Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Україна, гендер та Європа

29 листопада, 2016 - 18:13

Ось уже 16 років поспіль 25 листопада світова громадськість на чолі з ООН відзначає Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. У зв’язку з цією подією Організація Об'єднаних Націй нині запустила інформаційну кампанію «16 Днів Активізму», спрямовану проти гендерного насильства. В межах цієї кампанії в низці великих міст України зараз відбуваються зустрічі та тренінги, які проводять представники/ці ООН, спрямовані на поглиблення «гендерної грамотності» населення.

Відбуваються такі зустрічі і в молодіжних аудиторіях, зокрема, провідних вузів нашої країни. Зустрічі цікаві, добре організовані. Та не меншу, якщо не більшу, цікавість, а частіше – просто сором і сум – викликає реакція української молодіжної аудиторії. Судіть самі. Що можна подумати про рівень обізнаності українців з реаліями сучасного світу, коли на запитання модераторки тренінгу «Хто такі суфражистки?» студенти одного з центральних вузів великого промислового міста України відповідають буквально дослівно наступне: «Это женщины неприличной профєссии»! Не вірите? Я теж не повірила своїм вухам, але факт – річ уперта!

Що б, цікаво на  заяву «просунутої» студентської аудиторії сказали такі всесвітньо відомі особистості, громадські діячки/чі, як Абігейл Адамс, Мері Волстонкрафт, Френсіс Райт, Жорж Занд, Сара М.Грімке, Маргарет Фуллер, Джон Стюарт Мілль, Генрік Ібсен, Август Бебель, Клара Цеткін, Вірджинія Вулф та багато хто з інших видатних особистостей, які не лише підтримували рух жіноцтва за рівні права з чоловіками, насамперед, боротьбу за виборче право для жінок, але й були самі активними суфражистками/тами. Бо саме боротьба за рівні виборчі права й породила таке явище, як суфражизм, а зовсім не «неприличные женские профессии»!

Не менше занепокоєння викликає і гостра реакція несприйняття будь якої розмови про рівність жіночих і чоловічих прав та обов’язків у сім’ї з боку певної частини чоловічої аудиторії. У західних експерток, мабуть, викликає шок заява з боку студентів про те, що такі теми не потрібно обговорювати, бо «у нас це не прийнято», і демонстративне грюкання дверима. Адже сучасна людина і толерантність до думки Іншого – це не просто бренд Європи, це і є ота сама Європа, до якої ми так прагнемо. А коли такі речі роблять ще й студенти-юристи, то про яке подолання насилля в соціумі може йти мова? І чому ми дивуємось, коли абсолютна більшість жінок-убивць у країні сидять у в’язницях саме за вбивство домашнього насильника? Адже вони вирішили свою проблему у страшний спосіб, на який їх підштовхнуло суспільство своїм «закриванням» очей на внутрішні сімейні трагедії зі знущанням та насиллям над жінкою…

Іще на початку 2000-х наші юристи стали посміховиськом для усього цивілізованого світу, ввівши в законодавство поняття «віктимна жінка». Віктимна, тобто така, що сама провокує на насильство над нею. Простіше кажучи, тебе зґвалтували? Сама винна, бо вдягла занадто коротку спідницю! Вже тоді міжнародна спільнота «вносила правки» у голови наших законодавців. Та, вочевидь, урок не пішов на користь, бо нещодавно наші законотворці вже на рівні Верховної Ради відзначились тим, що провалили закон проти насильства над українськими жінками, продемонструвавши при цьому рідкісну «дрімучість» взагалі стосовно розуміння гендерної проблематики. А може це й не просто «інтелектуальна невинність» та елементарне неволодіння проблемою, а внутрішні переконання щодо необхідності «блюдения духовных скреп а ля рюс» вилазять, як шило з мішка? Тоді як із таким багажем йти у спільний європейський дім?

Специфіка сучасної європейської цивілізації загалом та державної системи європейських країн зокрема базується вже давно на принципі паритетного (рівного) задіяння людського капіталу соціуму, отже, сучасна європейська та американська демократія неможлива поза соціальним внеском жіноцтва у спільний розвиток країни. І це не «помічниці», «берегині», «розрадниці» і «жертовні жіночки». Це – повноцінні діячки в політичному та культурному просторі власної країни, які керують нею чимало років (Маргарет Тетчер, Ангела Меркель, Даля Грібаускайте, наприклад), є її інтелектуальним скарбом як учені, мисткині, керівниці бізнесу. В Україні ж унаслідок, зокрема, неподоланої патріархально-народницької ідеології, яка навряд чи здатна «впоратись» з реаліями сучасного світу, роль жінки завжди намагаються звести все до тієї ж одіозної «помічниці чоловікові».

Навіть таке унікальне явище, яким є волонтерський рух у країні, що знаходиться у стані гібридної війни (а волонтерський рух в Україні – це насамперед заслуга українського жіноцтва), намагаються втиснути у прокрустове ложе все тих же консервативних міфів про берегинство та помічництво, вихолощуючи тим самим його справді революційне і креативне значення для життя українського сучасного соціуму.

Якщо «на пальцях», то нам не приходить в голову називати танкові заводи помічниками або оберегами фронтових армійських формувань. Це необхідна і самостійна складова такого суспільного інституту, як Збройні Сили. Чому ж ми таке цілком самостійне і самодостатнє явище, як волонтерство, яке насправді породило реальне громадянське суспільство в постколоніальній країні перехідного типу і тим самим «підштовхнуло» цю країну до реального самостійного існування, втискуємо у мертві рамки принципу – «допомогла і пішла»? Але це велика окрема тема.

Повертаючись же в «суспільну аудиторію», де ООН проводить гендерний тренінг, варто задати питання українському Міністерству освіти і науки: «Чи отакий «гендерний лікнеп» не пора запровадити хоча б у вигляді окремих спеціальних курсів в українських вишах, щоб не «пекти раків» перед європейськими колегами?». Міністерство вустами свого міністра і спікерів доводить, що система вищої освіти в Україні базується на застарілих (в першу чергу гуманітарних) курсах, непотрібних або мало потрібних студентству дисциплінах. То чому ж тоді в українські виші, особливо сходу та півдня так активно «приходять» православні попи, а гендер навпаки, вичищається навіть там, де він зміг «зачепитись» у вигляді мізерних спецкурсів на 12-16 годин? Може й тут «скрєпи» не дають про себе забути?

Адже студентство (і це 100% факт) надзвичайно цікавиться даною проблематикою! Вона може викликати гострий спротив, але точно не залишає аудиторії байдужими. До того ж, якщо українська система освіти справді має стати європейською, то у всіх провідних вузах західного світу в цілому обов’язково читаються курси по фемінізму та гендерній тематиці.

На завершення хочеться повторити фразу, яку сказав про українців сміливий молодий польський журналіст Томаш Мацейчук на російському каналі ТВЦ під час ток-шоу «Право голосу»: «Украинцы тоже хотят жить как нормальные люди, а не в говне, как русские», чим викликав грандіозний скандал і був побитий за це. Отож, якщо ми, українці, таки справді хочемо жити як нормальні люди, а не в лайні, давайте й думати та приймати «нормальні» рішення. Це стосується не в останню чергу і проблеми гендерного насилля, яке, до речі, трапляється не тільки з боку чоловіків щодо жінок, а й з боку жінок щодо чоловіків…

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments