Від повної заборони українського слова до відродження національної преси на Наддніпрянській Україні

Українська преса Наддніпрянської України, що відродилася на початку ХХ ст. (1905) — це важливий сегмент історії української преси, бо вона відображала складне українське буття в часи останнього періоду Російської імперії, була чинником розвитку українського визвольного руху і становлення національної свідомості українців. На сторінках преси означеного періоду регулярно з’являлися публікації таких відомих українських діячів, як М. Грушевського, Б. Грінченка, Д. Донцова, С. Єфремова, М. Міхновського, С. Петлюри та інших, чиї дописи є і сьогодні актуальними.

Серед тих, хто вивчав історію української преси початку ХХ століття — дослідники з еміграції — А. Животко («Історія української преси») і Ю. Тернопільський («Українська преса з перспективи 150-ліття»). Окремо варто звернути увагу на те, що доктор філологічних наук, професор Н. Сидоренко впорядкувала матеріали преси, зокрема і з «Хлібороба» у виданні «Потужна сила рідного слова: До століття виходу в світ перших україномовних видань Східної України». А також спільно з О. Сидоренком підготувала ще одне видання — «Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст.».

У статті «Відгуки з життя та письменства» (1906) у перших числах «Нової громади» за 1906 р. С. Єфремов писав: «Коли б із часів «Основи» не перервано нитки періодизації преси, то досі ми, напевне б, мали велику газетну й журнальну літературу й не доводилося би це діло починати наново по 40 роках мовчання з такими труднаціями, як тепер. А була б преса, хоча б навіть у межах загального цензурного «Устава», то картина нашої національної справи мусила б стати зовсім-зовсім інакшою. За цей час ми виробили б принаймні періодизацію власної преси, виховали б робітників для неї, привчили б читачів до рідного слова і з усієї цієї зброї скористалися би зараз, скоро слушний час наспів. А так вийшло, що ми промовчали самий, може, гострий момент будування нових форм життя. І причиною цього були утиски над нашим словом — у першій лік указ 1876 року...».

Справді, Емський указ 1876 року надзвичайно ускладнив розвиток українського національного життя та культурний розвиток, а в сукупності з усіма іншими заходами російської урядової політики щодо України, спричинився майже до повного припинення політичного розвитку українців як нації.

Особливість преси як соціального інституту полягає в тому, що вона не може існувати без аудиторії, яка, принаймні, хоча би вміла читати, вона повинна мати певну мету, спиратися на певну програму, репрезентувати певні погляди, якщо не групи людей, то хоч би одного видавця; преса є чинником не просто культурницького зрізу життя, а саме суспільно-політичного; преса означає появу ознак політичного життя.

Відродження преси у знаковий для народу час, коли відбувався процес скасування Емського указу, коли почала оживати живомовна стихія української мови, зокрема, через газету «Рада», коли зароджувалася сама ідея самостійності України і відрубності від інших урядів, саме у цей час піднесення українського духу і на усіх рівнях усвідомлення своєї сили і потуги, у час боротьби за самостійність, офіційна влада все ж робила спроби перешкоджати українському рухові. Відтак, як наслідок, починають створюватися численні українофобські організації, серед яких і Київський клуб російських націоналістів (1908). Саме відродження української преси стало поштовхом, реакцією подібних інституцій і організацій до їх створення і активної діяльності не лише у Києві, а й на усій території України.

Наддніпрянські українці після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, після указу 1876 року практично не займалися політичними проблемами, власне, політичним розвитком нації. Як зауважує Я. Грицак, «старшу інтелігенцію займало одне питання: ліквідація Емського указу. Скасування мовних заборон була нав’язливою ідеєю, яка заглушала всі інші». І все ж уже в 90-х рр. XIX ст. існували роздрібнені, організаційно не поєднані між собою ідеологічні групи. Одна із найбільш відомих — Братство Тарасівців, що було засноване влітку 1891 р. Згодом І. Липа написав програму цієї групи під назвою «Ргоfession de foi молодих українців» (1893).

«ТА МИ НІМИМИ НЕ ХОТІЛИ БУТИ»

Що мало принести для України XX століття, чи мало воно остаточно стати для неї «пропащим часом»? У ХІІІ томі «Літературно-наукового вісника» за 1901 р. є стаття М. Грушевського «На порозі століття». На його думку, слабкість українського руху не можна пояснити лише урядовими репресіями, бо були й інші причини — слабкість національного інстинкту й історичної традиції, зросійщення, нез’ясованість національних змагань і відсутність серйозного і послідовного трактування їх з боку проводирів українського руху. Так ця внутрішня слабкість і неясність разом із урядовими репресіями і були основними причинами того, що український рух у Росії зупинився і не набув розмірів і характеру, гідних тієї національної мапи, яку він репрезентує. Так було в другій половині XIX ст. «Те, чим можемо ми потішитися на порозі нового століття, як дуже гарний розвій красного письменства, несогірший науковий рух, початки серйозної політичної гадки, початки серйозної роботи коло духового й почасти економічного подвигнення народних мас... — все це результати не остатніх навіть десятиліть, а остатніх років минувшого століття. В нове століття ми переходимо в початках нашої національної (не етнографічної тільки) свідомости, в початках нашої національної роботи — се й оправдує наші надії на се будуще століття, довір’я, яке маємо до нашої будущини. Остатні роки показали дуже добре, що свідомість і одушевлення ідеєю можуть дуже багато зробити навіть при найбільших перешкодах і дуже слабих силах. В будущині ми можемо числити хіба на менші перешкоди й на більші сили, треба більше моральної сили — ідейності й характерності, енергії витривалості», — такі надії і сподівання висловлював М. Грушевський у вже згаданій статті.

Початок століття, справді, був обнадійливий. З’явилася друком брошура «Самостійна Україна» М. Міхновського, — програмний твір українського руху.

Розстріл мирної демонстрації 9             січня 1905 р. у Петербурзі був найкращою ознакою того, що в Росії почалася революція. «Бюрократично-поліційний автократизм Росії, що здавався таким безнадійно міцним іще кільканадцять місяців тому, валиться на наших очах, і перспектива перестрою її найсвобідніших і раціональних основах, сфери теорії і далеких можливостей перейшла на першу чергу...», — так писав у березні 1905 року М. Грушевський у статті «Українство і питання дня в Росії».

М. Грушевський підкреслює, що скасування обмежень українського слова не розв’яже головної проблеми, а суть цієї проблеми полягає в тому, що українське питання — не культурне, а політичне. «Українство в Росії повинно вийти за границі ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, узятися за організації української суспільності як нації уже тепер, коли не схоче зостатися «за флагом» і спізнитися знову на довгі покоління. Зістатися йому при самих ідеях етнографічної народності значило б засудити себе на неозначений час на летаргічне животіння», — наголошував М. Грушевський. Тому він вважає, що потрібні органи преси, — не лише українською мовою, але й російською. Б. Грінченко у згаданій статті «Тяжким шляхом» писав: «Та ми німими не хотіли бути», незважаючи на культурну інтеграцію українських письменників до московського видавничого простору, для яких все ж було важливе скасування заборони української мови.

У грудні 1904 р. київські українці, що зібралися на ювілей І. Левицького, прийняли протест проти заборони всеукраїнського слова і надіслали його міністрові внутрішніх справ. Згодом було оприлюднено протест проти заборони українського друкованого слова, який вдалося надрукувати в «Сыне отечества» (ч.21 за 1905 р.). Після цього протести почалися у різних містах —  Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові. Делегація київських українців побувала у С. Вітте (голови Ради міністрів Російської імперії), який теж погоджувався із тим, що заборона несправедлива, але порадив ще зачекати. До речі, ще наприкінці грудня 1904 р. Кабінет міністрів визнав на своєму засіданні, що заборона української мови перешкоджає підвищенню низького рівня селян «малоросійських» губерній, але заборони не скасував, а доручив міністру народної освіти і внутрішніх справ довідатися, що про це думають генерал-губернатори Київської, Подільської і Волинської губерній, а також Академія наук, Київський і Харківський університети. Не лише вчені, але навіть високопосадові чиновники вважали, що заборону треба скасувати.

Далі буде.