Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Той, хто не хотів помирати, той і не помер…

Мем-сторії від Сергія ТРИМБАЧА
7 березня, 2022 - 12:34

    Я народився через п’ять літ по закінченні війни. Одначе війною оповите моє дитинство. Перші роки ще лунали вибухи - то допитливі хлопчаки підривались на вцілілих боєзарядах. Моє покоління вже від того майже не постраждало - лихе залізяччя вже поздихало, або ж було знешкоджене.

   Ми грали у війнушку, ось що. Ділились на «наших» і «німців» (як часто в останні дні я мимоволі говорив «німці», маючи на увазі росіян). Побути в личинах «німчиків» охочих було мало, та все ж таки іноді доводилось. Німців, фашистів ми бачили в кіно про війну - фільмів таких знімали тоді чимало. Були вони якісь біснуваті, особливо ж Гітлер - хворий на всю голову. Нині ці характеристики чіпляють на Путіна: здорова людина на те, що він вчинив, не здатна. А «Гітлер», чи простий тобі німецький «зольдат», гавкав по-німецьки: хальт, хенде хох! А ми, «наші», йому у відповідь: «Руки вгору, попу вниз - зізнавайся, ти фашист?!»

    Батько наш, Василь Павлович, про війну розповідати не мав особливої охоти. Як і більшість фронтовиків, до речі. Оживав, коли по радіо звучала пісня «Соловьи» В.Соловйова-Сєдого («Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат. Пусть солдаты немного поспят…»). Мабуть, вона нагадувала йому блаженні хвилі перепочинку між боями. Військова спеціальність батькова - зенітник.

   Одного разу він приніс книжку. Про війну! Сказав, що дуже хороша книжка. Ми з братом Володею приготувались слухати щось надзвичайне. Аж ніц, то була знаменита поема «Васілій Тьоркін» Алєксандра Твардовського. «Переправа, переправа, берег левый, берег правый…». Батькові подобалось, йому це нагадувало воєнні будні, а ми були розчаровані: вірші, тю! Вірші ми не любили - а про війну тим більше; діло це прозаїчне.

    Про війну найбільше нам розказували бабусі - обидві Марії, Семенівна і Євдокимівна. Жінки, так видається, більше діляться пам’яттю про найтрагічніші епізоди минулого, де так багато емоцій. Слухаючи ті оповіді, я уперше замислився над тим, що практично всі мої родичі уціліли в  кривавій пітьмі Другої світової. Як? Чия рука простерлася тоді над моїми рідними людьми? Двох синів Марія Євдокимівна провела на війну, Івана і Василя, мого майбутнього батька. Й обидва вернулись, цілі і неушкоджені. А інакше не писав би я ці рядки нині.

    Як би зробити так, щоби й нині мій рід зберігся, мій рід, а разом з ним уся країна Україна, весь народ її славний, вся людність наша достославна? Щоби це випробування було чимось на зразок казкового казана, стрибнувши в який ми випірнули, помолодшавши й окріпнувши, народом, яким замилується всеньке людство.

    Та про це вже наступного разу. Він неодмінно буде, неодмінно!

Новини партнерів