Вони загинули за нас

«День» продовжує публікувати історії про українських військових, котрі віддали свої життя, захищаючи цілісність України від російських диверсантів. Попередні історії читайте на сайті «Дня» (day.kiev.ua) в рубриці «Вони загинули за нас».

«Я все одно піду. Це мій обов’язок»

Серед загиблих 22 травня пiд Волновахою було троє рівнян — Андрій Нечипорук, Віталій Маринич та Леонід Озеранчук...

Червоні гвоздики, сльози жінок, почесна варта і вигуки «Героям слава!» Так на Рівненщині зустрічали тіла 17 солдатів, які загинули 22 травня під Волновахою на Донеччині. Спочатку важкі цинкові труни привезли в аеропорт, потому ж прощальна церемонія відбулася на військовому полігоні. Серед загиблих троє рівнян: 34-річний водій-санітар Андрій Нечипорук та двоє розвідників із сусідніх сіл Рокитнівського району — 22-річний Віталій Маринич та 23-річний Леонід Озеранчук. Рідні до останнього не хотіли вірити, що у трунах їхні сини, брати, чоловіки, батьки.

Коли хлопців із Полісся проводили в останню путь, здавалося, що все зупинилося. Навіть навчання в школі. І учні, і вчителі стояли уздовж шкільного паркану. Люди створили живий коридор. Десь у височині тужливо дзвонили церковні дзвони. Того дня війна стала відчутною і на Поліссі.

«То були хороші хлопці. Віталія і Леоніда за тиждень-два чекали додому. Обоє збиралися одружуватися. Планували відразу після повернення заяви подавати. Один вже навіть музику на весілля замовив», — розповідає сільський голова Рокитного Петро Гончар.

22-річний Віталій Маринич жив у великій родині — у батьків було троє синів, невістка, онук. Закінчив училище муляром-штукатуром, відслужив в армії, повернувся додому. Він працював у пожежній частині. Хлопця призвали 10 квітня. Односельці кажуть, що про те, що Віталія забирають, мати дізналася ледь не в останній момент — син не хотів казати, щоб зайвий раз не хвилювалася.

А в Леоніда Озеранчука залишилося двоє сестер, батьки і наречена. Він також закінчив ПТУ, мав спеціальність слюсаря з ремонту авто. Відслужив в армії. Працював у лісовому господарстві. Спокійний був хлопчина, кажуть у селі.

«Загалом із Рокитного призвали майже 50 чоловіків. Частина з них — у військкоматі, частина була на полігоні. Загалом у нас понад 400 військовозобов’язаних», —  розповідає сільський голова.

34-річний Андрій Нечипорук жив у селі Бронники Рівненського району. Разом із дружиною виховував доньок, будував будинок. Він не отримував повістки — був добровольцем. Андрій ходив у військкомат декілька разів, а його відмовляли. Все ж виховував чотирьох дітей. Коли прийшов утретє, таки забрали — якраз потрібен був водій. Друзі та рідні згадують його привітним, завжди готовим прийти на допомогу. Кажуть, Андрій поспішав жити. Куля потрапила йому прямо в серце. У чоловіка залишилося четверо дітей, батьки, дружина. Жінка розмовляла з ним того вечора. Андрій зателефонував біля 12 години. А потім сказав, що приїхали якісь машині, схоже, броньовані, тому більше не може розмовляти. Обіцяв передзвонити пізніше. А потім так і не взяв слухавки. Про біду розказали бойові товариші. Андрія Нечипорука поховали в Радивилівському районі, звідки він родом. Таких похоронів у селі Рідків, де він народився, не пам’ятають. Щоб провести Андрія Нечипорука в останню путь, виходили з кожної хати. Місцеві мешканці кажуть — то їхнє спільне горе. Ті, хто його знали, не дивуються, що пішов добровольцем. «Він завжди був патріотом, щирим українцем, — каже колишня вчителька Андрія Нечипорука Лідія Редько. — Я пам’ятаю його дитиною відкритої душі. У школі Андрій займався спортом і захищав дівчат, щоб їх не ображали старшокласники. Коли збирався йти добровольцем, мама просила сина, щоб залишився. А він тоді сказав: «Я все одно піду. Це мій обов’язок»...

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне

 

«Це був звичайний виліт на невійськовому гелікоптері...»

Вінниця попрощалася з Валентином Білошкурським — надійним товаришем, відважним бійцем, люблячим чоловіком і турботливим батьком...

У суботу 31 травня жителі обласного центру проводжали в останню путь відважного військового, надійного товариша, доброго сина, люблячого чоловіка і турботливого батька — Валентина Білошкурського. Він загинув 29 травня поблизу Слов’янська Донецької області внаслідок падіння гелікоптера Мі-8, який потрапив під обстріл терористів.

Загиблий народився і виріс у Вінниці. Службу у внутрішніх військах України розпочав у червні 1998-го у військовій частині 3030 МВС України. Із 2002 року проходив службу у військовій частині 3028. Командир роти спеціального призначення Геннадій Куций згадує про Валентина як про надійного товариша, відважного і мужнього духом бійця.

«У той день ніщо не пророкувало біди. Це був звичайний виліт на звичайному, підкреслюю, невійськовому гелікоптері. Для прикриття військових, які розвантажували продукти харчування та проводили ротацію, приставили моїх хлопців — Валентина Білошкурського та Віктора Липського. Обидва були інспекторами, старшими кулеметниками військової частини 3028 Західного оперативного територіального об’єднання Національної гвардії України, — розповідає Геннадій Куций. — Повертаючись назад, близько 12.30 години дня гелікоптер потрапив під прицільний обстріл терористів із ПЗРК. Обстріл вівся з лісосмуги. Мі-8 упав — усі 12 бійців загинули... Коли наші бійці з блокпоста кинулися до збитого гвинтокрила, поруч з тілом Валентина знайшли його телефон, натрапили на номер «ротний» і подзвонили — новина була жахливою».

«Хлопців дуже шкода, вони загинули смертю хоробрих, — долучається до розмови відставний спецпризначенець Ігор Зубрицький. — Із Валентином прослужив майже десять років. Він ніколи не обговорював накази, завжди виконував їх із честю та доблестю. Вправно володів кулеметом, неодноразово виконував свій обов’язок у гарячих точках. А головне — за будь-яких обставин завжди залишався людиною, справжнім чоловіком, готовим захищати свою Батьківщину, родину, батьків».

Вінниця прощалася з Валентином по-особливому, як він того і заслуговував. До будинку, де мешкає родина загиблого, прийшло кілька сотень людей, рідні, друзі, колеги-військові, керівники Вінниці й області — всі, кому не байдужа втрата патріота, бійця за суверенність України, який віддав своє життя заради Батьківщини.

«Валентину було лише 35 років, — із сумом каже сусідка загиблого Ніна Нікитюк. — Востаннє він говорив з дружиною за кілька годин до смерті. Перепрошував, що не зможе приїхати на річницю їхнього весілля, яка мала відбутися 1 червня. Розпитував про 12-річну донечку і здоров’я батьків. Він був дуже привітною людинкою, при зустрічі завжди усміхався і жартував із нами — бабусями на лавочці біля під’їзду. Його смерть — це трагедія для родини й для усіх нас».

Поховали Валентина на Центральному міському кладовищі. Недалеко від героя Небесної Сотні Максима Шимка, який загинув на Майдані в Києві 20 лютого від пострілу снайпера. Вінницька міська рада узяла на себе всі витрати на похорон. А 30 травня депутати міської ради проголосували за виділення ста тисяч гривень компенсації родині загиблого вінничанина. Вічна пам’ять Герою...

Олеся ШУТКЕВИЧ