Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Ребуси закону проти антисемітизму

або Про неможливість накладання лещат нового документу на історичну та політичну дійсність
23 вересня, 2021 - 20:01

22 вересня Верховна Рада ухвалила у другому читанні (283 голоси «за») закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні». Тепер цей закон, поза сумнівом, оперативно буде підписаний головою Ради та відправлений на підпис главі держави. А по тому на закон чекає публікація в офіційних виданнях і набуття чинності, якраз напередодні 80-х роковин початку розстрілів київських євреїв у Бабиному Ярі.

Ось якими є ключові положення нового закону, власне, якою є його концептуальна частина (цитата чимала, але вона заслуговує на те):

«Стаття 1. Визначення терміна

Антисемітизм — певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади.

Стаття 2. Основні прояви антисемітизму

Проявами антисемітизму є:

• заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження;

• заклик, приховування або виправдання вбивства чи заподіяння шкоди особам єврейського походження;

• висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

• публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання;

• заперечення факту переслідування і масового знищення євреїв під час Другої світової війни (Голокост);

• виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту;

• умисне пошкодження або руйнування будівель, інших споруд, що належать особам єврейського походження, єврейським громадам та громадським єврейським організаціям, а також релігійних або культових споруд (будинків) з мотивів антисемітизму;

• умисне пошкодження, руйнування або осквернення місць поховань осіб єврейського походження, пам’ятників, пам’ятних знаків, присвячених особам єврейського походження, з мотивів антисемітизму;

• нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження;

• заклики до антисемітизму».

Неясно, що є «проявами антисемітизму, спрямованими на неєвреїв» у статті 1, але у наступній статті неясного і незрозумілого значно більше.

Що мається на увазі під «закликами, приховуванням або виправданням убивства чи заподіянням шкоди особам єврейського походження»? Чи підпадає під цю статтю, скажімо, позитивне ставлення до знищення в ході сталінських «чисток» високопоставлених очільників ОҐПУ і НКВД союзного та республіканського рівнів — Ягоди, Бермана, Фріновського, Заковського, Леплевського, Блата, Рейхмана і т.д.? А паскуд цих в радянській Україні вистачало. Серед 90 персонажів, які в 1936 році одержали звання від капітана держбезпеки (аналог армійського полковника) і вище, за даними знаного історика Юрія Шаповала, було 60 євреїв (66,67%), 13 росіян (14,44%), 6 українців (6,67%), 3 латиша (3,33%), 2 поляка (2,22%), 1 білорус (1,11%) та 5 осіб, про етнічне походження яких немає відомостей (5,56%). Як, на цих персонажів історії України ХХ століття поширюється закон? Чи взагалі саме поширення таких статистичних даних вважатиметься виявом антисемітизму?

І як нам ставитися до цих персонажів? Чи є публічне висловлення негативної і вкрай негативної оцінки їх висловленням «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»? Ба більше: хіба не маємо тут професійну групу «осіб єврейського походження», при цьому беззастережно «колективно відповідальних» за реальні, страхітливі правопорушення, сумірні хіба що з нацистськими? Ясна річ, вони всі не ототожнювали себе з євреями як національною групою, не належали до юдейського віросповідання, а в низці випадків писалися «росіянами», проте мали єврейське походження. Іншими словами, чи не дає закон зброю до рук сталіністів, які можуть спробують відбілити цілу ватагу борців проти «українського націоналізму» й організаторів Голодомору середньої ланки? А як нам бути з Лазарем Кагановичем? Чи цілком умотивована ненависть до цього кривавого сталінського поплічника, висловлена публічно, підпаде під норму закону — надто вже нечітку та розмиту?

І ще цікава статистика. 1923 року в колегіях республіканських наркоматів УСРР українці були представлені лише 12% відповідальних працівників, тоді як росіяни 47%, а євреї — 26%. Ще красномовніша картина щодо всіх працівників держапарату радянської України: українців — 14%, росіян — 37%, євреїв — 40%. А серед слухачів Комуністичного університету імені Артема у Харкові, який «кував більшовицькі кадри», налічувалося 30% росіян, 41% євреїв і лише 23% українців («українізація» вже розпочалася, тож число етнічних українців серед майбутніх керівників республіканських органів помітно перевищувало їхній відсоток у чинних на тоді структурах). Як оцінити цю статистику доби створення СРСР? І ще одна «картинка» того часу. Лев Троцький згадував: «В 1923 году я на партийной конференции большевистской партии Украины выставил требование: чиновник должен уметь говорить и писать на языке окружающего населения. Сколько по этому поводу было иронических замечаний, исходивших в значительной мере от еврейской интеллигенции, которая говорила и писала по-русски и не хотела учиться украинскому языку!» Невже ж і Троцький посмертно потрапить до числа антисемітів? Чи наводити ці його слова — то й буде антисемітизм? Чи інші. У квітні 1919 на засіданні політбюро ЦК РКП(б) у присутності Леніна він як нарком у військових і морських справах висунув вимогу терміново розібратися, чому саме «огромный процент работников прифронтовых ЧК и тыловых исполкомов и центральных советских учреждений составляют латыши и евреи», тоді як «процент их на самом фронте сравнительно невелик и что по этому поводу среди красноармейцев ведется и находит некоторый отклик шовинистская агитация». Цікаво, що у першій половині 1930-х Троцький продовжить цю думку та констатує, що «новая бюрократия национальных меньшинств стала затем немаловажной опорой Сталина».

Дуже розмитим видається і положення закону, що визначає як прояв антисемітизму «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту». По-перше, маємо тут грубе порушення правил логіки: антисемітизм визначається через антисемітизм (на це ж хибують і деякі інші положення закону). По-друге, а як в цьому сенсі бути зі статтями Юрія Шаповала й інших авторів, у яких наводиться подана вище статистика? І, нарешті, як бути з «колективною відповідальністю», яка реально стосується не тільки чекістів єврейського походження, а і значно ширшого кола русифікованих євреїв доби російської революції? Не буду голослівним: «Большое значение для революции имело то обстоятельство, что в русских городах было много еврейских интеллигентов. Они ликвидировали тот всеобщий саботаж, на который мы натолкнулись после Октябрьской революции... Еврейские элементы были мобилизованы... и тем спасли революцию в тяжелую минуту. Нам удалось овладеть государственным аппаратом исключительно благодаря этому запасу разумной и грамотной рабочей силы». Як ви думаєте, хто це сказав? Ленін. Щоправда, у вузькому колі довірених партійців. А водночас цілком можна оголосити Леніна антисемітом. Адже у листопаді 1919 року Ленин переслав більшовицькому керівництву на українських теренах таємну директиву, щоб «не допускать евреев в органы власти (разве в ничтожном проценте, в особо исключительных случаях, под классовый контроль)...» А через рік він заявив (знов-таки, у колі найвищого керівництва РКП(б): «У нас на Украине слишком много евреев. К осуществлению власти должны быть привлечены истинные украинские рабочие и крестьяне».

І знову до «антисеміта» Троцького. Аналізуючи ситуацію в СРСР 1930-х років і злочини сталінського системи, він зробив два актуальних, як на мене, до сьогодні зауваження, на які, на жаль, не звертають увагу українські історики та політологи. Отже: «Даже априорно невозможно допустить, чтобы ненависть к бюрократии не принимала антисемитской окраски, по крайней мере там, где чиновники-евреи составляют значительный процент населения...» І вслід за тим: «Мало изменился национальный состав бюрократии [тобто до неї належать в основному росіяни та євреї. — С.Г.] и, что неизмеримо важнее, антагонизм между населением и бюрократией чудовищно возрос за последние 10-12 лет. О наличии антисемитизма, притом не только старого, но и нового, «советского», свидетельствуют решительно все серьезные и честные наблюдатели, особенно те, которым приходилось длительное время жить среди трудящихся масс». Боюся, що тепер мало хто наважиться цитувати ці констатації та продовжити розмисел у їхньому річищі, побоюючись звинувачень в антисемітизмі. Куди вигідніше та безпечніше прирівнювати Троцького до Сталіна, як роблять деякі історики...

Утім, мабуть, досить цитувати вождів більшовицького перевороту; я навмисно звернувся до їхніх висловлювань, щоб унаочнити складність, а то й неможливість накладання лещат нового закону на історичну та політичну дійсність. Та, видається, до «вищого пілотажу» (принаймні, попервах) справа не дійде. Користуючись внесенням до закону «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження», певні персонажі можуть вимагати вилучити з широкого доступу або цензурувати тексти, скажімо, Шевченка чи Грушевського, де вживається слово «жид», бо такі тексти (а йдеться про десятки українських авторів), мовляв, озлоблюють цих персонажів, як осіб єврейського походження. І годі казати, що це слово у ті часи не мало негативних конотацій, що то була самоназва євреїв України. У будь-якому разі, провокації можуть бути масштабними. Так само й деякі олігархи, безумовно, спробують використати закон, щоби «відмитися» від звинувачень на свою адресу — мовляв, це все антисемітизм! І якби ж то тільки так можна було би використати положення про «озлоблення»...

...І розшифруйте, будь ласка, як розуміти під оглядом практики ще один зафіксований законом прояв антисемітизму, як-от «нетерпимість до осіб [грішних чи праведних?] неєврейського походження, які були ідентифіковані [ким? умотивовано чи ні? і навіщо?] як особи єврейського походження».

Газета: 
Новини партнерів