Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сталін і «польське питання» або чого чекати від Путіна Речі Посполитій

18 серпня, 2022 - 12:57

15 серпня відзначалося Свято Війська Польського. Цього дня у 1920 році у Варшавській битві між польськими та «червоними» російськими військами (13-25.08.1920) розпочався перелом, який вилився у польський контрнаступ. Війська командувача радянським Західним фронтом Михайла Тухачевського були розгромлені та частково втекли, частково склали зброю. Вийти на Рейн і Марну та напоїти з них «червоних коней», як це планували більшовики, не вдалося. Союзницею другої Речі Посполитої у цій війні була Українська Народна Республіка; саме об дивізію полковника Марка Безручка під Замостям обламала зуби Перша кінна армія Будьонного і Ворошилова…

Президент України Зеленський і Головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний привітали нинішню третю Річ Посполиту та її вояків зі святом, причому польською мовою. Ця дата справді заслуговує найвищої пошани. Не тільки тому, що то був приклад бойового братерства українців і поляків, а й тому, що Москва за допомогою «теоретичних екзерсисів» заперечувала право Польщі на державне існування, відтак послала проти неї збройну армаду, щоби приєднати бунтівну «околицю», - так саме, як зараз Москва заперечує право українців на самостійне національне й державне існування.

«Теоретичне» обґрунтування відсутності прав польської нації на власну державу дав у своїх текстах провідний фахівець російських більшовиків з національного питання Йосиф Сталін, з яким до початку 1920-х повністю був солідарний Володимир Ленін (останній звав його «чудесним грузином»). Праця Сталіна «Марксизм і національне питання» (1913), написана за сприяння Миколи Бухаріна, оцінювалася Леніним як така, що розставить усі крапки над «і» з приводу національних проблем. І розставила-таки. «…Національний тип організації є школою національної вузькості і закостеніння. Обласна автономія …не розмежовує людей за націями, вона не зміцнює національних перегородок, - навпаки, вона тільки ламає ці перегородки й об’єднує населення для того, щоб відкрити шлях для межування іншого роду, межування по класах… Культурно-національна автономія… створює сприятливу атмосферу для безберегого федералізму, що переходить у повний розрив, у сепаратизм». І так далі, і таке інше.

А ось що там сказано про Польщу: «У половині XIX століття Маркс був прихильником відділення російської Польщі, і він мав рацію, бо тоді питання стояло про звільнення вищої культури від руйнування її нижчою. І питання стояло тоді не в теорії тільки, не академічно, а на практиці, в самому житті… Наприкінці XIX століття польські марксисти висловлюються вже проти відділення Польщі, і вони також мають рацію, бо за останні 50 років відбулися глибокі зміни в бік економічного та культурного зближення Росії і Польщі». Логіка просто чудова, як у Сталіна, так і в усього більшовицького керівництва. Тобто «зближення» за рахунок самодержавного терору, шаленої русифікації та економічного грабунку з боку Російської імперії – це нормально, це вагомий аргумент для більшовиків. Та й союзні їм «поляки» звалися Роза Люксембург, Лео Йохигес, Яків Фюрнстенберг, Фелікс Кон тощо, плюс, звичайно, Фелікс Дзержинський. До речі, саме такий тип логіки використали Путін і Ко, аргументуючи необхідність приєднання України до Росії чи, в крайньому разі, перетворення її на маріонеткову квазідержаву…

 У 1920-му, під час т.зв. «польського походу», Ленін наче частково відійшов від сталінських догматів, заявивши, що ми, мовляв, розгромимо «панів» і підемо геть. От тільки не врахував того. що в Польщі панами звалися всі… А «підемо геть» означало, що країною залишиться правити Тимчасовий революційний комітет Польщі або Польревком, сформований із членів польського бюро ЦК РКП(б) (тобто навіть на самостійну компартію поляки права не мали!) й очолюваний Юліяном Мархлевським і тими самими Феліксом Дзержинським і Феліксом Коном. Ну а «піти» Червона армія мала намір далі на захід, у Німеччину. залишивши на польській території лише «охорону тилу», тобто чекістів Фелікса Едмундовича…

Цього ж року член політбюро ЦК РКП(б) Сталін виступає з черговою програмною статтею «Політика Радянської влади з національного питання в Росії» («Правда», 10 жовтня). Ось що там написано: «Вимога відокремлення околиць від Росії, як форма відносин між центром і околицями, має бути виключена не тільки тому, що вона суперечить самій постановці питання про встановлення союзу між центром і околицями, але, передусім, тому, що вона в корені суперечить інтересам народних мас як центру, так і околиць. Не кажучи вже про те, що відокремлення околиць підірвало б революційну міць центральної Росії, яка стимулює визвольний рух Заходу і Сходу, самі відокремлені околиці неминуче потрапили б у кабалу міжнародного імперіалізму. Так звана незалежність так званих незалежних Грузії, Вірменії, Польщі, Фінляндії і т.д. є лише оманлива видимість, що прикриває повну залежність цих, з дозволу сказати, держав від тієї чи іншої групи імперіалістів. Звичайно, околиці Росії, нації і племена, що населяють ці околиці, як і всякі інші нації, мають невід’ємне право на відокремлення від Росії, і якби котрась із цих націй вирішила у своїй більшості відокремитися від Росії, як це було з Фінляндією в 1917 році, то Росії, ймовірно, довелося б констатувати факт і санкціонувати відділення. Але мова йде тут не про права націй, які незаперечні, а про інтереси народних мас як центру, так і околиць… Ну, а інтереси народних мас кажуть, що вимога відділення околиць на даній стадії революції глибоко контрреволюційна».

Красномовна цитата, чи не так? Сказано все, і сказано дуже відверто. Йдеться про агресивну, люто шовіністичну програму на десятиліття наперед, а водночас про концепт тоталітарної пропаганди та міфотворчості. Я не перебільшую: «так звані незалежні Польща та Фінляндія» стали об’єктами нової сталінської інвазії аж через 19 років. Звернімо увагу: половина другої Речі Посполитої – це територія, яка не була у складі Російської імперії, проте все одно вона вважалася «околицею Росії». Я вже не кажу про те, що Червона армія незадовго до написання цієї статті притьмом тікала з-під Варшави, але Сталін наголошував, що більшість польської нації не була за незалежність…

У другій половині квітня 1923 року відбувся ХІІ з’їзд РКП(б), присвячений головно національному питанню. Наведу лише один фрагмент сталінського заключного слова на з’їзді: «Слід пам’ятати, що, крім права народів на самовизначення, є ще право робітничого класу на зміцнення своєї влади, і цьому останньому праву підпорядковане право на самовизначення. Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, - правом робітничого класу, який прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. У таких випадках, - це потрібно сказати прямо, - право на самовизначення не може і не повинно служити перешкодою справі здійснення права робітничого класу на свою диктатуру. Перше має відступити перед другим. Такий стан справ, наприклад, в 1920 році, коли ми, змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву. …Роздаючи всілякі обіцянки націоналам, шаркаючи ніжкою перед представниками національностей, як це робили на цьому з’їзді деякі товариші, слід пам’ятати, що сфера дії національного питання і межі, так би мовити, його компетенції обмежуються за наших зовнішніх і внутрішніх умов сферою дії і компетенції "робітничого питання", як основного з усіх питань». Геніальна формула, покликана легітимізувати будь-яку агресію! Сталін тільки «забуває» сказати, що у 1920 році йшлося не про абстрактну «владу робітничого класу», а в найкращому разі про російський робітничий клас, реально ж – про російських більшовиків, в ім’я чиєї влади слід було кинути Червону армію в наступ на Варшаву, душити польських робітників і селян, які дружно стали на захист Ойчизни. При цьому з воістину маніакальною наполегливістю Сталін зі статті у статтю і з виступу у виступ (я наводжу далеко не все на цю тему) повторює, що поляки мають схилитися перед головним, перед інтересами російського робітничого класу, а реально – більшовиків. Ось де варто шукати корені і «національної операції» НКВД проти поляків СРСР, і сталінського союзу з нацистами проти другої Речі Посполитої, і Катині, і трагедії Варшавського повстання 1944-го. Сталін крок за кроком реалізовував свій тоталітарно-імперський проєкт. До речі, навіть директиву про створення Польської РСР він віддав у 1939-му, але не так склалося, як гадалося… А хіба Путін не є гідним виучеником Сталіна з цього (і багатьох інших) питань? Хіба він не послідовно знищує Україну? І хіба наразі не готується новітня Катинь стосовно взятих у полон бійців «Азова»?

Утім, не слід забувати, що в очах Путіна і його команди Польща, як й інші держави Центрально-Східної Європи, залишається «околицею Росії». Бо ж хіба не вимагав Кремль від НАТО відступити за Одер і передати всі країни на схід від нього до «російської зони впливу» (а якщо прямо казати – до московської «великої зони»)? Хіба не є вірними сталінцями з ненавистю до демократії та західної цивілізації «кремлівські чекісти»? А водночас – і нащадками лютого ворога незалежної Польщі Дзержинського…

 

 

Сергій Грабовський

Новини партнерів