Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Ave ego!

17 листопада, 2017 - 14:01

Намертво зафіксовані брови на нерухомому лобі чомусь збивали пустотливий настрій. У маленькому кафе, яке, звичайно, має свою назву, але наша зграйка друзів звикла називати його просто «штрудель», за столиком навпроти, сиділи пані, що так безглуздо зістарили себе багатошаровим макіяжем і однаковою імпровізацією з мімікою, що невідповідність з нашим планом насолодитися келихом юного і безпосереднього Божоле Нуво злегка зім’яла задумане. Ми навіть пересіли в затишний куточок і, нарешті, розслабилися, вже не бачачи цих млявих у димчастих тінях осіб та обкреслених бронзером скул і нав’язливих губ. Вочевидь небідні пані, ніби спеціально зводили нанівець старання б’юті-гігантів, які виношують і випліскують на ринок усе нові й нові полегшені рецепти природності. Щоправда, ця непомітність макіяжу вельми і вельми дорога, але і розфарбування наших візаві теж коштує чималих грошей, але в результаті — самі себе зробили схожими на трансвеститів. Так захопилася аналізом, що могла, якби не загальмувала, зіпсувати нам вечір, але все ще продовжувала заводити компанію від мети, все бурмочучи — скільки ж ще місць на тілі, які теж жадають уваги, адже можна майже без кешу ніжити свою природність.

«Лише не починай знову оспівувати вкотре все підручне, — зупинила мене подруга. — Скраб із кавової гущі, маски з огірків і всього смачного, що знайдеться на кухні, кубиків льоду на травах. Скільки можна вальсувати з цією простотою, все це давно застаріло, а ти носишся з вічним переконанням як дурень з писаною торбою, — додала вона. — До речі, звідки пішов цей вислів, і писана торба з двома чи з одним «н» (російською) в даному разі?» «Не знаю точно, — відповіла, — але своїм недавнім прикладом спробую його проілюструвати. Днями, розбираючи, нарешті свої архіви з написаного за одинадцять років у «День», розкладала по файлах матеріали, щось перечитувала, згадувала, стопка з вже наповненими ковзкими конвертами все зростала і зростала. І раптом заворушилася, попливла і полетіла на мене зверху, ніби вмиваючи дощем. Це ж треба, стільки наготувати, а я навіть і не помітила, здивувалася. Звичайно, матеріали зберігаються і на сайті, але для мене це аморфно, дуже віртуально, люблю тримати  в руках живу газету, ось і зібрала за роки  цілу написану торбу. Як, пасує моя відповідь? Утім, неважливо, давайте краще пригадаємо, навіщо ми сьогодні зібралися». Нарешті, зраділи друзі, все ж третій четвер листопада — це хороший привід. І ми приготувалися вкотре пригадати розповідь нашої подруги, яка щорік буває в листопаді на семінарі у Франції, про те, як врятувало її одного разу свято на честь Божоле Нуво і традиція першу пляшку нового вина відкривати не раніше півночі. Що казати, дотепне вино, по суті, на свою честь само викроїло для себе свято, і тепер у всіх французів у календарі обведений цей день соковитим кружечком. У мене ж у пам’яті назавжди залишився свій хміль-вечір з Божоле. «Знову, — розповідала подруга, — прийшовши додому, а нам тоді, до кризи, щедрий господар київської фірми знімав кожному не готельний номер, а невелику квартирку на час семінару, і було вже доволі пізно, навіщось вийшла на терасу — трохи охолонути, подумати, розібратися в своїх відчуттях і просто заспокоїтися перед сном. Поки перебувала в своєму вакуумі, балконні двері, тихо сковзнувши рейками, незрозуміло як зачинилися. Причому, безнадійно, як зрозуміла через хвилину зусиль. Ось так у центрі Європи, вже зовсім не літньої ночі, билася в чужу квартиру, а шансів — нуль. До того ж  пізньої години далеко від центру і перехожих не бачила. Крізь скло сумно дивилася на своє затишне розстелене ліжко і розуміла: осіннє свіже повітря мені забезпечене до ранку. І раптом, абсолютно несподівано, почула знайомі голоси моїх семінарних колег, які тут опинилися випадково, адже жили зовсім в іншому будинку. Коли вони зрозуміли мої радісні від зустрічі з ними вигуки, почали думати, як визволяти, як розбудити господарів квартири та попросити про допомогу, але врятував ситуацію сам хміль-вечір. Квартировинаймачі ще і не думали лягати, і коли вони зрозуміли, в чому проблема, взяли своє вино та фрукти і прийшли до мене. Це був незабутній вечір, а ми дізналися  як  від досвідчених маркетологів багато чого про цього милого пустуна Божоле, і чому півсвіту захопилося ідеєю і так полюбило  цей напій, до речі,  чимось схожий на компот. Хіба мало зрілих благородних вин для серйозних людей, але хочеться їм пізньої осені куштувати не багатий смак, розбиваючи його на відтінки і півтони, а зустрічати, помолодівши  від бажання, першу пляшку нового врожаю. Божоле взагалі — дитя кризи. У середині минулого сторіччя, за прогнозами фахівців, непримітному регіону Божоле взагалі судилося зникнути, цей скромний район ніяк не міг змагатися з авторитетними і визнаними столицями вина, які добре розуміються на ньому. Довелося зіграти на тій єдиній гідності, яка була в Божоле , — тут молоде вино виходило раніше, ніж в інших, і на смак воно було цікавішим. Фішка була ще і в іншому — разом із вином організатори вирішили продати і свято на його честь. І пішло-поїхало: в кінці листопада виникає бажання пишно відсвяткувати, солодко впитися. Головний ворог Божоле — час. Вино необхідно випити протягом трьох місяців, але французи розповідали, якщо у когось щось залишиться — ми його з’їмо, додавши в цибулевий суп. Що ж, «Ave ego!» або «Нехай живу я!», могла з нашою допомогою вигукнути молодість у першій пляшці, відкритій опівночі. Та все ж, моя провінційна пам’ять, чомусь чинила опір — адже в червоному і молодому немає нічого особливо корисного, хіба що загальний кураж, сміх, довгі та пишні розмови, але поціновувачі б додали — в стресових ситуаціях молоде допомагає, та й не завжди варто любити за зрілість. У молодості щось та є, але я навіщось все згадувала свою літню зустріч на сільському базарі, недалеко від моєї дачі. Тітка Надя запропонувала мені чарочку домашнього вишневого лікеру — попрощатися з літом, яке минає. Чесно скажу, лише з ввічливості погодилася доторкнутися до маленької чарочки, але... Боже, що це виявився за смак, щастя миттєво розлилося  тілом, а коли закусила запропонованою п’яною вишнею на шоколадній пластинці, відчула себе в Португалії, де вишневий лікер у шоколадній чарочці — прибутковий бізнес. Щоправда, тітка Надя про це не знала, але вона зуміла в своєму лікері, зі своїх вишень (до речі, в усіх був цього року неврожай, а в неї всі дерева червоніли плодами) створити такий букет, що успішно могла б давно залагодити свої жебрацькі, як у більшості пенсіонерів, справи. Могла б на свою честь і вигукнути «Ave ego!». І в цьому не було б перебільшення.

От і все Божоле, щоправда, на лікерній подушці — від нашого столу. Хочу ще.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ