Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Вакцина від Медведчуків

«16–22.10.2020»
22 жовтня, 2020 - 19:43

Кому як, а у мене від цієї історії з рішенням Дарницького суду за позовом Медведчука якесь дежавю. Сьогодні вже забулося, що якраз три роки тому — 6 жовтня 2017 року — був опублікований указ про нагородження такого собі Григорія Зубця орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Ветеран радянської й української юстиції, у минулому голова Київського міського суду, член вищої кваліфікаційної комісії суддів України, заслужений юрист України, в історії він назавжди залишиться як кат Валерія Марченка. Нагадаю, 14 березня 1984 року Григорій Зубець засудив тоді вже важкохворого правозахисника-дисидента до 10 років таборів особливого режиму. А всього через пів року у Валерія Марченка в умовах ув’язнення сповна передбачено відмовили нирки, і 7 жовтня 1984 року він помер. Випадковий, але від того не менш гіркий збіг, — указ про нагородження судді-«героя» тоді був підписаний за добу до 33-ї річниці з цього трагічного дня.

Григорій Зубець був представлений до високої нагороди Радою суддів і Вищою судовою адміністрацією України загалом у великому списку юристів, у рамках щорічного бюрократичного ритуалу нагороджень до професійного свята. Хоча його ім’я стояло у списку першим, ніхто тоді ще в Адміністрації Президента України, як завжди, не спромігся перевірити кандидатів. Утім, на відміну від Віктора Медведчука, книжок про Зубця до цих пір не написано, не кажучи вже про те, що ім’я Валерія Марченка більшості громадян незалежної України, а також урядовцям і політикам, у кращому разі відомо лише з чуток. Не кажучи вже про якогось там його ката. За таку самогубну байдужість до політичних ризиків, які спричиняли подібні нагородження (і ще сотні інших таких же великих і малих прорахунків), на останніх президентських і парламентських виборах сам експрезидент Петро Порошенко, його політична сила, а разом із ними і вся Україна, заплатили чималу ціну. І ще продовжують платити.

Що стосується найвищих органів судової гілки влади, які подали тоді Григорія Зубця до високої нагороди, не може бути сумнівів, жодна інформація про обставини розгляду Київським міським судом 13            —14 березня 1984 року справи Валерія Марченка ні в щонайменшій мірі не вплинула б на їх рішення. Про це свідчать сповна успішні долі інших одіозних суддів радянської епохи. Та що там події «давноминулих часів»,  багатьох суддів, які «вирізнилися» неправосудними вироками активістам Революції Гідності, не кажучи вже про загравання, а часто і пряму роботу на окупантів із початком російської агресії в Україні 2014 року. Ну, а про найчастіше безкарну неприкриту суддівську корупцію я взагалі мовчу. Сьогодні в Україні насамперед судова гілка влади в усіх сенсах залишається правонаступницею УРСР. Так, уже в незалежній Україні Григорій Зубець до останнього працював радником голови Державної судової адміністрації України, був членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів та на викладацькій роботі, ліплячи на свій кшталт сотні інших суддів собі на зміну. І разом із ним інші його не менш одіозні колеги.

На відміну від законодавчої та виконавчої гілок влади, які за три десятиріччя незалежної України, хоч і не так, як нам хотілося, все ж змінювалися разом із країною, всі спроби реформувати судову владу в Україні обмежувалися виключно формально-адміністративними перестановками. Разом із викривленим у нас принципом розділення влади, що на Заході оберігає правосуддя від політичної кон’єктури, в умовах зростаючої інституційної неспроможності законодавчої та виконавчої влади в Україні, судді перетворилися на недоторканну касту, яка не лише звільнилася від усілякого контролю, але часто не вважає за потрібне принаймні формально дотримуватися закону. Досить відверто суди продемонстрували це в останні місяці президентства Порошенка, та і сьогодні, при Зеленському, затишшя, здається, забезпечується лише тим, що судова реформа попереднього президента, що тягнулася зі швидкістю слимака, зупинена й обернена назад.

Висловивши у своїй опублікованій на сайті Офісу Президента колективній заяві (хіба що за «ми» ховається президент?) боязке «здивування» рішенням Дарницького суду, супроводжує його наскільки багатомовними і нічого не значущими компліментами на адресу громадянського суспільства, Банкова тут же, в наступній пропозиції, поквапилася запевнити, що це аж ніяк не ставить під сумнів «незалежність судової гілки влади». Незрівнянно менша педантичність Банкової в інших резонансних справах, у тій же «справі Шеремета», що розглядається  цими днями Шевченківським районним судом, визначає ціну цього компромісу. Президенти змінюються, але ціна все ще та. — Марину Заставенко, що винесла скандальну ухвалу за позовом Медведчука, призначив своїм указом суддею Червоногвардійського районного суду Макіївки президент Ющенко, зробив її суддею довічно президент Янукович, закрили дисциплінарну справу про співпрацю Марини Заставенко з окупантами та перевели її до київського Дарницького районного суду за президента Порошенка.

Ну, а за президента Зеленського вона може і надалі безкарно ухвалювати такі рішення, ніби вона і не переїхала до Києва з окупованої росіянами Макіївки. Ніби вона працює в країні, в якій «суддя» Зубець усе ще з почуттям виконаного обов’язку посилає на страшну смерть Валерія Марченка, а «адвокат» Віктор Медведчук за завданням КДБ «захищає» Василя Стуса. Чи варто дивуватися, що після російської окупації з 492 українських суддів, що на той час там працювали, лише 52 залишили Крим. А переважна більшість, не відчуваючи жодного дискомфорту, легко вписалась у викувану за найгіршими радянськими зразками систему «правосуддя» держави-окупанта. Ну а те, що їм при цьому дозволили зберегти нажите всілякими неправдами за роки роботи в незалежній Україні, стало красномовним сигналом їхнім колегам у неокупованій частині країни. — Поглинання Росією є для них незрівнянно меншим злом, ніж Україна, що орієнтується на європейські цінності. Ну, а найбільш нетямущим це все перекладачі Портнов і Медведчук переклали.

Незважаючи на відзначену навіть у беззубому коментарі Офісу Президента абсурдність винесеної ухвали, головним антигероєм у сприйнятті більшості коментаторів залишається Віктор Медведчук. А В’ячеслав Якубенко, адвокат Кіпіані, чи то жартома, чи то серйозно навіть  вступився за Марину Заставенко, мовляв, вона своїм абсолютно некваліфікованим рішенням нібито навмисно зробила все для успіху апеляції, яку має намір подати видавництво «Vivat». Але мені здається, навпаки, всупереч демонічному образу всесильного Медведчука, що склався в Україні та дбайливо підтримується самим кумом Путіна, вся його містична сила, окрім російських грошей і кремлівських погроз, ґрунтується  на судовій системі, яка мало змінилася з часів СРСР. Без неї він в Україні ніщо. Саме вона з перших кроків є для нього звичним живильним середовищем, саме її спадкоємність з СРСР, саме її прикрита рядниною принципу незалежності вседозволеність і безкарність, а не всі Портнови та Медведчуки разом, є сьогодні найбільшою загрозою для України.

Коли суди не забезпечують правосуддя, вони не гілка влади, а паразит, омела, що висмоктує життя з країни. Спадкоємці тих, хто ухвалював вироки Стусу, Литвину, Марчуку, сьогодні готуються ухвалити вирок Україні. Пам’ять про минуле допомагає нам підтримувати в державі, що слабшає щоденно, життя, але лише найрадикальніше реформування судів може стати довгожданою вакциною від Медведчуків для України.

Газета: 
Новини партнерів