Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

Політика Кремля – геноцид росіян під переможні марші

Те, що не вдалося зробити за допомогою ГУЛагу, світової та холодної війн, — під силу масовій культурі і сучасним ЗМІ
30 січня, 2015 - 14:16

Почну, за своєю звичкою, з неприємного. Але це не означає, що закінчу приємним.

Була в мене розмова в мережі з однією благородною пані з Києва, інтелектуалкою. Вона сказала, що не сперечається з моїми текстами, але їй нудно їх читати, оскільки в них немає оптимізму. Слово за слово з’ясувалося, що вона й за виступами Порошенка не стежить з тієї ж причини — нудно й не оптимістично. Було це того дня, коли були оприлюднені слова Президента України про неможливість протистояти армії Росії — за його словами, й справді найсильнішої в світі.

Здається мені, з Майданом вийшло ось що: для багатьох учасників він став арт-акцією, хепенінгом, для багатьох спостерігачів — шоу. Усе це — незважаючи на пролиту кров. І вимоги до текстів про політику у багатьох людей в Україні та Росії такі ж, як до шоу й серіалів — позитиву більше, оптимізму. Багато в чому це викликане тим, що українців роками годували й продовжують годувати продукцією російської масової культури. Вона веде до глибокої деформації свідомості.

Тому й процвітає в публіцистиці торгівля марними надіями — як в Росії, так і в Україні. Тому й накидаються на українця, який сказав правду про перебіг мобілізації на заході України, та на росіянина, який вважає путіноміку вельми стійкою. Тому й оголошують будь-яку неприємну новину дезою.

Власне, це вступ до огляду подій суперечливих і не завжди приємних. Так, делегація Росії отримала відлупину в ПАРЄ. Але Надії Савченко допомогти не удалося, та й голосування було далеко не одностайним. І якщо одразу після виборів у Греції здавалося, що події в цій країні затьмарять собою те, що відбувається в Україні, то через кілька днів стало зрозуміло: все набагато серйозніше й гірше. У кремля, схоже, з’явився союзник у Європі. Поки лише схоже — що буде далі, покаже найближче майбутнє.

У зв’язку з грецьким поворотом варто нагадати, що Росія — батьківщина тоталітаризму, що існував тут з 1917 року й вплинув на весь розвиток Європи після Першої світової війни. Демонстраційний ефект російського тоталітаризму, що породив наслідування у тих, хто йому протистояв, призвів до того, що між двома війнами демократія на континенті залишилася долею кількох держав, та й вони схилялися до її подолання або капітуляції перед наступом тоталітаризму.

Ось і зараз, те, що відбувається в Росії, — частина загальноєвропейського процесу. Досі йшлося про кремлівський фашінтерн, про союз Москви з відкрито кредитованими нею лепенівцями й схожими партіями. У Греції у друзів Дугіна й Путіна ліва оболонка. Мабуть, немає більше лівих і правих. Є прибічники інституційної демократії як одній з основ європейської ідентичності і є носії нової ідентичності, ворожої демократичним інститутам держав і Європи. Росія консолідує нових правих і нових лівих, веде справу до другого видання пакту Молотова—Ріббентропа й нового переділу Європи.

А сама Європа все ще намагається представити те, що відбувається, локальним конфліктом, у якому немає правих і винуватих, допускає Росію до імплементації Угоди про євроасоціацію. Обмеження в ПАРЄ та економічні санкції даються європейцям важко, розглядаються як захід вимушений і тимчасовий.

При цьому без уваги залишається, що ж, власне, відбувається в Росії, де в Смоленську порушено першу справу про державну зраду проти матері сімох малолітніх дітей Світлани Давидової. Вона повідомила в українське посольство те, що знає все місто: дислокована там 82-га окрема радіотехнічна Червонопрапорна ордена Олександра Невського бригада ГРУ переправлена до Донбасу. І ця нова стаття цілком може стати настільки ж масовою, як і п’ятдесят восьма.

Знайомі з минулого досвіду й соціальні процеси. Начебто зовсім не політична проблема — скасування багатьох місцевих електричок по всій Росії. Ніякого економічного обгрунтування у скасування немає. Це свідома соціальна політика — зведення до нуля просторової й пов’язаної з нею соціально-економічної мобільності, фактичне кріпацтво, в перспективі — соціальна деградація й фізичне вимирання. Якщо хтось іще не зрозумів: політика кремля — геноцид росіян під переможні марші. Так уже було. І тому лякати російську владу двохсотими — це лякати ОМОН плакатом: чим їх більше, тим краще. Війна для будь-якого тоталітарного режиму — спосіб геноциду власного народу.

У Росії все попереду. Попереду покоління, що зростають у країні, що постійно воює, що принижує й топче інші народи; вважаючі заклики до миру злочином; що відмовилися від власної культурної спадщини й зневажають культуру інших народів. Попереду тотальна варваризація Росії: те, що не удалося зробити за допомогою ГУЛалу, світової й холодної воєн, під силу масовій культурі й сучасним засобам масової комунікації.

І якби однієї Росії. Ця країна створює величезну цивілізаційну воронку, в яку затягується весь світ. Ближні сусіди та Європа — це лише початок.

За що Президентові Порошенку велика шана, то це за визнання сили путінської армії. Досі отримую відповіді з Парижа, Пітера, Тель-Авіва. Усі ці люди кричать, що ніякої армії в Росії немає. Сподіваюся, що зі слів українського Президента почнеться протверезіння не лише пікейних жилетів, а і європейських політиків.

Щодо Обами, то він, як відомо, відмовився від ознайомлення з доповіддю РУМО про підготовку захвату Криму (пам’ятаєте боязкий самообман статусних експертів про імпульсивні дії Путіна), що призвело до відставки глави військової розвідки США. Отже, його навряд чи можна хоч чимось пройняти.

Так, ми опинилися у світі за Путіним. Я б назвав цей світ пост кримським — захват і анексія півострова зруйнували всі колишні закони й звичаї колишнього світу. І якщо ми поки не в силах його змінити, давайте його вивчати, описувати й ділитися знанням, а не обманювати себе казками про те, що цей світ ось-ось дивним чином сам зміниться. Щодо України, то в нинішньому, дуже важкому становищі можна говорити про те, що те, що відбувається, змінило багато чого в уявленнях про українців.

Центром українського націогенезу, що поки так і не вдався, всупереч всім стереотипам і очікуванням минулих років, став не захід, а міста південного сходу. І це безумовний якісний стрибок від архаїчної, етнографічної ідентичності до нації, що формується на основі міської культури. А бідою стала не мовна й побутова русифікація південного сходу — це взагалі не русифікація, а частина глобалізації, уніфікації побутової культури. Проблема в глибокому регіоналізмі Західної України й у внутрішній, сутнісній русифікації українського політикуму й інтелектуальної еліти.

Остання справа зараз — роз’єднання інтелектуальних потенціалів України та Росії, навіть тих, що є, з усіма їхніми вадами й тарганами в головах інтелектуалів. І це добре розуміють ті, хто нацьковує росіян на українців та інші народи. Ось відчуваю я — а інтуїції довіряю — потрібна зараз кремлю кривава антиросійська провокація в Україні. Думаю, що не в зоні АТО і не в Одесі, не в Миколаєві, а в Києві, Харкові, Дніпропетровську. Потрібна провокація, де жертвами були б не просто росіяни, а носії російської культури, що підтримують Україну. Згадані міста для цього підходять якнайкраще.

Я ж попереджав, що приємного завершення тексту не буде.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»

Газета: 
Новини партнерів