Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Гра в еліточку

16 листопада, 2018 - 21:57

В одному шикарному, особливо дорогому продуктово-винному маркеті можна, і це миттєво впадає в око, зустріти і шоу фігурантів першої лінії, і еліточку з грубими грошенятами, і персон, що снують довкола їхнього успіху, залучаючи і до себе фарт. Тут і пані, готові до всіляких жертвопринесень, у яких із приданого — лише багата біографія та парфум, що пахне грошима, не ними заробленими, і навіть не зовсім скромна прислуга, яка тут хоч і епізодично може поживитися, але все ж купити щось із того, що бачила на столі хазяйки. Такі служитимуть мамою, нянькою, золотою рибкою до першого конфлікту, а потім не стримаються і поділяться з публікою всіма подробицями з життя своїх працедавців. Начебто довкола всі просто купують, але так вже влаштований мозок, особливо жіночий, зауважу, навіть у легковажних панянок, де конкуренція особливо висока серед їм подібних, гнучко, рухливо, жадібно і з апетитом все, що бачать, вбирають. Зосереджую увагу — на майданчику з кавовими пропозиціями люблять базікати ведучі модних телеканалів. Вони, на відміну від нас, газетно-паперових ЗМІ, впізнавані усіма, і цим усім чомусь дуже кортить піддивитися, вловити, про що шепочуться, який прикид, чи замовляють солодощі, врешті-решт. Одна з таких активно розповідала в своїй телерубриці про суперсхуднення, запевняючи, що «сидить» виключно, здається, на сочевиці та селері, а я бачу — щойно замовила 200-грамовий «Наполеон». Хоча яке мені діло до цього, худнуть всі, але більше базікають, інколи зробивши свої байки професією, а у нас, глядачів, своєрідних мисливців за ознаками чужого щастя, від перегляду лише зростає апетит.

Знаю одного співака з секонд-репертуаром, який і бідне кохання зробив своїм бізнесом. Щоправда, спочатку він кілька місяців, ні, навіть місяців вісім-десять, розспівувався, сумуючи про «глаза напротив». Покінчивши з очима, він починав скаржитися словами пісні, напевно, 70-х років минулого століття, що, мовляв, не може в день народження дорогі подарунки дарувати, натомість у ці ночі весняні (сезон — безлімітний) може про кохання говорити. Погодьтеся, під хорошу закуску, в ресторані, де він співає, чужа стилізована бідність когось навіть дуже бадьорить. Ось його і тримають, ресторатори навіть помітили, що під щирі мелодії більше замовляють, активніше їдять, справи йдуть жвавіше. Подумала, можливо, на згадку про той час, коли самі рахували кожну копійку, хто знає... Ось такий маркетинговий хід.

Одного дня одна бадьора пані, невмотивовано впевнена, що у неї все попереду, нарешті, доростивши онука до садочка, вирушила вчити англійську, а потім про цю пізню любов до навчання написала в один соковитий, з високим стилем, зауважу, явно перебільшеним, матеріал. Його б узяли, але попросили дещо змінити. Ввічливо пояснили, що журнал розрахований на дуже забезпечених жінок, у них є і няні, і хатні робітниці, і водії, і садівники, вони не працюють ціле життя, як молоді кобили. Вони хваляться один перед одним світовими курортними локаціями і навіть наповненням косметичок. Встигнути б за усіма цими кремами-пушон, консилерами, пудрою для скульптурування, тушшю, здається, неможливо. Адже кожен міліметр їхнього тіла жадає свого, а потім це особливе тіло треба ще виводити в світ, де, як на круїзному судні, як у акваріумі, багато дрібниць видно без акваланга, хоч і в розкішних декораціях безлімітки. Так, достатньо, зупинила сама себе, надто захопилася, удаючи зухвалий і впевнений стиль пера, злегка, схоже, заздрісного, і тут на підтвердження задзвонив сигнал у телефоні — сигнал від подруги і новий лист. Прочитала і здивувалася, як же доречно повернула ця маленька філософська картинка мене до реальності. Так, вибору немає — відкриваю лапки: «Жила собі дівчинка. Вона мріяла навчитися танцювати, але дуже повільно йшла до своєї мрії, тому що ледачою була. Як підніметься о 7 ранку, дітей розбудить, відведе до шкіл, садочків, посудомийку завантажить, пралку завантажить, до магазину збігає, обід приготує, трохи попрацює, чоловіка ввечері послухає, уроки перевірить, книгу на ніч почитає, підлогу витре. А потім доповзе до ліжка і засмучується: так і не потанцювала. Ледача, що й казати».

Нещодавно подарувала одній дуже заможній пані, яка могла б зовсім не працювати при її супергрошовитому чоловікові, але треба ж — любить вона свою справу, і сама заробляє досить непогано, так от, знаючи, що вона за гороскопом Риба, подарувала їй яскраво стилізовану підвісну скульптурну рибку, що приносить, за легендою, гроші. Вона перепитала, як мені здалося, з жалем: гроші? Я тут заторохтіла — та ні, і успіх, і кураж, і бажання, які не закінчуються. І лише тоді вона усміхнулася. Гроші, виявляється, не загальне знеболююче, особливо, коли їх більше ніж, або, в усякому разі, предостатньо. Схоже, їм хочеться того ж самого — простих і щирих радощів, душевного затишку, на тихому пафосі завершила свій аналіз. Інколи дуже хочеться зупинити своє бажання постійно у щось вдивлятися, аналізувати, будучи до того ж переконаною, що це непомітно для інших.

Якось, сидячи в першому ряду філармонічного залу, чітко бачивши весь оркестр, звернула увагу, що один скрипаль, гортаючи сторіночки нот, пальцями ніби перевіряв їх товщину, схоже, визначаючи час — скільки ще до антракту. Оркестр звучав прекрасно, і скрипаль віддавався грі, але він дуже хотів зателефонувати додому, дізнатися, чи все нормально. Натомість, якщо все ОК, — підтвердив його колега, — то він (треба додати, ревнивець ще той), якщо дружина, як завжди, чекатиме, відіграє друге відділення віртуозно.

Що цікаво, ревнує він ніби про запас, без якихось приводів. Дружина любить його, але має таку еротичну та інтелектуальну чарівливість — ні, не вульгарну і нав’язливу, а органічну, якусь первозданну, і йому неспокійно. Не вистачає головної чоловічої упевненості: моє — це моє. І він, можливо, сумує — за непрожитою лінією життя, в якому можна не страждати від ревнощів поруч з коханою яскравою жінкою. Він мріє заробити для неї більше, аби бачити її усмішку у відповідь, він занурений у свої тривоги і навіть, схоже, не підозрює, що йому заздрять багато заможних. Адже його любить така жінка. Так, але грошей замало, та й до антракту ще далеко. Ось він і підганяє час. А даремно, якщо шукати весь час каверзу, її обов’язково знайдеш.

Можна, звичайно, писати про тарифи. Маленькі гонорари і зарплати, про ненадійне опалення, про кволу медицину, але чомусь не хочеться. Про це і без мене напишуть, а у мене, ні, у всіх, — лише одне життя.

Грати хочеться.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments