Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

Чому я ніколи звідси не поїду

22 грудня, 2016 - 15:50

Хворіти і думати – чому я ніколи звідси не поїду. Чи поїду? Провалюючись у м’яку перину комфортного життя десь далі на захід, щоразу міркую собі – як же добре там бути. Відчувати, бачити, торкатись нової текстури життя. Споглядати збоку, вбирати в себе м’яке світло іншої культури. Вбирати як сукню у магазині. Приміряти і кружляти довкола дзеркала, ніби наново себе побачивши. Заглядати в очі з осторогою – це дійсно я? Чути самотність і цілість водночас.

Повертатися. Не знаю, мені, мабуть, пороблено, але повертатись мені хочеться майже завжди. Аж до цієї крайньої межі, яку відчуваю зараз. Коли крок – і ця сукня приросте до тебе назавжди. Або ні. Я в біса не знаю. Щасливе й нещасне покоління, яке постійно перебуває на межі. Е м і г р а ц і ї. Граційно ж звучить?

Коли мої друзі з-за кордону говорять про Україну, то завжди кажуть, що є дещо, чому вони завжди сюди повертатимуться. «Це якийсь неймовірний дух!», – кажуть вони, підбиті пляшкою пива. Тут можна зіронізувати, бо часом не дух, а душок, такий собі перестрашений придих. Але загалом я розумію про що їм йдеться. Те, що у світі так люблять називати «слов’янською душею».

Люди. Моя перша й остання причина тут залишатися. Трохи по-іншому, аніж для них – тих, хто приїжджає мандрувати, або витрачати гроші (це я про більш цивілізовані форми, бо секс-туризм ніхто не відміняв). Для них – часом екзотична пригода, для нас – найчесніше відчуття себе.

Кажуть, тут очі світяться по-іншому. І все це про серце із нашим приреченим кордоцентризмом. Якась відчайдушність рішень і дій. Вміння віддати все до останньої сорочки, але також і забрати все до останньої нитки. На жаль, ця безстрашність діє в обидва боки. Австрійські письменники та репортери Мартін Поллак та Карл-Маркус Ґаус свою книгу про Галичину  (хоч у моєму випадку йдеться не лише про Галичину) назвали «Das reiche Land der armen Leute» – багата країна бідних людей. Дуже влучна назва, хоч я б сказала ще інакше – бідна країна багатих людей. Багатих – у нематеріальному сенсі.

Так до болю зсередини пульсують ці життєві долі і вчинки. Історії, коли, як у вірші Грицька Семенчука, «на гної і гівні проростають квіти». Чи поїду я? Та звісно поїду! Тільки назбирати б часу й грошей на квиток.. Але завжди повернусь. Так сама собі обіцяю.  

Головне, аби було куди. Цьогорічна тема конкурсу «Самовидець» «Чому я ніколи звідси не поїду» – якась кричуща необхідність для мене самої. Може, не мене одної. Почути те, що заставляє наші очі світитися. Або ні.

P.S. Дуже хочу, аби тема знайшла своїх авторів, а інформація про конкурс потрапила до свого адресата. Тому залишаю її тут.

Новини партнерів