Українофобія – наркотик для окупантів

Смішно слухати, як нинішні представники колаборантської російської влади в Криму заспокоюють самі себе тим, що для Росії малюють майбутнє, уквітчане райдугами розквіту та процвітання, а сучасне і майбутнє України зображують як повну загибель. Для Владіміра Константінова, спікера російського парламенту Криму, наприклад, цей метод самонавіювання став справжнім спасінням порятунком від моторошних думок про неминучу розплату за зраду від колишньої батьківщини. Ще 18 березня 2014 року після підписання договору про анексію Криму в Москві, «спікер» заявив кореспондентові московського телебачення, що Українияк такої вже не існує, що там влади нема, там хунта, там переворот, там узурпація, країни нема, вона вже розпадається, і ніякого майбутнього в неї нема. Саме цим він намагався приховати правду про те, що російські чиновники в лютому-березні 2014 року Криму прийшли до влади в результаті терористичного акту із захоплення органів влади в іншій державі, вчиненого російськими військами спеціального призначення. І попри явні протиріччя з реаліями, Константінов уже шість років повторює цю нісенітницю в різних варіантах і з різних приводів.   

Більше того – ця брехня стала для нього певним наркотиком. Здається, він взагалі втратив здатність бачити реалії,  аналізувати факти й оцінки світу, норми міжнародного права. З виступу у виступ з будь якого приводу Константінов повторює одне і теж – України вже нема, і решток її скоро теж не буде. Звісно, України в його розумінні дійсно більш нема, але є зовсім інша, сучасна і наближена до Європи, до світових демократичних характеристик країна. Але з позицій нової «царської» Росії бажано того не бачити, тому вони і влаштовують в Криму для себе «фестиваль українофобських ілюзій», де обдурюють самих себе заспокійливими речами про перспективи Росії і безперспективність України.

Зараз у Росії всі обговорюють нововведення про визнання тверджень про повернення Криму Україні кримінальним злочином, який буде каратись позбавленням волі. У одній з доповідей Константінов називає таких п’ятою «колоною» і «возвращенцами»: «ни для кого не секрет, что государственную принадлежность нашей республики многие в мире пытаются ставить под сомнение. Мало того, и внутри Российской Федерации имеются отдельные носители мнения, согласно которому российский статус Крыма — вещь временная, что наше возвращение домой можно «переиграть».

Эти внутренние «возвращенцы», а по сути — пятая колонна - готовы за следование букве плоско и однобоко понимаемого ими международного права принести в жертву всё наше региональное сообщество, которое просто перестанет существовать, если будет в очередной раз отдано…» Відзначимо для себе, що і до нього дійшло, нарешті, що у світі не згодні з анексією Криму, і що як тільки це буде визнано незаконним, то групка злочинців, яку він називає «региональным сообществом», просто зникне, як роса на сонці.

Як видно, Константінов недаремно так злякався повернення – знає кішка, чиє сало з’їла. Тому далі переходить до залякування носіїв таких думок, пробує переконати їх, що Криму просто нікуди повертатися. «Я уже не говорю о том, чтобы принять во внимание современную политическую ситуацию, сложившуюся на Украине. Государство, которое следовало бы переименовать в «Анти-Россию», само себя загнало в исторический тупик. Отрицая всё российское, всё русское, оно лишило себя перспективы развития, да что там развития — более-менее нормального существования. Если в период распада СССР могли быть какие-то дискуссии по поводу того, что нахождение в большой стране тормозило развитие украинского государства и украинской экономики, то теперь опытным путём убедительно доказано, что Украина без России - ничто. За период отрыва от России, который длится уже почти треть века, Украина не может похвастаться никакими достижениями. Мало того, чем дальше она уходит от России, тем меньше оснований каких-то достижений от неё ожидать.  Теперь у нас есть конституционная гарантия того, что все эти «возвращенцы» могут оставаться при своём мнении, а крымчане больше не будут предметом торга ни при каких обстоятельствах. Мало того, публичные призывы к передаче Крыма Украине после внесения поправок в Федеральный закон «О противодействии экстремистской деятельности» будут иметь уголовно-правовые последствия, вплоть до лишения свободы…» Далі, звісно, він вихваляє нову норму про те, що Путін тепер може правити ще 12 років.

Спікер воліє не згадувати, що подалі від Росії сьогодні це знову значить подалі від нового царизму і ближче до Європи, до демократії, до нормальної економіки, до людського життя, до свободи. 

У промові з приводу Дня Росії Владімір Константінов забуває, що Союз розвалився й через те, що Росія першою з усіх республік 12 червня 1990 року вийшла з СССР, прийнявши Декларацію про державний суверенітет і оголосивши 12 червня Днем незалежності, пізніше сором’язливо перейменований в День Росії.  «Спікер» знову малює суб’єктивну картинку: «Но иллюзии вскоре развеялись и, несмотря на наше сопротивление (який опір, кримчани на референдумі 1991 року висловились за незалежність України – авт.) , мы неожиданно и против своей воли оказались в составе украинского независимого государства.  И в дальнейшем Украина воспринималась нами как временная конструкция: покеруют вволю, набьют шишек и вернутся к дружбе с Россией. Ведь она, эта дружба, такая естественная, такая со всех сторон выгодная, проверенная временем. Куда же от неё деться? Оказалось, имеются вполне влиятельные силы, которые знают куда…   Мы оказались на дряхлом судёнышке без всяких ориентиров под сине-жёлтым флагом, да ещё и в роли нежелательных пассажиров третьего класса. Очень быстро были развеяны всяческие иллюзии по поводу того, что кто-то в независимой Украине станет считаться с нашим особым статусом, с нашим, крымским, видением мира, с нашими культурными ценностями. (А створення з ініціативи того ж Леоніда Кравчука автономії Криму, як російського анклаву в тілі України, з усіма його особливостями – це не врахування «крымского видения мира»?- авт.) Всё это было объявлено враждебным, подлежащим искоренению, а от нас потребовали «думать по-украински» (так это звучало в одном из предвыборных лозунгов Виктора Ющенко). Заметьте, не признать право других думать так, как им хочется. На это мы, в принципе, были согласны. Но от нас требовали, чтобы мы сами начали думать иначе, чем нам свойственно, так, как кому-то представлялось, что мы думать должны, обязаны, раз на нас свалилось такое счастье — стать гражданами Украины. Политика государства, в котором мы оказались, предполагала не просто развитие украинской культуры, распространение украинского языка. Предполагалось делать всё это за наш счёт (Нагадаю, в Криму зберігалось використання російської мови в 98-99% випадків, так що зовсім не «за наш счет»! – авт.) . Нам не предоставляли культурного выбора, а намеревались ломать нас через колено. Не удивительно, что на этом фоне идея возвращения Крыма в состав России никогда не покидала крымчан. Я не раз говорил об этом со своим отцом. Он был уверен, что Крым когда-нибудь снова станет российским. Среди нас было распространено мнение, что возвращение, как акт исторической справедливости, рано или поздно случится, пусть и не при нашей жизни. Но жизнь распорядилась иначе, все произошло гораздо быстрее. И мы к этому оказались готовы. В ходе политического кризиса 2013-2014 годов дальнейшее наше пребывание в составе независимой Украины стало невыносимым. На наше счастье, тогда же возникла реальная возможность возвращения в Россию. И он был сделан незамедлительно и практически единогласно…»

«Спікер» спеціально драматизує події, перекручує вимоги, в карикатурному вигляді описує устремління українців до своєї державності, до мови, до визволення з-під російського гніту, він спеціально замовчує, що «крымчане, которые хотели в Россию» завжди становили не більше третини населення, він замовчує, що ще задовго до від’єднання Криму від України «зеленые человечки» керували на проросійських мітингах, що російськими військами придушувався в Криму рух «Кримський майдан», що учасників спротиву анексії Криму російські військові убивали, кидали в підвал військкомату, насильно вивозили з Криму. Насправді політична воля кримчан до Росії – це тільки воля третини населення, потреби якого повністю враховувались Києвом.  

У промові з приводу річниці створення російської «держради» Криму Владімір Константінов скаржиться, що «за нашей республикой официальный Киев сохранил лишь ничтожные полномочия», хоча сьогодні Крим у складі Росії має повноваження звичайної області, і на ділі втратив повноваження республіки, крім назви.  Константінов казав, що пишається званням суб’єкта федерації, однак забуває, що за цими словами фактично нічого не стоїть – гарантій суб’єктності в Росії нема – вони не мають права виходу, а тепер ще й під загрозою тюрми, їхня конституція дорівнює статуту рядової області Росії, норми збереження і розвитку національних культур і мов ігноруються.

Головне, кримські чиновники висловлюють незгоду не з українськими чиновниками, а саме з більшістю українського народу. Константінов шельмує рішення українців, називаючи їх «послушным большинством», «которое привело к власти Ющенко, Порошенко, Зеленского (в Росії привело до влади Путіна, звичайно не «послушное большинство»? -- авт.) , кто равнодушно, а то и с интересом, смотрел за «шалостями» местных неонацистов, кто дал себя убедить в том, что будущее Украины — в мифической евроинтеграции, кто аплодировал любимой порошенковской фразе из псевдо-Лермонтова: «Прощай, немытая Россия!». Они верят лживым измышлениям в том, что на Донбассе ВСУ «остановили росийську агрэсию» и уверены, что они знают правильный ответ на вопрос: «чей Крым?»…  В рамках современной Украины у них нет будущего. Они что-то подозревают, но ещё надеются на чудесное спасение. Поэтому - меняют Порошенко на Зеленского, но при этом — ничего не меняется. И не изменится, пока не придёт массовое осознание допущенной исторической ошибки.  А она — в отказе от общей судьбы, отсечении себя от единого народного тела, от своей родной цивилизации. Пока признаков такого прозрения не видно: русские по-прежнему оказываются в положении вечно и во всём виноватых, русский язык остаётся вне закона, продолжается публичное чествование подонков и палачей, из которых лепят «национальных героев» современной Украины. В той моральной атмосфере, которая там сейчас существует, ничего хорошего случиться просто не может…»  Як бачимо, в умовах Росії «спікер» має право мислити зовсім по-своєму, дуже оригінально, не тільки про «нацистів» згадав, а навіть Лермонтова обізвав «псевдо». Можемо додати, що Лермонтов на цьому не зупинявся, а йшов далі – вона не тільки «немытая», але і «страна рабов, страна господ», і правлять в ній «мундиры голубые», і влада там -- «всевидящие» очі і «всеслышащие» вуха, і сховатись від них можна хіба що «за стеной Кавказа», але й те навряд чи. Досі. 

«Спікер» каже, що в день приєднання Криму до Росії у нього було «ощущение абсолютного счастья, которое сопровождало нас в этот день, не покинет нас никогда», і це не дивно, адже він особисто позбавився претензій українських банків виплатити заборгованість за кредитами більше 1 мільярда гривень. Чи й не щастя? Саме заради цього він ганьбить Україну та спотворює міжнародне право.

Він обманює кримчан тим, що каже, що «в Декларации ООН о принципах международного права указывается, что: «создание суверенного и независимого государства, свободное присоединение к независимому государству или объединение с ним, или установление любого другого политического статуса, свободно определенного народом, являются формами осуществления этим народом права на самоопределение».  Хитрість в тому, що не всі розуміють, що це право декларація ООН надає чітко сказано – народам, а в Криму в 2014 році (якщо навіть не брати до уваги незаконність та фальсифікації в ході «референдуму) самовизначався не народ, а привезене населення, яке не становило автохтонного народу, а було російською діаспорою, а діаспори права на самовизначення не мають. 

Владімір Константінов заявляє, що «украинское государство погибло в огне горящих покрышек майдана. То, что мы наблюдаем последние шесть лет, это уже не государство. Это существующее на спонсорские подачки из-за  рубежа Гуляй-Поле: агрессивное, взрывоопасное, но лишённое державной легитимности и исторической перспективы. Находиться в составе такого псевдо-государственного образования мы согласия никогда не давали. В нём нам делать нечего». Дивно те, що легітимність України визнана всіма в світі, а легітимність Криму у складі Росії, або і навіть легітимність його «держради», де він влаштувався спікером, не визнана ніким у світі. І він має совість говорити про легітимність?

Константінов  про Крим в складі України малює апокаліптичні картини. «в начале весны 2014 года… власть на Украине захватили силы, неоднократно и громогласно заявляющие о намерениях расправиться с Крымом? («Расправиться» з Кримом не було жодної заяви, але Константінов такими вважає, очевидно, відкриття проти нього особисто кримінальної справи за зраду батьківщині, але ж це реальний злочин, а Константінов, це ж не Крим. Криму і кримчанам ніхто не погрожував.  – авт.) Мало того, не успев ещё толком прийти к власти, они тут же принялись уничтожать крымчан. (Це вже просто брехня. Хто може привести приклад хоч одного «знищеного кримчанина» Україною? Натомість Росією – прикладів сотні. – авт.)

«Спікер» описує, як він уявляє, що Україна робила б в Криму те, що зараз в ньому насправді робить Росія. «На примере того, что происходит сейчас на Украине, не трудно представить, что нас ожидало в случае, если бы мы не противодействовали этим намерениям. Крымская политическая и культурная элита подверглись бы уничтожению, была бы развязана безжалостная война с памятниками, с нашей исторической памятью в целом, были бы созданы условия, при которых начался бы массовый исход крымчан с территории полуострова…» Насправді маємо реально – національні політичні та культурні еліти, – особливо українська та кримськотатарська! – в Криму знищені, розв’язана війна з пам’ятниками, всюди встановлюються Катерина II та Сталіни, атакується реальна історія та реальна пам'ять народів про свою історію, з Криму вигнано десятки тисяч жителів, не згодних з російською політикою окупації. А махрова українофобія, з допомогою якої вони намагаються обдурити кримчан, як бачимо, стала не тільки реальною політикою кримських чиновників, але і певним «наркотиком», яким вони спотворюють дійсність.