Що нас чекає в майбутньому?
Ми майже ніколи не наважувалися сказати іноземним порадникам жорстке «ні», коли йшлося про реальні порушення наших національних інтересів
Зараз багато дискусій йде про те, чи треба продовжувати мораторій на продаж землі. Справа не лише в мораторії. Проблема набагато ширша. Справа в усіх діях нашої влади. Свідомих і несвідомих. Скажімо так: якщо зараз мораторій продовжать, усе одно ризики, що ситуація розвиватиметься не в кращий бік, дуже великі.
І проблема не лише в підступних МВФ і Світовому банку, які, як дехто думає, сплять і бачать, щоб віддати нашу країну на розтерзання транснаціональним корпораціям. Більшість співробітників цих міжнародних фінансових інститутів навіть не замислюються, що такі завдання існують і що ці інститути якраз задумувалися для цих цілей. Вони звикли так діяти. Деякі з них цілком вірять у те, що роблять. Так заточена світова економічна система. Свого часу я місяцями вивчав результати роботи МВФ і СБ у різних країнах. І з кожним новим здуванням чергової фінансової бульбашки, з кожною новою економічною кризою різні країни одна за одною потрапляли в боргові ями, з яких виходили змінившись. А я нагадаю, що за останні 40 років учені нарахували півсотні більш-менш великих фінансових бульбашок у різних куточках Землі.
Світовий банк офіційно створювався для подолання бідності. І він постійно хвалиться успіхами, мовляв, кількість бідних за цей час таки зменшилася. Але всі його «успіхи» насправді досягнуті за рахунок Китаю й кількох інших країн Азії. І ці держави діяли якраз наперекір порадам МВФ. А решта світу стала біднішою. У самих США розрив між бідними й багатими за останні 40 років збільшувався найшвидшими темпами. Тепер Штати в цьому сенсі абсолютний лідер.
На сьогоднішній день 1% населення Землі володіє більш ніж половиною всіх багатств, стверджується в останньому дослідженні Credit Suisse.
Дохід на душу населення, за даними МВФ, у 20 найбагатших країнах 2000 року перевищував середній дохід на душу населення в 20 найбідніших країнах у 37 разів. Цей розрив подвоївся з 1960 року. Але якщо розглядати не середньодушові доходи по країнах, а доходи найбагатших у світі й найбідніших, то розрив буде набагато значнішим.
Тобто бідні стали біднішими, а багаті — багатшими. Така ситуація у світовій історії повторювалася вже кілька разів і завжди закінчувалася серйозними трансформаційними кризами. І двома світовими війнами. При цьому розрив між бідними й багатими продовжує зростати.
Чимало експертів цілком правильно називають нашою дуже важливою метою відновлення впевненого й навіть прискореного економічного зростання. Але важливо не забувати, що для досягнення дійсно потрібних нашій нації результатів при прискоренні зростання економіки ми зобов’язані зберегти рівномірне зростання доходів усіх верств населення. І це не лише соціальне, а цілком економічне питання. Без розширення внутрішнього попиту ми «правильне» й стійке зростання не забезпечимо.
Зараз багато критикують МВФ і Світовий банк.
Можна було б широко цитувати і нобелівських лауреатів, і колишніх працівників міжнародних фінансових організацій, які також жорстко критикували потім ці інститути, спираючись на власний досвід.
Ситуації, схожі на ту, в якій зараз перебуває наша країна, вже бували в світі не раз і не два. Щоб уявити, яких ризиків нам слід постаратися уникнути (нехай навіть сьогодні на це мало надій), я наведу цитату колишнього професора Гарвардської школи бізнесу Девіда Кортена, який згодом багато років працював у рамках програм подолання бідності в різних країнах, зокрема в Пакистані, Індії, Бангладеш, Таїланді, Індонезії, на Шрі-Ланці й Філіппінах. Підкреслимо, його праці досить високо оцінювали найіменитіші економічні видання світу. «Багато його аргументів беззаперечні, а вся книжка в цілому має зайняти високе місце в переліку книжок, які обов’язково має прочитати навіть дуже зайнятий керівник корпорації», — писала про його книжку Financial Times.
І ось що написав Кортен у своїй книжці, що вийшла 2002 року:
«Перш ніж Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк перебудували економічну політику Коста-Ріки, для того щоб полегшити її проблеми, пов’язані з міжнародною заборгованістю, Коста-Ріка була широко відома як країна з більшим рівноправ’ям, ніж її сусіди. У ній було неабияк розвинуте дрібне фермерство й була невелика кількість великих маєтків, характерних для інших латиноамериканських країн. Політика, нав’язана МВФ і Світовим банком, змінила економічні важелі на збиток дрібним фермерам, які виробляли продукти, необхідні для харчування костариканців, зате на користь великих земельних володінь, що виробляють продукцію на експорт. У результаті цього тисячі дрібних фермерів втратили землі, їхні землі були об’єднані у великі ранчо й сільськогосподарські плантації, що працюють на експорт, і різниця в доходах населення Коста-Ріки почала збільшуватися, наблизившись до решти країн Латинської Америки. Зростання злочинності й насильства вимагало різкого збільшення витрат на поліцію й громадську безпеку. Для задоволення основних потреб у продовольстві країна вимушена тепер покладатися на імпорт, і зовнішній борг, який повинна була погасити ця структурна перебудова, подвоївся. За всієї обурливості наслідків їхньої політики МВФ і Світовий банк вказують на Коста-Ріку як на приклад успішної структурної перебудови, тому що збільшилося економічне зростання й країна тепер здатна регулярно виплачувати свої борги. У Бразилії переведення сільського господарства з дрібноземельного, що виробляє продукцію для внутрішнього споживання, на капіталомістке виробництво для експорту між 1960 і 1980 роком витіснило зі своєї землі 28,4 млн жителів — більше, ніж усе населення Аргентини. У Індії за сорок років великомасштабні проекти розвитку позбавили місця проживання 20 млн осіб. 1989 року поточні проекти Світового банку призвели до виселення 1,5 млн осіб, і ще 1,5 млн загрожувала та ж доля в результаті проектів, що були у стадії розробки. Співробітники Банку не змогли вказати жодного профінансованого їхнім банком проекту, за яким виселені люди були б влаштовані й відновили б той рівень життя, який у них був до переселення».
Але все-таки головні наші проблеми — не тільки й не стільки у світових фінансових інститутах. Що ми самі зробили для реальної зміни структури нашої економіки з сировинної в бік збільшення частки виробництв з глибокою переробкою й високими технологіями? І ми самі дуже рідко наважувалися сказати іноземним порадникам жорстке «ні», коли йшлося про реальні порушення наших національних інтересів. І, думаю, часто це було швидше нерозумінням стратегічних інтересів України, ніж прямим злим наміром наших еліт. При цьому свої помилки й усі свої крадіжки всі склади нашої влади частенько списували на «підступний» МВФ.
При цьому частину інструментів, пропонованих міжнародними фінансовими інститутами, цілком можна й треба впроваджувати. Але лише частину. Яку? Це тема окремої розмови. Але час би мати власні добре продумані стратегічні плани прискорення економічного розвитку України. І мати мужність боротися за їхнє втілення.
