Iмпровізації у тональності фру-фру
Знаю, наслухавшись розповідей колекціонерів всілякого й різного, що століттів два тому, можливо, раніше, існувала певна філософія програмування звуків жіночого вбрання під час ходіння. І певна, що цей ефект вигдали чоловіки, щоб шерхотіння дамських спідниць, основної та спідніх, було настільки узгодженим, та й добір тканин був так тонко продуманий з огляду на головне, щоб вони не ворогували між собою, а слугували одній меті: щоб тверда тканина стикаючись із ніжною та піддатливою, а та слухаючись у всьому першої, вносила свою ноту, пом’якшуючи незрозумілий ефект, що має навіть назву — фру-фру. Розумію, ніби мимохідь усвідомлюючи думку, яка промайнула, що, найімовірніше, й не було нічого спокусливішого, ніж це фру-фру. Переконана, що жінка почувалася особливо красивою. Сьогодні таке вишукане модне меню майже відійшло в небуття, забравши із собою і загадку. Ну дещо все ж, на щастя, залишилося. Раптом подумала, що й саме життя все шарудить та шарудить, ніби й воно на побачення біжить. Задумавшись, занадто, як на ранок буквально перших днів після цього Нового року, не зрозуміла, звідки в моєму помешкані лине цей дивний звук, ніби з мого кабінету. Ніби якась фру-фру, про яку я щойно думала. Зайшла до кабінету, виявляється, шухляди письмового столу розсохлися, щоправда, маючи право через вік, і звідти викотилися файли з начинкою — моїми газетними матеріалами, зібраними за 16 років авторства у «Дні». Лежали там вони собі тишком-нишком роками, товстішаючи щоп’ятниці, і ось зірвалися. Подивилася на цей несподіваний перформанс, і навіть не майнула думка (нагадую, це другий день після Нового року), що негайно треба щось прибирати. Не хотілося геть і ворушитись. Так і дивилася на цей стос ручної роботи, у кожної з яких, звісно, своя се-ля-ві. Збіглося і те, що цього дня до мене напросився мюнхенський випускник кінорежисерського вишу, зняти у моєму цікавому для нього помешканні. Знайти щось своє, якийсь мав задум, щиро кажучи, який, навіть не знаю. Відмовлялася ввічливо й наполегливо, але Микиту, якщо він задумав щось, не переконати, то так і буде. Йому потрібно для дипломної практики зробити 4 фільми, а він зробив лише 3, певно, залишить мене ніби на десерт. Утім, відмовитися не вдалося, хоч я й казала, що втомилася та й не дуже кортить зніматися в такому хатньому вигляді. І ось дивлюся — вже Микита та його німецька однокурсниця Ганна, теж майбутня кінорежисерка, тільки документалістка, вже на порозі. І мені довелося разом із ними, а це 4 години роботи, ніби мандрувати у своє життя, перебираючи свої спогади, бачачи своє житло ніби очима молодих європейських режисерів. Ось так, від предмета до предмета, від світлини до світлини, від картини до картини, ставала наша розмова дедалі відвертішою. І тут його об’єктив натрапив на файлики з матеріалами, що випали. І він здивувався: «А це що?». Моя творчість, відповіла, — це не декорації, не постановочний ефект, повір мені. Я б не додумалася до такого. Просто старий, але улюблений письмовий стіл, певно, втомився тримати фасад і подарував мені цю дивовижну зустріч із газетними матеріалами. 16 років марно не минають. Загалом, я певна, що в мене немає в хаті мотлоху і навіть безродні предмети, що їх колись купила з любов’ю для дому, все на місці. Ніколи не ганялася за дорогим вінтажем, як іноді люди купують для капіталовкладень, а купувала з почуттям. У мене ужиткові предмети без жодної біографії, але, щиро кажучи, я люблю старовинні речі. Можу точно сказати — що всі вони улюблені і в цьому їхня головна цінність. Регулярно, хвилеподібно спадало на думку, прорідити час, але ні рука, ні душа не відгукувалися. Та й мій мотлох так спритно кокетує, заграючи зі мною так вправно, нагадує про щось важливе, тепле, чіпляючись з останніх сил за рідні стіни (хоч їм нічого й не загрожує), що розслаблює повністю. Махну рукою — гаразд, живи, мотлоху. Адже ми у певних стосунках тривалий час. Та й хто сказав, що це дрібниця якась: шкіряні картинки в ніжних обіймах рамок, які народилися з колишнього мексиканського планшета, що його подарував чоловік. І з цим планшетом я бігала репортерськими доріжками не один рік. А ось тепер я зробила цікаві картини.
Улюблені світлини взагалі не рахуються, вони назавжди, навіть особисто мною написана картина, взагалі смішний випадок: якось під час ремонту та знесення «берлінської стіни» (так ми називали перегородку в одній 36— метровій кімнаті), тому що перегородка стала не потрібною, я пробувала фарбу, шукаючи тон, відтінок на картоні. І в результаті, несподівано, виник дуже цікавий сюжет. Чи то фрагменти льодовика, який загубився в океані, чи то засніжені гори. Утім, я назвала цю роботу — ескімо, яке не тане. Написала, розписалася, в рамку вдягла, і вже висить на стіні, навіть не вважаючи себе якоюсь безпорідною в оточенні цікавих картин. Ось так поступово створювалася атмосфера, лише за почуттям, легко. І ось ми ходили помешканням, і я дедалі глибше поринала у спогади й розповідала Микиті з Ганною щось зовсім особисте. І довелося, звісно, пояснити, як народжувався, по суті, цей газетний водоспад, який так вчасно себе презентував. Він, до речі, багато розповів і мені про мою нішу в газеті «День», яка подарувала багато щасливих днів, що в рік 25-річчя видання, нехай і пізніше, ніж решта, ніби навздогін, хочеться таки сказати, що я знаю і відчуваю — головний талант «Дня» в тому, що газета дає можливість не співати всім хором, а бути кожному авторові солістом у своєму жанрі, дістати особливу та неоціненну нагоду виговоритися, не стати вчорашнім снігом, та й не втратити журналістські пальці, а це — практично загроза повноцінному життю. Виплітаючи свій візерунок у кожному матеріалі, шукаючи його гнучкість, граючись у свої іграшки (дякую редакторатові, що це дозволено), тобто пишу, що хочеться, де це ще можливо? Микита, до речі, обвивши мене чутливими мікрофонами, зумів усе записати, що я йому розповідала, тож усе це задокументовано. Щоправда, я ще не бачила матеріалу, не знаю, як він використовуватиметься і який сюжет його майбутнього фільму, але хлопець дуже талановитий. Напівтони, соковиті повнокровні нюанси, міркування про щось, ніби й особисте, але, віддаючи матеріал у газету, знаю, що все це вкладеться в колонку. І щоп’ятниці гортаючи новий номер, а я люблю, звісно, газетний варіант, хоча електронне досьє я все зберегла, але якщо не виріжу, не покладу до файла газетний варіант, навіть не знаю, для мене це протиприродно. Звісно, відкриваючи п’ятничний паперовий, я одразу шукаю свій матеріал, і зізнаюся, щоразу хвилююся, не знаю чому. Адже жодного разу ще не було так, щоб «Післясмак» не вийшов, але я так до цього й не звикла. І це дуже дивно. І хоч працюю дистанційно, я без перебільшення скажу, що приємна залежність від цього довгого обміну речовин із газетою, між написаним матеріалом та дбайливими руками редакторів, завжди починаю писати, творити свою маленьку історію, віддаючи і тепло автора, і тих, хто приймає цей матеріал. Ось так Микита отримав мій ексклюзив у розповіді про «День», адже він планував об’єктивом схопити лише інтер’єр та ауру, розповісти про життя людини з життєвим пробігом, передати атмосферу дому. «День» став частиною моєї атмосфери й подарував багато щасливих днів. Чесно кажучи, я вражена, що мене завжди чули не перебиваючи, і не повчаючи. Отже, це мій вічний полон. Гості збагнули, що я хотіла сказати, адже коли є, що розуміти, потрібна лише мить.
