Поривайтеся завжди виконувати свій обов'язок, і людство виправдає вас навіть там, де ви зазнали невдачі.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Як українці написали історію для росіян

В Україні не бракувало людей, які заради матеріальних чи корпоративних інтересів ладні були служити іноземним господарям, часто ігноруючи загальнонародні інтереси
30 червня, 2020 - 15:33

Є й зараз в Україні політики, котрі, маючи певну підтримку з Москви, в т. ч. й матеріальну, ладні здавати інтереси нашої держави перед Росією. На жаль, така традиція має довготривалу історію.

Наприклад, показовою в цьому плані є фігура Інокентія Ґізеля – одного з впливових церковних діячів України середини XVII ст. Про його молоді роки ми практично не маємо ніякої певної інформації. Хоча в різних довідкових виданнях можемо знайти думку, що начебто він народився в Кенігсберзі в протестантській родині, здобував освіту на Заході, а потім став православним і перебрався до Києва. Насправді, такі твердження не мають підстав, а базуються на довільних здогадах.

Більш імовірним є походження Ґізеля з Волині. Принаймні в цьому краї могли пройти його молоді роки. Саме тут він почав робити свою викладацьку кар`єру. Перше достовірне свідчення про цього діяча відноситься до 1640 р. У той час він виконував обов’язки одного із секретарів  Київського православного собору, що відбувся в цьому році. Його іменували «ректором гойським», тобто він очолював православну школу у волинському місті Гощі.

Те, що Ґізель у 1640 р. очолював Гощанську школу і був секретарем на Київському соборі 1640 р., свідчить про його належний рівень освіти. Де він її здобував, це питання. Однак Ґізель добре володів латинською мовою, непогано орієнтувався в тогочасній західній філософії, а, отже, мусив здобути освіту десь на Заході.

У 1642 р. Ґізель опинився в Києві. Ймовірно, він почав викладати в Київському колегіумі. У 1645/6 та 1646/7 навчальних роках там читав філософію. Зберігся конспект його курсу, що висвітлював питання діалектики, логіки, фізики й метафізики. Ґізеля, ймовірно, тоді долучили до гуртка книжників у оточенні митрополита Петра Могили.

Уже за часів Петра Могили почала складатися традиція, що талановиті викладачі Київського колегіуму отримували «хліби духовні», зокрема ставали настоятелями монастирів. Перебуваючи на таких становищах, вони мали належне матеріальне забезпечення. У 1645-1646 рр. Ґізель був ігуменом Дятловицького Спасо-Преображенського монастиря на теренах Білорусії. Це не означало, що він постійно перебував у цьому монастирі. Радше, Ґізель працював в Київському колегіумі, отримуючи доходи від цієї обителі. З 1646 по 1650 рр. він вже ігумен Києво-Братського монастиря. Здебільшого, посада ігумена вказаної обителі поєднувалася з посадою ректора Київського колегіуму.

Останні роки ректорства Ґізеля в цьому навчальному закладі припали на непрості часи. У 1648 р. помер митрополит Петро Могила, який опікувався Київським колегіумом. Цього ж року почалося козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького проти польської влади.

Воєнні дії, які велися в той час на українських землях, призвели до значних руйнувань. В непростому становищі опинилася Київська колегія, яка втратила значну частину доходів, що йшли на її утримання. Ректору цієї школи треба було шукати покровителя й фінансового спонсора.

Реально підтримати православну Київську митрополію, її школи міг московський цар – один із небагатьох тодішніх православних монархів. Він володів як мілітарною силою, так і немалими фінансовими ресурсами. Тому не дивно, що Ґізель звернувся до нього, просячи допомоги. 8 червня 1649 р. він відправив листа до царя Олексія Михайловича з проханням фінансово підтримати Київську школу (колегіум). Ґізель писав, що після смерті Петра Могили подаяння на школу помітно зменшилися. Нині ж вона виживає за рахунок приватних осіб. Однак деякі з них загинули під час війни, деякі збідніли. Тому школа лишилася майже без грошової допомоги. До того ж Ґізель повідомляв царя, що він відправив у Москву вчителів «у служіння». Серед цих вчителів були ченці Києво-Братського монастиря, ігуменом котрого, як уже зазначалося, в той час був Ґізель, Єпифаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Це начебто був своєрідний «бартер». Мовляв, ми даємо вам, московітам, своїх учителів, натомість ви давайте нам гроші на школи.

Звідси своєрідне москвофільство Ґізеля. Не даремно він демонстрував подальшу лояльність до царя Олексія Михайловича. Звісно, ситуація не була вже такою однозначною. Якщо говорити про Ґізеля та інших представників українського «освіченого москвофільства», то їх до Москви штовхали обставини. Їм треба було виживати. Виживати православній Київській митрополії, їхнім освітнім та культурним установам. А допомогти в цьому виживанні міг московський цар.

Однак це москвофільство поєднувалося зі своєрідним «церковним патріотизмом». Так, у 1654 р., як уповноважений Київського митрополита Сильвестра Косова, Ґізель провадив переговори з російською делегацією щодо збереження прав і привілеїв Київської митрополії, її архієрейських домів, монастирів та церков, які були надані ще руськими та литовськими князями та польськими королями. Ґізель став на захист тодішнього київського митрополита Сильвестра Косова, пропонуючи московському цареві допомогу духовенства  у справі об’єднання всієї України під його владою. Особливо він обстоювалося канонічне право довічного перебування на духовних посадах і виборне право на них, невтручання в духовні суди митрополії, підпорядкування православної людності, яка залишилася на території Польщі, Київському митрополиту і, нарешті, найголовніше – залишення підпорядкування православної Київської митрополії Константинопольському патріархату. Ґізелю вдалося добитися підтвердження всіх означених прав, невтручання в церковні справи московської світської влади і тимчасового залишення статусу православної Київської митрополії як підлеглої патріарху Константинополя. Водночас Ґізель не забував про свої інтереси, прохаючи московського царя про фінансову допомогу Києво-Микільському монастирю, яким він у той час керував.

На той час Ґізель робив церковну кар’єру. У 1650-1652 рр. він був ігуменом Київського Кирилівського монастиря, у 1652-1656 рр. – ігуменом та проповідником Києво-Микільського монастиря. Зрештою, у 1656 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври, зайнявши високе й впливове становище в православній Київській митрополії. На цій посаді Ґізель залишався до своєї кончини, маючи значний вплив на церковне й суспільне життя України часів Руїни.

Загалом Ґізель зумів налагодити добрі стосунки із московським царем Олексієм Михайловичем. У 50 – на початку 70-их рр. XVII ст. він виконував роль дипломатичного посередника між Москвою й представниками духовної та світської влади на теренах України.

Ґізель, здійснюючи дипломатичні місії, передусім піклувався про інтереси Київської митрополії й, зокрема, Києво-Печерської лаври. Предметом його турботи було те, щоб Київ зі своїми православними монастирями залишався під владою московського царя. Особливо його турбувала експансія на українські землі поляків і турків. Тому він вів переговори з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, який мав протурецьку орієнтацію. Ґізель відігравав помітну роль у політичному житті України до кінця 1674 р. Однак саме в цей рік гетьман Лівобережної України Іван Самойлович рішуче перервав відносини Ґізеля із московською владою. Цей гетьман був проти того, щоб посилювалася влада церковних ієрархів. Він сам прагнув зосередити в своїх руках максимальну владу.

Попри те, що Ґізеля за часів гетьманування Самойловича усунули від політичних процесів, він все ж не втрачав надії «лишитися на плаву». Це, зокрема, спонукало його до створення такого твору, як «Синопсис», що фактично заклав схему російської історії, якою росіяни (і не лише вони!) користуються понині. Деякі ідеологеми цього твору, наприклад, ідеологема слов`яно-руської єдності зараз активно використовується російською пропагандою. «Синопсис» був написаний у лояльному до московських правителів дусі й представляв їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва. Таке не могло не сподобатися царю та його оточенню.

«Синопсис», попри те, що був твором історичного характеру, містив чимало актуальних політичних моментів. У творі приділяється чимало уваги Києво-Печерській лаврі, котра постає як головна православна святиня Східної Європи. Тим самим, звеличуючи її, «Синопсис» намагався захистити цей монастир. Можна простежити в творі своєрідний «київський патріотизм», який переважно полягав у заклику залишити Київ із його святинями під владою московського царя як православного монарха.

Є в творі й чимало антимусульманських, антитатарських і антитурецьких моментів, що цілком закономірно. Спеціально акцентується увага на боротьбі руських чи росіян, під якими розумілися й українці, й московіти, проти «невірних».

Наприклад, у «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. Не без впливу «Синопсису» в російській історіографії витворився концепт «монголо-татарського іга». Спеціально в творі говориться про боротьбу московітів проти монголо-татарського нашестя. Звертається увага на князя Дмитра Донського. За великим рахунком, роль цього можновладця перебільшується. Але пізніше в російській історіографії утверджується думка, що саме з часів виграної Дмитром Донським битви на Куликовому полі в 1380 р. відбулося звільнення Русі від монголо-татарського іга. Насправді, залежність Московії від татар залишалася ще довгий час.

У виданнях «Синопсису» зустрічається інформація про походи турків на Чигирин у 1677 і 1678 роках. Тут мова йшла про перемоги московського війська над «невірними», прославлення московітів як захисників Малої Росії (України). При цьому ігнорувалися українські козацькі війська, що відігравали важливу роль у цих подіях.  І взагалі тема козацтва в «Синопсисі» ігнорується. Наприклад, у творі не говориться про війну під проводом Богдана Хмельницького, хоча завдяки цій події відбулося прилучення Лівобережної України й Києва до Московії.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», мав політичний підтекст. Ґізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. Не хотіли вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхня неприязнь до татар, намагання підняти значимість московських правителів, подати їх як царів, що боролися з «невірними» татарами. Насправді ж, Московське царство виросло й сформувалося під протекторатом татарської Золотої Орди. Однак про ці речі в «Синопсисі» не говориться. Навпаки, Московія представляється як «антитатарська» держава, як православне царство, що протистоїть «невірним». Зрештою, саме вона постає як продовжувач політичних традицій Київської Русі.

Так, у творі чимало уваги приділено постаті Володимира Мономаха. «Синопсис» представляє згаданого князя першим київським царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву. Правда, російська історіографія з часом «забула» про царственний Галич, відразу перенісши царственну столицю з Києва до Москви. При цьому легенда про «шапку Мономаха», яка перейшла до московських царів, стала важливим елементом російської історичної міфології. Хоча «шапка», яку носили московські царі, насправді, була ханською тюбетейкою. Потрапила ця коронаційна реліквія в Московію із Золотої Орди.  

У «Синопсисі» маємо тенденційне звеличення Москви, говориться про її давнє, біблійне походження. Мовляв, вона веде свій початок від Мосоха – внука Ноя, який начебто був прабатьком «славеноросійським». «І так від Мосоха, – читаємо в «Синопсисі», – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить». При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов`яни, Русь (Росія) та Москва, то принаймні дає зрозуміти, що московіти є частина «славеноросійського» народу, до того ж частиною чи не найкращою. Саме до Москви, куди була перенесена колишня столиця Русі, читаємо в «Синопсисі», «богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім`я Мосоха в народі російському оновилося».

Ці та інші моменти «Синопсису» свідчать про відверту промосковську орієнтацію твору. Таке москвофільство було закономірним. І випливало з Ґізелевої орієнтації на Москву, із намагання отримати покровительство з боку московського царя.

Оскільки схема історії Східної Європи, представлена в «Синопсисі», відповідала політичним уподобанням московських правителів, цей твір став історичним бестселером у царській Росії. Перше видання «Синопсису» за благословенням Ґізеля побачило світ у 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври. Ймовірно, Ґізель не був одноосібним автором цього твору. Над ним, радше, працював колектив авторів. Сам же Ґізель здійснював його загальну редакцію. Принаймні давши благословення, цей діяч погоджувався із концепцією означеного твору.

Ще за життя Ґізеля «Синопсис» витримав кілька перевидань з доповненнями – у 1678 та 1680-1681 рр. У царській Росії цей твір майже протягом ста років виконував роль підручника історії. До 1836 р. тут його перевидали 17 разів. «Синопсис» переклали латинською, грецькою та румунською мовами.

Як бачимо, бажання Ґізеля прислужитися московському цареві вилилося в створення праці, що подала схему російської історії, яка стала класичною. І зробили це українці. Бо московські грамотії в кінці XVII ст. на це були нездатні.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ