«Шляхетне походження зобов’язує»

«Шляхетне походження зобов’язує», — такі настанови французька письменниця, доцентка кафедри літератури в Ліоні Марі-Франс Клер чула від матері ще з дитинства. Онука офіцера армії Симона Петлюри й аристократки з роду польських землевласників, Марі-Франс Клер довгий час не наважувалася говорити про своє минуле. Проте Революція Гідності стала поворотним моментом: «Я зрозуміла, що молодь, яка боролася на Майдані за демократичні цінності, мала той самий ідеал, що і мій дід у 1917 році». Саме ця подія спонукала авторку носити дідусевий срібний перстень, оздоблений тризубом, і глибше проаналізувати історію своєї родини. Про це й ідеться у книжці «П’ять майорців для мого незнайомця» (вийшла у Франції 2016 року, український переклад побачив світ у видавництві «Дух і Літера» цьогоріч).

Ця книжка дивовижна з кількох причин. По-перше, це історія про життя українців-емігрантів. В Україні їх часто вважають щасливцями, нерідко мало цікавлячись труднощами їх інтеграції і зосереджуючись переважно на успіхах їх нащадків. Однак наведемо бодай таку показову деталь: кілька років авторка не могла взяти до рук книгу спогадів матері — зупиняв «паралізуючий біль минулих років». А його й справді було багато. Спогади про поразку, які завжди були з дідусем, хоч про неї ніколи не згадували; бідність, у якій довелося жити бабусі, хоч і за таких умов вона зберігала свою аристократичність; складне дитинство матері, яка народилася в таборі інтернованих вояків Армії УНР; переїзд до Франції, марні надії повернутися додому, Друга світова війна, хвилювання за рідних, які лишилися в СРСР, боротьба з брехнею радянської пропаганди на Заході й відчуття постійної небезпеки... Зокрема, бабуся не згадувала про своє походження, бо й у Франції боялася ДПУ. Не дивно, що, як зазначає авторка: «У нас вдома лише згадка про Україну викликала сльози».

По-друге, ця книжка — це шлях до відкриття власного українства. Від усвідомлення «я не такий, як інші» до занурення в історію власного народу, віднаходження свого коріння і поїздки на Батьківщину. У цій історії вбачаєш долі мільйонів українців, які нині живуть по всьому світу. А водночас, «віднаходження» українськості в собі — тема актуальна не тільки для діаспорян, а й для багатьох мешканців України, які до 2013-2014 років немовби соромилися свого, українського, вважали його менш вартісним.

Та, мабуть, найголовніше у цій книжці — це неймовірна відвертість, розповідь без прикрас і без узагальнень (це видно й в інтерв’ю). Щирість оповіді Марі-Франс Клер бере у полон, перетворюючи читання на душевну розмову. 

«ЗА ЧАСІВ МОГО ДИТИНСТВА Я НІКОЛИ НЕ ЧУЛА РОЗМОВ ПРО УКРАЇНУ. БУЛИ ЛИШЕ СЛЬОЗИ Й МОВЧАННЯ»

— Коли ви вперше дізналися чи відчули, що маєте українське коріння?

— Це складне питання. Коли я була маленькою, не було телевізора, і я не слухала радіо. Я не знала, що таке «іноземна країна». Наприклад, уперше я почула про Радянський Союз, коли мені було 13 років. Це перевернуло моє життя, струсонуло, це було відкриття та визнання. Але мені знадобилося багато часу, аби знайти місце моєї сім’ї у колективній історії, історії політичних вигнанців, тих, що втратили батьківщину, коріння... Написання моєї першої книги у 2016 році я пережила як звільнення.

А дитиною я лише знала, що мої дідусь із бабусею говорять французькою з акцентом і користуються російською та польською, розмовляючи зі своїми друзями. Їдять борщ та оселедці, котлети, паску, кутю, кисіль, вареники й млинці — усі ці смачні страви, яких не куштували мої однокласники. Я знала, що мої дідусь із бабусею співали патріотичних та релігійних пісень, які змушували нас плакати. Одного дня я натрапила у шафі (де мої бабуся з дідусем ховали листи з України) на старі конверти з іноземними марками... Я знала, що багато чого не знала. Це все і є моя українська ідентичність.

Водночас завжди знала, що я не така, як мої однокласники, які мали кузенів, тіток, дядьків, будинки з сімейними меблями, регіон, звідки вони походили... У мене цього всього не було. Але в мене було щось інше — українська мова! Завдяки їй, маю музичний слух, вона мене огортала веселою любов’ю моєї бабусі Марусі, з її сміхом та ніжністю. І це попри те, що українську мову я могла чути лише протягом двох місяців на рік, коли влітку приїздила на великі канікули.

За часів мого дитинства я ніколи не чула розмов про Україну. Були лише сльози та мовчання. Однак я завжди відчувала у собі українське коріння. Це було джерелом моїх нікому не потрібних фантазій та болю дитини, яка несла на собі тягар страждань її близьких.

Наразі я добре відчуваю мою українську ідентичність. Я нарешті змогла вперше поїхати до України. Кожного дня мені відкривався якийсь новий зв’язок із країною. Коли я зустрічаюсь із моїми українськими друзями, то довідуюсь новини про Україну, про митців. Коли читаю українську літературу в перекладі чи вчу мову, то дізнаюся про синтаксис та утворення дієслів... Усе це пов’язує мене з моїми бабусею та дідусем у моєму сьогоденні. 

— У книжці є така цитата: «Я відкопала хоча б якусь інформацію лише в 1996 році». Як це сталося і чому саме тоді?

— У 1996 році, після смерті моєї матері, батько попросив мене глянути на її «українські папери». Так я дізналась, що мама підтримувала контакт із українськими асоціаціями. Вона виписувала франко-український журнал «Обмін», «Франко-український бюлетень». Я знайшла номери газети «Українське слово», на який я досі підписана. Також знайшла номери «Бюлетень Ліги українських військових ветеранів» англійською, що виходили в Торонто. У цьому канадському журналі я побачила некролог на смерть моїх бабусі й дідуся. Сьогодні я зберігаю всі документи, про які мама не говорила. Були також листівки із зображенням Петлюри, Коновальця, Шевченка та інших...

Спочатку я зберігала документи із почуття дочірньої вірності, але вони мене по-справжньому не цікавили. Я згадала, як моя мама казала: «Ніколи не їдь до України. Усі рідні померли». У 1996 році незалежній Україні виповнилося п’ять років, але материнська заборона усе ще тяжіла наді мною. Та щось мене підсвідомо штовхало до східноєвропейських країн. У 1997 році я поїхала до Росії, спеціально уникаючи Києва, запропонованого туристичним агентством. Я розказую цю історію у «Можливій подорожі». Французькою це могло би водночас звучати, як «неможлива подорож», бо це вимовляється майже однаково з артиклем: «un possible voyage» — «impossible voyage». Ця гра слів показує усю мою двозначність.

«Дідусь Зиновій залишився вірний своєму прапору. Поразка для нього була справжньою трагедією, доповненою важкими вістями з України. Як він лікував свої рани? Пам’ятаю, він, використовуючи словник, читав багато газет. Не місцевих, а національних. Це був його спосіб зрозуміти, що відбувалося на міжнародній арені... Щодо Марусі, коли вона отримувала неприємні звістки, то співала. Або садила квіти... Сімейні драми породили в моїй матері чутливість до нещасть цього світу й великий мистецький талант. Вона малювала чудові картини на шовку. Однак ніколи не могла зі мною спокійно говорити про Україну. Ці незагоєні рани передалися мені. Я написала «П’ять майорців для мого незнайомця», щоб певною мірою загоїти їх» (Фото 1927 року: матір Марі-Франс Клер, дідусь (праворуч), бабуся та її брат)

— Довгий час ви не наважувалися говорити про Україну. Що саме зупиняло? Чи було небезпечно бути українкою за СРСР?

— Я народжена у відсутності України. Невимовний біль, ностальгія за невідомою країною, ось це була моя Україна. Я пишаюся моїм майже міфічним корінням, але не наважувалась про це говорити, особливо коли люди, через незнання, говорили: «а, ти — росіянка!». У нас вдома лише згадка про Україну викликала сльози. І я найбільше боялася сліз моєї матері. Тож нікому не говорила про Україну, «тому що ми не показуємо біль своїх ближніх».

Підсвідомо я знала, що у нас не говорять про минуле. Але я дивилася, чекала. Чому мій дідусь був таким мовчазним? Чому він ішов сам у поле та співав гімни та молитви старослов’янською (він був дияконом православної церкви)? Чому мені було заборонено йти за ним? Чому бабуся Маруся починала плакати, на її обличчі відображався глухий біль? Чому Маруся часто повторювала «Боже, Боже...», викручуючи руки..?

Тож я відчувала моє українське коріння як щастя бути любимою, але це також був прихований біль.

Чи існувала небезпека для українців у радянські часи? Так. На мою сім’ю було відкрито справу. Наведу таку невелику історію: 1987 року моя мати поїхала у організовану подорож до радянської України. На виставі в київській опері вона почала говорити українською до українських глядачів. У ту ж мить гід її перебив французькою: «Замовчіть! Ми знаємо, хто ви!». На що моя мати відповіла: «Ви нічого зробити проти мене не можете. Я — француженка, дружина офіцера!».

«ПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ БУЛА ЗАЗДАЛЕГІДЬ ДИСКРЕДИТОВАНА. ЇМ НЕ ВІРИЛИ»

— А як сприймали українців у Франції у вашому дитинстві? Чи було відомо правду про те, що відбувається в СРСР? У книзі ви згадуєте репортаж Сюзанни Бертійон 1933 року. Водночас були і ЗМІ, які давали викривлений погляд. Як ви пишете, це була «брехня, яка за сімдесят років заплямувала українську справу в Європі».

— Щоб знати, як французьке суспільство ставилося до української діаспори, мені потрібно передивитися газети того часу. Французи були дезінформовані радянською пропагандою. Моїм бабусі й дідусеві було важко розказати свою історію. «Бути українцем» до розвалу Радянського Союзу — це бути невідомої національності для багатьох французів. Для державних установ у 20-х роках Україна не існувала! Були лише поляки та росіяни. До речі, мої дідусь із бабусею приїхали до Франції із польським паспортом, який вони якнайшвидше обміняли на паспорт Нансена.

Коли вони приїхали жити до їхнього першого помешкання, люди думали, що вони поляки чи росіяни. До того ж, Комуністична партія Франції, яку підтримувала Москва, мала чималий вплив на медіа та суспільство. На найвищому рівні Сталіна вважали союзником проти Гітлера, не зважали на інформацію про Голодомор, хоча були справжні журналісти, такі як Сюзанна Бертійон і Ґарет Джонс, які доповідали про жахіття, які переживали українці.

Чого варта лише заява прем’єр-міністра Франції, мера Ліона Едуара Ерріо, який після повернення з подорожі Україною 1933 року стверджував: «Коли кажуть, що Україна знесилена голодом, дозвольте знизати плечима». Позиція української діаспори була заздалегідь дискредитована. Їм не вірили. Тож мої бабуся з дідусем замовчали, як вони замовчали у 1949 році під час суду над Віктором Кравченко, радянським офіцером, який викривав Голодомор та ГУЛАГ, і якого радянська пропаганда звинуватила в тому, що він був шпигуном ЦРУ!

Як ви бачите, ця країна була вражена комуністичною пропагандою, говорити про Україну було ледь можливо. І зрештою, потрібно не забувати, що за українськими асоціаціями, які політично були близькі до ОУН чи захищали права людини, стежили. Проте їхній вплив був відчутний аж до 1973 року, коли під час візиту Брежнєва у Францію, уряд Жоржа Помпіду вирішив, що краще відправити українських активістів подалі, запропонувавши їм та їхнім сім’ям відпустку на Корсиці (елегантна манера поводження із потенційними опозиціонерами)!

«СТОЛІТТЯ ПОСПІЛЬ — ТА САМА БОРОТЬБА»

— Ви почали писати книгу після Революції Гідності. Що саме схвилювало у цих подіях? І чому виник такий імпульс не просто згадати, а й зафіксувати історію?

— Помаранчева Революція не справила на мене жодного ефекту. Незадовго до своєї смерті моя мати залишила мені «Лідину Книгу», збірник спогадів дітей емігрантів на сімдесяти сторінках. Я не могла його читати, надто важко, приголомшливо. Вочевидь, подумала я, Україна мене не цікавить.

На той час мене цікавила історія мого батька. Перед смертю у 2003 році наш батько сказав нам, що він — байстрюк. І дав тільки три деталі: ім’я батька, його професію та назву села, де він жив. Моя сестра та я захопилися пошуками. Протягом восьми років ми проводили дослідження в одному з регіонів Гасконі, намагаючись знайти цього невідомого діда та розкрити дуже давню сімейну таємницю. Я розповідаю цю історію у книзі «Мовчання в лісі. Дитина війни», що вийшла 2018 року.

Коли я змогла розібратися у сімейних таємницях з батьківського боку, то нарешті звернулася до України. За підтримки мого чоловіка, 2011 року написала в архів у Вінниці, аби знайти свідоцтво народження моїх бабусі й дідуся. Даремна надія. Але неочікувані, вражаючі документи, які я отримала, відчинили мені двері України.

Події на Майдані стали для мене чудовим каталізатором: я зрозуміла, що молодь, яка боролася на Майдані за демократичні цінності, мала той самий ідеал, що і мій дід у 1917 році, коли боровся разом із Петлюрою за європейську, демократичну, незалежну Україну! Століття поспіль — та сама боротьба!

Я багато думала про моїх дідуся й бабусю, деякі спогади повернулися до мене...  я і сама стала бабусею! І почала поглиблене дослідження. На базі моїх пошуків та матеріалів із вінницького архіву написала книжку «П’ять майорців для мого незнайомця», що присвячена молодому чоловікові, який був частиною нашої сім’ї, але про якого мені ніколи не розповідали. У день, коли я закінчила мій роман, 2015 року, я вирішила нарешті відвідати Україну. Я запитала себе: «Чому? Я розкрила частину таємниці, чи не втрачу я себе?». Думаю, що книга допомогла мені почуватися у безпеці: вона зберігає ту мене, якою я була в дитинстві, коли побудувала себе на ностальгії за міфічною Україною. Ця дитина існує лише у книзі.

«РАНИ ЛИШАЮТЬСЯ: НЕ ВТРАЧАЄТЬСЯ ЖОДНА КРАПЛЯ ОЛІЇ З ПЛЯШКИ, ЗБИРАЄТЬСЯ КОЖЕН ШМАТОК ХЛІБА...»

— Поразка національно-визвольних змагань, розлука з родиною, табір інтернованих вояків Армії УНР, переїзд, складні роки у Франції, події ІІ світової війни. Це травми, сліди яких лишаються надовго, хоч про них і не говорять. Чи могли б ви розповісти, як ці події вплинули на ваших дідуся й бабусю, на матір?

— Дідусь Зиновій залишився вірний своєму прапору. Поразка для нього була справжньою трагедією, доповненою важкими вістями з України. Як він лікував свої рани? Пам’ятаю, він, використовуючи словник, читав багато газет. Не місцевих, а національних. Це був його спосіб зрозуміти, що відбувалося на міжнародній арені. На заводі, де він працював, дідусь став чимось на кшталт культурного референта, бо французькі робочі були мало інформовані. До нього приходили друзі для довгих розмов, але мене не запрошували. Він опікувався асоціаціями, і мені здається, біженцями із «залізної завіси». Я написала про це оповідання «Марусин медальйон», його переклали студенти Тетяни Качановської, і він буде надрукований у журналі «Стиль та переклад» Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Щодо Марусі, коли вона отримувала неприємні звістки, то співала. Або садила квіти. Чи дідусь із бабусею пояснювали ситуацію їхній дочці? Не знаю. На щастя, у них було коло дуже вірних друзів, з якими можна було поговорити.

Коли нацисти окупували Францію, мій дідусь закопав зброю та документи, які викривали його військове минуле. Він був радий, що його сім’я отримала громадянство 1939 року. Однак рани лишаються: не втрачається жодна крапля олії з пляшки, не викидаються фрукти, навіть підгнилі, збирається кожен шматок хліба...

Асоціації, членом яких був мій дід, передали таку інформацію: «У кінці свого життя, на кшталт запорозьких козаків, померлий навернувся до духовності. Митрополит Полікарп посвятив його у диякони української православної автокефальної церкви. Наша асоціація його ніколи не забуде. Члени асоціації: полковник Петро Закусило й Артамон Гришин». Духовність та любов близьких людей підтримала його в кінці життєвого шляху. Диякон Зиновій Ямковий відправляв службу у Моранжі. Я чула, як він співав релігійні пісні до свого останнього подиху. Зиновій помер 1955 року і похований у Люневілі разом із маленьким мішечком української землі. Маруся поселилася із нами, щаслива бути разом із онуками.

Щодо моєї матері, то сімейні драми породили в ній чутливість до нещасть цього світу й великий мистецький талант. Вона малювала чудові картини на шовку. Однак  ніколи не могла зі мною спокійно говорити про Україну. Ці незагоєні рани передалися мені.

Я написала «П’ять майорців...», щоб певною мірою загоїти ці рани. Мої двоє героїв Лео та Люсі дізнаються про трагічну історію України, але їхня життєлюбність захищає та допомагає їм впоратися з інформацією, розказаною правдиво, з любов’ю та терпінням.

«ТІЛЬКИ У 2005 РОЦІ Я ДІЗНАЛАСЯ ПРО ШЛЯХЕТНЕ ПОХОДЖЕННЯ БАБУСІ»

— У книжці відчувається аристократизм вашої бабусі, яка зберегла його, попри всі перешкоди, й передала дітям.

— У листопаді 2020 року я познайомилась із дуже літньою дамою, яка знала моїх дідуся та бабусю у 1950-х роках. Перше, що вона мені сказала про мою бабусю: «Це була дуже елегантна дама. У неї був смак. З мінімум речей вона робила щось красиве».

Народжена у 1898 р. у шляхетній родині (у Ситківцях досі існує вулиця, де колись був сімейний будинок), Маруся навчалася в Інституті шляхетних дівчат у Києві. Ця освіта збагатила її на все життя. Вишукана ввічливість робила прекрасним спілкування з іншими. У неї була шляхетна постава. Вона залишалася гідною за будь-яких обставин. Я ніколи її не бачила «розхристаною». Бабуся вивчила французьку в Інституті, у неї був милий акцент. Вона любила красу, вміла віднайти вишуканість у простоті, що їй дуже допомогло у недружній атмосфері (вона була молодша за Зиновія і легше прийняла вигнання та зміну статусу).

Маруся передала благородство своїй доньці та онукам. У такій країні, як Франція, деякі інтерпретують «рівність» у нашому національному гаслі «Свобода, рівність, братерство» як стирання відмінностей. Мені, до речі, закидали мою успадковану відмінність, часто у вульгарній формі, чи зі злості, чи із заздрості. Я була «російською принцесою, яка щось там удає». Коли я розповідала це моїй матері, вона сміялась: «Мене теж називали російською принцесою!». Я ж відповідала: «Ні, українська!». Сьогодні я пишаюся цією відзнакою. Проте найбільшим багатством, що дісталося від української родини моїм братам та сестрам, була впевненість у собі, наша здатність відповідати за своє життя.

Тільки у 2005 році я дізналась про шляхетне походження Марусі, оскільки особливо ця тема не розголошувалася, адже в Радянському Союзі аристократи були депортовані або вбиті як «вороги народу».

ПОВАЖАТИ ВЛАСНІ ЦІННОСТІ Й ЗНАТИ СВОЮ ЦІННІСТЬ

— У книжці ви неодноразово згадуєте про силу, яка давала вам можливість долати труднощі. Як вашій родині й вам вдалося перетворити цей складний і трагічний досвід на джерело сили?

— Гідність моїх предків, їх сміливість і почуття честі дозволили їм перетворити нещастя на життєву силу. На думку Зиновія, як і для моєї матері, навчання, шкільні успіхи були королівською дорогою до інтеграції. Я чула цитату з Тараса Шевченка, яку моїй матері розказав її батько, і яка була завжди зі мною: «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь..». Моя мама була відмінницею. У «Лідиній Книзі», написаній наприкінці життя, моя мати описувала, як отримала перші нагороди: «Золота корона» з мого першого нагородження довго висіла над моїм ліжком. Незважаючи на всі пертурбації мого раннього дитинства, загадкові потужні сили допомагали мені долати труднощі. Треба було опинитися в цій гостинній країні, яку я любила і яка стала моєю новою батьківщиною. Ця здатність до навчання, яку я мала, дуже тішила моїх батьків. Я була їх продовженням».

Мої батьки побралися 1942 року. Мій батько був офіцером французької армії. Коли він зустрічав Зиновія, то вітав його по-армійськи, називаючи його за званням —  «командир». Деякі українські друзі критикували цей союз. Хіба в діаспорі немає гарних хлопців-українців? Проте мої батьки любили одне одного.

Моя мати завжди мені довіряла. Вона мені передала всю енергію, яку застосувала заради інтеграції у французьке суспільство. «Треба себе проявити», —  часто казала вона. У моїх батьків не було нічого: ні грошей, ні спадщини, ні зв’язків. Однак я народжена у Франції, є дитиною республіканської школи. І вирішила бути найкращою, бути продовженням моїх батьків. «Досягнете цього, тому що ви розумні та наполегливі», — запевняла мама. Тож ця внутрішня сила сягає корінням поколінь. «Нічого вас не зупинить, якщо ви поважаєте ваші цінності й знаєте вашу цінність», — пояснювала мама. Ми її зрозуміли, мій брат, мої дві сестри і я. Думаю, мої сини це теж зрозуміли. Вони пишаються сотником Зиновієм Ямковим, їхнім прадідом, який вирішив, що краще буде робочим у Франції, ніж офіцером-інструктором у польській армії, як йому пропонували у 1920 році. «Я не зраджу мій прапор», — казав він.

Переклад Олени ЯЩУК-КОДЕ

Продовження у найближчих випусках «Дня»