Камінь, ножиці, папір
Мабуть, усі знають цю гру.
Про всяк випадок нагадаю: гравці на рахунок «раз-два-три» (або після прочитання короткого віршику) водночас викидають різні комбінації пальців. Кулак – камінь, два пальці латинською V – ножиці, розгорнута долоня – папір.
Камінь заточує ножиці, тож той, хто їх показав, програє; ножиці ріжуть папір – папір програє, але папір загортає камінь – тож програє останній.
В моєму дитинстві ще побутувала варіація з колодязем (пальці кілечком; кажуть, придумана у Франції) замість каменя: ножиці різали папір, але тонули в колодязі, який, у свою чергу, накривався папером. Грали під щиглі.
Згідно з Вікіпедією, ця забава винайдена в Китаї. У книзі Уцзацзу, написаній Се Чжаочже на початку XVII ст., стверджується, що воєначальники часів пізньої династії Хань (206 до н. е. — 220 н. е.) грали в такий собі шоушилін, еквівалентний сучасним «каменю, ножицям, паперу». Термін «шоушилін» може бути перекладений як «команди рукою». Також існує японський варіант - «дзян-кен» або «індзян».
Ніяких згадок про шоушилін в Західній Європі до появи прямих контактів з Азією немає. Західні автори в кінці XIX століття просто кажуть про «азіатську гру». Сьогодні ж це популярна розвага: проводяться чемпіонати світу з офіційним регламентом, значним призовим фондом і висвітленням у провідних виданнях, існує міжнародна федерація.
В будь-якому варіанті, краса гри – в її повній антиієрархічності. Ні в кого немає остаточної влади. На всіх є управа, але у всіх так само рівні можливості. Реальний баланс сил. Мені це здається доречною метафорою демократії в своїй суті: незалежність і взаємне стримування гілок влади в суспільстві – виконавчої, законодавчої і судової. При тому все одно лишаються ті, хто програв, і ті, хто виграв. Але гра чесна. Нічого кращого не придумаєш, як не старайся.
Здається, елементарні речі. Проте постійно знаходяться люди, котрі прагнуть відмінити всі правила і лишити тільки один елемент - кулак.
Мабуть, не награлися в дитинстві.
