Без Криму й пляшкового смороду
Кожен із нас прагне оцінити територіальні втрати України на своєму рівні. Намагаємося уявити, як зміниться життя без донбасівського вугілля, горлівської нафтохімії й кримського вина. Про вино сперечаються особливо багато. Воно продукт масового користування і, як розмови про погоду, постійний привід комунікацій.
У свідомість українського обивателя словосполучення «кримське вино» увійшло з радянських часів, коли під брендами Молдавії, Грузії й Криму на полицях гастрономів по всьому СРСР стояли продукти з винограду, вирощеного де завгодно, навіть у Алжирі. У ті роки було прийнято славити кримські, алазанські й дністровські долини, але виробляти вино далеко за межами цих кліматичних зон, аж до Новосибірська, Мінська й інших країв, де сосни з березами ростуть краще за лозу. Ми успадкували радянську зневагу до законів світового виноробства, й тому досі робимо шампанське в Києві, Харкові й Артемівську, тобто за сотні кілометрів від виноградарських регіонів. Крим же в потрібному для реклами й масового виробництва місці. Йому й здали всі козирі. До 1985 року Україна мала у своєму розпорядженні сировинну базу в 300 тисяч гектарів виноградників, більше, ніж у Молдавії й Грузії, проте не вважалася виноробницькою республікою. Клаптеву ковдру й славу благодатного для лози краю перетягнув на себе Крим як окрема республіка. Хоча тоді й тепер виноробницький потенціал степового північного причорномор’я (Одеська, Миколаївська й Херсонська області) набагато перевищував і перевищує кримський. Але сто років рекламного впливу на мізки споживачів даються взнаки. На момент окупації півострова виноградники винних сортів займали лише чверть загального українського поля. А це всього лише 17 тис. гектарів за завищеними оцінками самих компаній. Проте Крим виробляв більш як половину вітчизняного вина, активно купуючи виноматеріали в інших областях і республіках. Так було всі роки незалежності. Реклама й офіційна риторика твердили про «золото кримських долин», купівлю місцевих плантацій французькими акторами, а в житті відбувалася масштабна фальсифікація й дискредитація виноробницьких принципів.
• Крим завжди славився кріпленими і десертними винами, тобто тими, куди додається спирт. Для цього використовувався не продукт дистиляції виноградного соку, як скрізь у світі, а зерновий ректифікат. Простіше кажучи, горілка. Після того як більшовики викинули в море труну з великим виноробом князем Львом Голіциним, його учні, кримські енологи 20-х і 30-х років, розробили вульгарні технології виноробства всупереч повчанням Льва Сергійовича, який усе життя боровся проти кріплених і напівсолодких вин, виготовлених з використанням бурякового цукру й зернового спирту. Так з’явився офіційний фасад кримського виноробства, з бюстом зганьбленого князя, історичними підвалами Массандри, відомим інститутом «Магарач». А за фасадом розташувалися заводи й компанії, що виробляють більшу частину сурогатних вин України. Звісно, в інституті та на пагорбах кримських гір працювало чимало гідних людей і досвідчених майстрів. Деякі з них, на щастя чи на горе, не дожили до часу чергового краху пантеонів, деякі підкорилися долі, виконуючи професійні обов’язки в рамках розпоряджень зверху. Суть якраз у цих розпорядженнях. У радянські й пострадянські часи Криму були делеговані всі повноваження у сфері стандартів виноробства. Саме тут, у національному інституті «Магарач» (він поки так і залишився національним, без державного уточнення) в колах найбільших виробників сурогатних вин визначалися стандарти для виноробницької галузі України. Тут з’явився перший у країні газохромотографічний аналізатор, здатний виявити всі нюанси складу вин, тут був центр координації галузі з OIV (Міжнародною організацією вина й винограду) і тут коридорами ходили люди з вченими ступенями, що навіювали трепет. При цьому інститут підтримував не міжнародні правила, а свої, замкнені на інтересах купки виробників «шмурдяка». Так називають у народі напій з виноградного соку, зернового спирту й бурякового цукру.
• Коли корабель під назвою «Крим», вщент завантажений підробленими та перейменованими портвейнами з мадерами, російські пірати відвели від українських берегів, настала гірка і радісна мить прозріння. Виявилося, що кримські вина, винами є лише в Криму й Україні, а скрізь, зокрема й у Росії вони — винні напої. Для кримських «винонапійників» це, зрозуміло, не проблема. Важливо, щоб збереглася норма прибутку від вироблюваного продукту, який чукотські оленярі питимуть так само охоче, як 96 і 40 — градусний. Адже склад той же. Тому не думаю, що місцевих уніфікаторів сусла це засмутить. Втративши зв’язки й вагу на міжнародному ринку, вони компенсують втрати Сибіром.
Для українського споживача теж усе добре. З полиць зникло близько 30% напоїв низької якості, що погано впливають на роботу печінки й нирок. Хіба це не привід для радощів? І хоча на полицях наших супермаркетів усе ще зустрічаються торгівельні марки кримського походження — вони або зі старих запасів, або зроблені з винограду, вирощеного не під п’ятою окупантів, і розлиті на наших заводах. (Читайте другу етикетку).
Але якщо говорити серйозно, то втрата Криму може стати надбанням для всієї виноробницької галузі країни. Центр ухвалення рішень переміститься до Києва, де хоч і існує «шмурдячне» лобі, але вже не таке впливове без «наукової й фінансової бази» півострова. Є надія ухвалити закони, прив’язавши виробництва до виноградників і затвердивши міжнародні стандарти для українських вин, де все оцінюватиметься, як скрізь у світі, — з походження кожної краплі соку, що потрапляє легендарним напоєм в наші келихи.
• Правду кажуть: шлях до щастя починається в горі. Ми втратили Кримське виноробство й Артемівський завод шампанських вин, але позбавилися тяжкої спадщини минулого й здобули можливість відкрити нову главу свого життя. Може, не всього, але виноробного — точно. Два роки тому в Україні налічувалося близько 70 тис. га виноградників. З них так званих класичних європейських і грузинських сортів Каберне-Совіньон, Мерло, Сапераві, Шардоне, Аліготе, Рислінг, Ркацителі, з яких виробляються наші улюблені ігристі й тихі вина, не більш як 35 тисяч. Основна їх частина міститься в Одеській та інших степових областях. Отже, без вина, сухого й корисного, ми не залишимося. Просто треба висаджувати більше лози й не втомлюватися прагнути кращого всім, хто любить і робить історію нового покоління вин без радянської задушки. Так мовою дегустаторів називають пляшковий сморід — неприємний запах, що видає вина низької якості. Спирт і цукор — транквілізатори цього смороду.
