Нотатки щодо Нобеля-2020: культура аналізу проти культури хайпу
Завершуються цьогорічні нобелівські перегони.
Серед іншого, цікаво зазначити, що цього разу оголошення лауреатів не викликало значного резонансу в медіа. І це загалом є зрозумілим: усі відзначені премією відкриття є давно і добре відомими розробками, історія яких – від перших теоретичних розрахунків до практичних упроваджень – налічує багато десятків років, вони добре обґрунтовані практичними результатами і міцно вписані в загальний контекст.
Здавалося б, усе ясно і нема про що говорити, тобто нема з чого робити сенсацію, до якої останнім часом стала ласою широка аудиторія. Тому більшість медіа обмежилися сухими інформаційними повідомленнями і простими передруками пресрелізів Нобелівського комітету.
Втім, як завжди, ключовим питанням, що турбує світову наукову спільноту через оголошення лауреатів Нобелівських премій, є те, які тенденції в розвитку науки та суспільно-наукових комунікацій віддзеркалюють ці рішення Нобелівського комітету.
Підкреслю основну, на мою думку, тезу: аналізуючи дослідження цьогорічних лауреатів, можна відзначити, що все це – досить давні теоретичні розробки, що адекватно вкладаються в загальний методичний науковий контекст, при цьому вони є ретельно обґрунтованими численними експериментальними даними, результатами спостережень і вимірювань, що навколо їхньої точності, коректності, достовірності і здатності до використання у практиці склався сталий експертний консенсус.
Власне, це й можна вважати такою собі відповіддю наукової спільноти на спровоковане глобальними соціальними трансформаціями і кризовими перетвореннями поширення істеричної культури хайпу, ситуативної сенсаційності, пошуку простих, позаконтекстних відповідей на питання будь-якої складності: справжню наукову, соціальну і політичну цінність мають тільки відповіді і рішення, що базуються на широкому експертному і фаховому консенсусі, підтвердженому результатами спостережень, вимірювань та повторюваних експериментів, рішення, що беруть до уваги та випливають із загального методологічного і методичного контексту розвитку науки і суспільства в усіх їхніх проявах.
У цьому насправді й полягає роль наукової діяльності як соціокультурної практики, підтримуваної, відтворюваної і поширюваної соціальним інститутом науки, – у забезпеченні сталості, тяглості та зв’язності поля рішень, що їх ухвалює суспільство на шляху свого розвитку, у компенсації та нівелюванні спонтанних вибухів колективної імпульсивної, хаотичної чи навіть самодеструктивної поведінки, індукованої кризовими явищами та/або трансформаційними процесами.
Отже, все є більш-менш передбачуваним, і в цій передбачуваності є потужне оптимістичне послання суспільству: у людства є що протиставити уявному стану тотального хаосу й невизначеності, в якому ми опинилися сьогодні, є ресурс для успішного подолання поточного етапу глобальних соціальних трансформацій.
Ось про це, на мою думку, і є сенс говорити в контексті Нобеля-2020.
