Епоха Порошенка
Мені все-таки треба це сказати.
Про ці 5 років. Про складну, але величну епоху, яка ввійде в історію як епоха Порошенка.
Мені прикро, що активна частина суспільства, яка творила цю епоху часто всупереч бажанням і діям влади, програла. Що виграла та частина суспільства, яка після короткого періоду стихійної майданної демократії осіла на диванах, критикуючи все і вся. Частина, яка вимагала "дати", і не готова була брати, виборювати, вимагати.
Нам - активній меншості - було соромно. Після смертей на майдані та на фронті було соромно бездіяти. Соромно відсиджуватись і чекати. Соромно дивитись на жертви ще кращих і сміливіших за нас, готових заради цінностей свободи віддавати життя. Їхній приклад рухав нами всі ці 5 років. Цінності Майдану не можна забувати.
Ми впадали в розпач від міцності системи, від цинізму тих, хто пробрався у владу за спинами відчайдухів, від саботажників і шкідників, яких у владі ставало дедалі більше, але в хвилини розпачу ми згадувати тих, хто пожертвував набагато більшим, ніж ми.
Тому ми працювали, не покладаючи рук. Зрікаючись себе, але не сідаючи на диван перед телевізором.
Правда, що Порошенко не сперся на громадянське суспільство, а на старий олігархічний кістяк. Але правда і те, що громадянське суспільство не створило сталих інститутів, які гарантували б стабільність влади й безперервність реформ.
Правда, що більшість його команди не була зацікавлена в змінах. І я ніколи не прощу вкрадений ними наш час: якби нам помагали - ми зробили б незрівнянно більше. Але правда й те, що під тиском громадянського суспільства вперше відкрились суспільні ліфти, якими багатьом із нас вдалось скористатись. І це заслуга тих, хто проявляв неспокій. Уже через два роки після революції й половини тих, хто був активний під час Майдану, вимагав якісних змін, створював асамблеї та конгреси, поруч з нами не було. І це не провина Порошенка.
Мені пощастило брати участь у заснуванні кількох нових інституцій в нашому секторі. У перезапуску ДержКіно України. Створенні Ukrainian Institute - Український інститут, Український інститут книги. Коли надійшов час їх щоденно розбудовувати тільки кіносектор проявив солідарність і підтримку новому керівнику. Інші інституції залишились покинутими напризволяще. І покинув їх не Порошенко.
Я пам'ятаю, як до мене в кабінет приїхала стурбована Ira Shum. Як пізно ввечері ми з нею, Maria Zadorozhna та Olia Zhuk прописували алгоритм добору керівництва майбутнього Українського інституту, як вигадували запобіжники проти владного втручання в його роботу, створювали систему балансів. Як потім диванні критики з нашого ж сектору кепкували з двоступеневої системи виборів керівника, коли експерти обирали експертів. Але нам ішлося про мінімізацію втручання влади в роботу інституту і Pavlo Klimkin всупереч природнім інтенціям влади схвалив цю вибагливу структуру. Ще не було в українській історії часу, коли експертне середовище само створювало правила й отримувало карт-бланш на їх імплементацію. Але вже тоді нас було незбагненно мало. І ми гостро відчували, що вікно можливостей стискається.
Мій шлях до керівництва Довженко-Центр : Dovzhenko Centre ішов через конфлікт з Порошенком через статтю про 50-ліття святкування фільму "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна", після якої з АП прийшла рознарядка не призначати мене директором. Але тоді (2015) влада ще реагувала на тиск громадськості: мене призначили директором на першому конкурсі в сфері культури задовго до прийняття закону про конкурси. Через рік було прийнято доленосний закон, а вже за три роки для його реалізації в склад конкурсних комісій від громадськості вже не можна було знайти представників. Бо громадськість в масі своїй знову впала в анабіоз. І Порошенко в цьому не винен.
За ці роки я часто стикався з несправедливістю та цинізмом влади. Ба більше - дріб'язковістю, про яку тут і писати не хочеться. І якщо небагатьох це спонукало до дій, інші сходили з дистанції.
Але ми сприймали цей час як час безпрецедентних можливостей. І ми задавали нові стандарти.
Так, на моїх очах виникло нове українське кіно, сучасний театр, музика: в силу наших скромних можливостей ми відкривали наші нові інституції як платформи для їх розвитку.
Без перебільшення, ми були свідками культурної революції. Креативна стихія була настільки потужною, що від нас вимагалось тільки створювати умови для її оформлення. Це найменше, що ми могли зробити.
Я не хочу перебільшувати ролі Порошенка в цих процесах. Коли відбувається пробудження нації - ніщо цьому не може перешкодити. Але мені здається, ми часто перебільшуємо міру цього пробудження. І останній рік в сфері культури, який майже всуціль минув без участі громадськості - тому свідчення.
Мені дуже хочеться, щоб Держкіно, Український культурний фонд, УІ, УІК, Mystetskyi Arsenal - все ще молоді, слабкі інституції - вціліли. Щоб наша робота (завжди всупереч!) не була марною. І щоб ми не залишались сам-на-сам з викликами, що постають зусібіч. Ці паростки нового мають вижити.
Всі ці 5 років я перебував у внутрішній опозиції до Порошенка. Критикував його дії / бездіяльність як активний учасник процесів, а не як глядач. Однак мені прикро було спостерігати, як чим ближче до виборів, усе більше й більше його колишніх соратників, і безліч опонентів, бачачи, що він захитався, навперейми кинулись добивати його. Це було недостойно.
Останні тижні, впродовж яких він проявив дивовижну рішучість, що межує з відчайдушністю, витримку та шляхетність, викликають у мене повагу.
І вдячність.
