Інша «сім'я»
Ситуація, що склалася з Фондом ІЗОЛЯЦІЯ, цілком очевидна. Це чи не остання інституція, що залишилася в Донецьку (медіум), яка поєднувала навколо себе думаючу аудиторію, переважно молодь. Гості ІЗО - це ті люди, які до останнього не виїжджали з регіону і до останнього намагалися створювати «благо» для оточуючих їх людей. Тому для так званої ДНР і для тих, за хто за нею стоїть, абсолютно очевидним було прибрати зі шляху те, що дає розвиток, мислення, пошук і, зрештою, свободу.
Але бойовики, які захопили завод, дечого не врахували. За всі ці роки, хто б у команді ІЗО не працював, їхній курс був спрямований на одне - генерувати навколо себе людей та ідеї, місцеві і не тільки. Вони давали дітям можливість створювати фантастичних тварин, які показувала новорічна ялинка, ІЗО створювала навколо себе дискусійний клуб, фаблаб тощо. Але найголовніше - ІЗО створила сім'ю. Ви, мабуть, нечасто побачите такий великий колектив. Бо він - це ще й художники і їхні відвідувачі.
Тому я впевнена, що ДНР зі своїми «паперовими» ідеями проживе набагато менше, ніж Фонд ІЗОЛЯЦІЯ. Незалежно від того, скільки творів мистецтва, які знаходяться зараз на території заводу, вона знищить за цей час.
На жаль, приклад ІЗОЛЯЦІЇ в Донецьку поодинокий. Це інституція, яка здатна щось створювати, аналізувати. Свого роду - це єдиний альтернативний простір, де можна було отримати позауніверситетські знання.
Державні дотації в культурну та освічену сферу регіону - нікчемні. Донецьк у цьому випадку не виняток. Тут не варто довго говорити про книгарні, музеї, бібліотеки - все це очевидні речі, адже протягом багатьох років гуманітарна інфраструктура просто не розвивалася. Вся активність, яка виникала в цій сфері, відбувалася завдяки приватним ініціативам і переважно підпільно.
Пограбоване культурне поле.
І це не тільки Донецьк.
Усе культурне життя пострадянської України зупинилася в центрі. Є ще Львів, Харків, Одеса, але й там є свої моменти, про які треба говорити. Культура, як і все в нашій країні, централізувалося і маргіналізувалося. Немає ні книжкової індустрії, ні художньої, відсутній інститут критики. Чим далі від Києва, тим більше відчувається патова ситуація. І тут не варто говорити про те, що існує Інтернет, і книги можна купувати на Amazon, а вистави дивитися на YouTube. Культуру потрібно сприймати дотиком, нюхати, розуміти. За допомогою Інтернету це зробити складно. Тим більше що у нас в країні далеко не всі мають такий привілей.
Ще один момент - структура інституцій. Велика частина театрів, філармоній у таких містах, як Донецьк - це державні заклади. А вони просувають ту політику, яка вигідна тій чи іншій політичній силі, домінуючій у регіоні або країні. Тому поставити провокаційну нову виставу стає практично неможливо. Абсолютно логічно, що той, хто платить, замовляє музику. Але в цьому випадку платить не глядач за квиток, а держава за електрику, опалення, оренду залів, зарплату й гонорари акторам, декорації тощо. Тому, коли я ставлю запитання молодому донецькому режисерові на рахунок сучасної соціально-політичної постановки, він мені відповідає: «Це ж Донецьк, це ж політика. Не в державному театрі».
Водночас, наприклад у скандинавських країнах сучасна п'єса є своєрідним градусником напруги в суспільстві. Президент однієї з країн відвідує такі заходи, після чого робить висновок, куди слід рухатися далі, які проблеми в суспільстві існують, що потрібно зробити, щоб покращити становище. У нашому ж суспільстві упродовж останніх років складалася думка, що будь-яка подібна постановка, пісня, вірш - це жорстке політичне висловлювання, спрямоване проти чинної влади, а відповідно - несе в собі загрозу.
Глядачеві немає з чим порівнювати, нема про що говорити. Для донецького глядача, який законсервований у своєму регіоні і не виїжджає з області, ця ситуація ще більш небезпечна. І тоді альтернативою театру і центру мистецтва стає телебачення, а воно вже несе зовсім іншу місію.
Повертаючись до теми ІЗОЛЯЦІЇ, примітним є приклад проекту «Глибинні мрії», який був створений під керівництвом Вірляни Ткач, директора Yara Arts Group, та Миколи Гусейнова, актора Драматичного театру Донецька, сценарій був написаний Сергієм Жаданом. Ідея проекту полягала в тому, щоб розповісти, чого насправді хочуть донеччани, про що вони думаю, що їм сниться. Цей «інтимний» проект показує, наскільки різними бувають бажання тих, хто хоче нами керувати, і тих, хто живе в регіоні. Цей проект - про особистий Євромайдан ще до початку самого Євромайдану. Думаю, багато хто з так званих прихильників ДНР здивуються тому, що їхні бажання збігаються з бажаннями тих, хто має іншу думку. Цього якраз і бояться «творці» ДНР. Адже якщо буде зруйнована ілюзія «інакшості», то за допомогою чого можна буде зупиняти обурені народні маси і контролювати їх на чергових виборах?
Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Київ-Донецьк
