НЕ ЗАБУДЕМО...

Уже третю осінь Україна живе у війні. Всі сподівання на затишшя руйнують ворожі обстріли, бойовики не дотримуються жодних угод. Позиції наших військових атакують десятки разів на кожну добу, й не всім захисникам вдається уникнути куль і мін «братнього сусіда». «День» продовжує публікувати історії загиблих українців, які пожертвували найдорожчим заради нас і майбутнього нашої держави. Сьогодні розповідаємо про 23-річного радивилівця Владислава Шемуровського, 32-річного гайсинця Сергія Кравченка, 25-річного вінничанина Іллю Жабіцького. Вічна пам’ять нашим Героям!

«Війна ніби кликала його»

Сергій Кравченко загинув 5 жовтня, врятувавши 15 побратимів

4 жовтня рано-раненько командир Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Андрій Стемпіцький написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» про загибель бійця Сергія Кравченка із позивним «Крава». Уже за кілька годин мережа зірвалася відгуками, що це саме той «Крава», який «боронив Донецький аеропорт», «був важко поранений», «вісім днів лежав у комі», «після закінчення контракту в ЗСУ продовжив боротьбу на фронті», «не боявся смерті», «любив життя і мріяв про мир».

Сергій Кравченко народився 28 травня 1984 року у Гайсині, що на Вінниччині. Навчався в міській школі №3. Потім вступив до Теплицького профтехучилища, де здобув спеціальність машиніста-комбайнера. Коли розпочалася війна, був мобілізований до Збройних сил України. Воював у складі розвідувальної роти 95-ї аеромобільної бригади, обороняв Донецький аеропорт. Під час одного з боїв отримав серйозне поранення, внаслідок чого вісім днів перебував у комі. Коли став на ноги, знову повернувся на передову. Після демобілізації залишатися вдома не зміг, пішов захищати Україну добровольцем. Служив штурмовиком у складі першої окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор».

«Війна ніби кликала його. Він був одним з найкращих бійців. Щирий, впевнений, виважений. Усе літо ми  провели разом, стояли на одній позиції. Життя любило «Краву», він без єдиної подряпини, поранення виходив із таких ситуацій, що не вірилося, — народжений у сорочці. Тому коли мені подзвонили додому (зараз я на ротації) і сказали, що його більше немає, не повірив. Таке не могло статися, бо Сергій завжди був обережним, — розповідає боєць «Правого сектору» із позивним «Тяпа». — Вишколений воїн, який віддав усього себе Україні. Мріяв, що саме на передовій здобуде омріяний мир. Після війни хотів працювати на землі. Разом із братом. Та не судилося...»

Смерть зустріла Сергія 3 жовтня 2016 року. Пізно вночі у районі промзони, під Авдієвкою, ворожа диверсійно-розвідувальна група намагалася прорвати оборону. «Крава» відчув небезпеку першим і пішов на штурм. Зазнав смертельного поранення. Але ціною свого життя врятував щонайменше 15 побратимів, які обороняли позицію. Сергію Кравченку було 32 роки...

«У Расула Гамзатова є такі слова: «Помрем усі, не знав безсмертних світ. Не вперше вже про це ведеться мова. Та ми живем, щоб залишити слід: дім чи стежинку, дерево чи слово». Сергій залишив по собі слід справжнього патріота, бо так, як він любив Україну, не всім під силу, — каже вчителька загиблого героя Ірина Польова. — Після демобілізації він міг би залишитися вдома, займатися господарством, допомагати батькам, але тоді це був би не Сергій. Я пишаюся тим, що знала його. Пишаюся, що мала честь вчити його. Він загинув за Україну. За кожного з нас».

Проводжали Сергія Кравченка усім містом. Люди створили живу шеренгу від церкви до кладовища та стали навколішки перед полеглим бійцем. Останню дорогу Сергія Кравченка діти устелили живими квітами та зеленим барвінком.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

«Сором’язливий, але з надзвичайно веселою вдачею»

Снайпер 53-ї бригади Ілля Жабіцький загинув внаслідок мінно-вибухового поранення. Йому було лише 25 років

Вона згорьованою пташкою раз у раз опускалася до холодного тіла свого єдиного, гладила по обличчю, тримала за руку і повторювала: «Ти ж обіцяв, що повернешся! Ти ж обіцяв...» Щоразу від її слів здригався натовп, люди плакали, схлипували, хтось сміливіший проклинав ворогів, які, порушуючи так зване перемир’я, продовжують цинічно вбивати українських захисників — чоловіків, батьків, синів...

Ілля Жабіцький народився 30 квітня 1991 року у Вінниці. Закінчив школу №9, будівельний технікум, отримав диплом бакалавра у торгово-економічному інституті, але обрав професію військового. Його друг Артем Корнілов каже, що одразу після служби в армії Ілля підписав контракт, бо вірив, що бути військовим — почесно.

«Ми дружили багато років, разом займалися у тренажерці. Ілля любив спорт, здоровий відпочинок, та від сигарети не відмовлявся. Його не можна було назвати душею компанії, був надто сором’язливим, але з надзвичайно веселою вдачею. Знав, коли і кому що сказати, — пригадує Артем. — За такими, як він, дівчата стають у чергу, бо Ілля був спокійним, надійним, знав, чого хоче від життя. Мав багато мрій. На жаль, вони не здійсняться».

На службу за контрактом Ілля пішов ще у 2011 році. Був стрільцем снайперського взводу в/ч пп В0927. Три місяці тому у складі 53-ї механізованої бригади вирушив на передову. Його підрозділ розташовувався на позиціях між Зайцевим та Жованкою, у передмісті окупованої російсько-терористичними військами Горлівки. Того трагічного вечора, 23 вересня 2016 року, бойовики, до позицій яких було не більше ста метрів, обстріляли українських вояків з 82-мм та 120-мм мінометів, вкотре порушивши Мінські угоди. Бойовий побратим загиблого Віталій Віхляєв із позивним «Длинный» розповідає, що все відбулося миттєво.

«Хлопці щойно повернулися з позицій, перекусили, попили чаю і збиралися відпочивати. Зняли каски, бронежилети. Було тихо-тихесенько. Аж раптом розпочався обстріл — бойовики відкрили вогонь з мінометів. Ілля не встиг сховатися. Після поранення його серце ще билося кілька хвилин, але поранення виявилися несумісні з життям, — зі сльозами на очах розповідає кремезний боєць. — Хлопці, які були поруч, також отримали поранення різного ступеню важкості й нині перебувають на лікуванні у Харківському госпіталі. У Павла проблеми з ногами, а у Олега — поранення в живіт. Наша компанія зазнала втрат, більше ми не будемо такими, як були до цього дня».

Попрощатися з Іллею прийшла і його класний керівник Тетяна Крикус. Плачучи вчителька згадувала про шкільні роки загиблого героя, його оцінки у журналі і випускний вечір.

«На випускний Ілля прийшов у світлому костюмі. Такий гарний був, чорнявий, зі щирою усмішкою. Коли він усміхався, то мило примружував очі, через це однокласники називали його «Китайцем». Завжди був веселим. Напевно, у шкільному альбомі не знайдеться світлини, де Ілля виглядав би засмученим, — пригадує Тетяна Крикус. — Ніколи не думала, що доведеться ховати свого випускника. Йому ж тільки 25 років. Усе життя мало бути попереду: сім’я, діти, робота. Словами біль не передати, не знайти їх і для співчуття рідним».

Ілля був єдиним сином у матері. Його батько помер ще 15 років тому. Сусіди розповідають, що мати загиблого героя мріяла, щоб син одружився, мав гарну долю, підтримку у житті, чекала на онуків. Та гірка звістка увірвалася в домівку чорним вороном, забравши у неї єдину опору і надію у житті.

«Це був шок, біль, розпач, ми не знали, як зайти до Нелі, що їй сказати, які слова підібрати, — каже сусідка матері загиблого героя Тетяна Волосєвич. — Ілля приїжджав у відпустку в серпні — змужнілий, гарний хлопчина. У матері з ним ніколи не було проблем. У дитинстві грав у футбол, в юності займався спортом. Допомагав їй і старенькому дідусеві. Хотів забезпечити їх, щоб вони нічого не потребували, мали, як кажуть, хліб і до хліба».

Вінничани прощалися з героєм і біля будинку, де він проживав, і на площі перед Будинком офіцерів. Цей день у Вінниці був оголошений Днем жалоби. На знак скорботи у місті приспустили Державні Прапори із траурною стрічкою. Поховали Іллю Жабіцького на Алеї Героїв Вінницького міського кладовища.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, фото автора

«Він був вільний як вітер»

Владислав Шемуровський загинув у 23 роки

Він пішов на війну добровольцем. Його називали «Маестро». Був відчайдушним, і часом здавалося, що не мав страху. Побратими згадують, як він виносив поранених під час обстрілів. Владиславові Шемуровському було 23 роки. Він загинув 31 серпня під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине Донецької області. Його поховали в рідному Радивилові, що на Рівненщині. В останню путь бійця проводили, ставши навколішки.

«Він був спритним хлопчаком. А ще не любив стояти осторонь і хотів заявити про себе», — розповідає Лариса Надорожна, головний спеціаліст Радивилівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Вона знала Влада з дитинства.

Жінка пригадує, як одного разу під час таборування, коли треба було розпалити багаття, Влад знайшов і приніс частину сухого дерева, ще й сам порубав його, тож дров більше шукати не потрібно було.   

«Влад був вільним як вітер. А ще запальним і безстрашним. Це вже бойові побратими розказували, як під час обстрілів все говорили Владові, щоб не висовувався. Бувало, всі ще чекають, доки вогонь припиниться, а він вже тягне пораненого...» — згадує пані Лариса.

Влад був активним учасником Майдану. А ще брав участь у блокаді Криму. «Це там його почали називати «Маестро». Річ у тім, що Влад вмів куховарити. Там, у Криму, його попросили це зробити. Він зготував їсти вперше, вдруге... Тим, хто там був, їжа сподобалася. Тому його й прозвали «Маестро». Таким було його псевдо й на війні, — розповідає Олександр, друг Владислава. — Ми з дитинства були як брати. Траплялося, що сварилися. Але такого, щоб ображалися один на одного, не було.  Коли він сказав, що збирається в АТО, його відмовляли. Говорили, що всяке може трапитися, що це небезпечно. Але Влад казав: «Ось я не піду, і той не піде, й інший. Так не можна». А ще переконував, що все складеться добре...  Він був позитивний, веселий. Дуже любив солодке. Розповідав, вже коли був у АТО, чекав, коли волонтери привезуть якісь ласощі... Взагалі Влад жив ніби одним днем. А ще шукав себе. Та кажуть, що війна змінює. Мабуть, так воно і є. Влад став трохи іншим... Напевно, дорослішим...»

Тетяна ІЛЬНИЦЬКА, Рівне