди і спекулятивного висвітлення українських тем, над капілярним поширенням якої на Заході системно працює російська пропагандистська машина, спираючись на колосальні інституційні та фінансові ресурси. Друга перешкода — це вже об’єктивна даність: домінантні позиції русистики в західній славістиці, які часто диктують критерії вибору, інтерпретації тощо (скажімо, в умовах культу Е. Лімонова чи З. Прілєпіна вкрай складно інтегрувати сприйняття і розуміння В. Стуса чи В. Шевчука). Додаймо до цього й те, що в певних славістичних колах на Заході існує завуальована цензура на цілу низку тем стосовно України (вчора це був Голодомор, сьогодні — постколоніальні проблеми України, і список можна продовжити).

Тому навіть якщо активізація перекладів наявна, вона знову ж таки не відповідає огрому накопичених проблем і потреб. У цьому плані українська література відстає від усіх без винятку слов’янських та східноєвропейських літератур, які в посткомуністичний період у рекордні терміни побудували на Заході представницькі інституції та систему регулярного культурного обміну.

Але найбільші лакуни — саме в історії літератури, адже, з одного боку, література є найскладнішим для презентації культурним мікрокосмом, а з другого — жоден курс гуманітарної україністики не може обійтися без історії літератури у версії саме зовнішнього канону.

Отже, потрібен концепційний підхід до творення зовнішнього канону з урахуванням вищезгаданих проблем. Не можна не зауважити, що творення зовнішнього канону відкоригувало б у позитивний спосіб та динаміку розбудови канону внутрішнього.

Єдиним наскрізним критерієм, який би зміг ув’язати воєдино діахронний та синхронний виміри літератури в аксіологічну та естетичну цілісність є створення європейської історії української літератури.

Імперському, радянському та пострадянському канонам має бути протиставлений європейський канон української літератури.

Проєкт «Європейська бібліотека української літератури» — видання основними західними мовами творів зовнішнього канону української літератури від Середньовіччя до сьогодні

Прогнозована кількість томів: 20 — 25, між монографічними та антологічними виданнями. Після видання томи мають бути оцифровані та приступні якнайширшій аудиторії. Це мав би бути «золотий запас» для україністики теперішнього й майбутнього.

1) При Інституті книги потрібно створити Експертну раду, до якої увійшли б україністи, що займаються просуванням культури в окремих європейських університетах та інших наукових контекстах, знають внутрішню культурну динаміку відповідних країн, а також перебувають у контакті з наявними там фахівцями — як дослідниками, так і перекладачами.

Спектр мов: англійська, німецька, французька та італійська. Саме ці мовно-культурні ареали є провідними в ЄС для розуміння як України, так і загалом Східної Європи, зосібна через глибокі й давні традиції славістики в цих ареалах.

2) У межах року Експертна рада має виробити європейський канон української літератури, тобто вибрати авторів та їхні твори у відповідності з критеріями зовнішнього канону (що включає також пошук аналогій з еволютивними динаміками різних європейських культур).

Зокрема важливо звернути увагу на проблему дискразії. Наприклад, важливо вибудувати хронологічну тяглість культури. Але потрібно зважати на те, що несекуляризована література візантійсько-слов’янської традиції ХІ — ХVІІІ століть приступна здебільшого лише фахівцям. Тому для давніх століть акцент більше мав би ставитися на історії та культурі. Тобто пропорції мають бути артикульовані й адаптовані до конкретних контекстів культурної рецепції.

Також треба враховувати, що не конче тексти цього канону мають бути присутні однаковою мірою в усіх мовах. Скажімо, якщо німецькою мовою є гарний переклад «Енеїди» І. Котляревського, а французькою немає, твір чекатиме на свою реалізацію, не зупиняючи динаміку видання.

У підготовці окремих томів можливо використовувати і попередні переклади, якщо вони матимуть належну якість. Тобто якась частина роботи, бодай невелика, на сьогодні вже й зроблена.

Паралельно необхідно створити мапу європейської і західної україністики — як дослідницького, так і перекладацького її складу.

Варто зважити ще й на такий аспект, що останніми роками чимало визначних «історичних» постатей україністики — як істориків, так і літературознавців, — пішло чи йде на пенсію: Санте Ґрачотті, Даніель Бовуа, Андреас Каппелер, Джованна Броджі, Андреа Ґраціозі, Алоїз Вольдан та ін. Те ж саме можна сказати і про фахівців українського походження — таких, як Наталя Пилип’юк, Марко Павлишин. Окремі вчені продовжують свою діяльність, але вже поза межами університетської активності.

Тож одним із пріоритетів у цьому процесі є створення школи молодих україністів, іншими словами — підтримка вже існуючих кадрів та пошук і мотивування дебютуючих та потенційних україністів з допомогою активних нині постатей утверджених на Заході фахівців — як вищезгаданих засновників дослідницьких шкіл, так і нинішніх дослідників з роками попереду університетської кар’єри: Сергій Плохій, Ендрю Вілсон, Міхаель Мозер та ін. До цього процесу необхідно залучати також американських та східноєвропейських вчених (найперше — польських та чеських, які мають розвинуту систему контактів і значний напрацьований досвід).

Також слід уважно поставитись до ще одного дисбалансу: наявні чималі сили перекладачів прозових сучасних творів — супроти рідкісних фахівців, що перекладають давні тексти, а також поезію. Тому потрібні окремі фахові підгрупи як для перекладу давніх текстів, так і для перекладу поезії.

У межах цього проєкту ймовірна також практика — активне залучення студентів до перекладу через написання дипломних і дисертацій на основі перекладознавства — теоретичного і практичного. Це дієвий спосіб пошуку здібних перекладачів.

4) Експертна рада має працювати в тісному контакті з інститутами, що займаються промоцією культури. Адже до літературних промоцій необхідно долучити кінематограф, музику, театр, живопис.

Необхідно створити кінотеку та аудіотеку на експорт, дібрану й систематизовану на основі співпраці Експертної ради з літератури разом з галузевими експертами в окремих видах мистецтва.

5) Щодо видавничого аспекту. Імовірно варто було би подумати про єдину потужну видавничу базу, що могла б запланувати такий проєкт на тривалі роки. Наприклад, це могли б бути HURI (Harward Ukrainian Research Institute) та/чи CIUS (Canadian Institute of Ukrainian Studies). Але найкраще, звісно, було б знайти центри в Європі. Цей аспект потребує також юридичних консультацій.

6) Фінансовий аспект: необхідно закласти значну стабільну суму для послідовного видання основними західними мовами європейського канону української літератури. Це має бути окремий фонд, відділений від щорічного фінансування перекладних книжок (відкритий також і для додаткового поповнення — скажімо, з боку українських і зарубіжних меценатів). Він має бути недоторканний для інших видавничих потреб та профінансований на кілька років наперед, щоб жодні політичні зміни в країні чи в культурній політиці її влад не могли мати щонайменшого впливу на перспективи Проєкту.

У часі цей Проєкт може тривати приблизно десять років. Тож це питання має бути відрізане від ринку, попиту і будь-яких форм негайної «компенсації». Книжка Лесі Українки, П. Тичини чи Б.-І. Антонича і десятків інших першорядних українських письменників різних епох не може отримати негайного комерційного попиту. Але це справді «золотий запас» літератури, тобто та інтелектуальна платформа, на якій має будуватися новітнє розуміння України в Європі.

«Компенсація» — в найвищому моральному розумінні — може відбутися лише в часі — через побудову в Європі системної рецепції України як культурної реальності, що є невід’ємною частиною європейської цивілізації. Це один із головних компонентів також і політичної інтеграції в ЄС. Культурна та політична інтеграція — два взаємозалежних процеси, нероздільні в часі.

Кореляція між ними — перевірка на автентичність євроінтеграційних прагнень України як держави і як культури.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА