Суспільні настрої: особисті спостереження
Два роки повномасштабної війни рашистської орди проти української нації й спільноти докорінно змінили цілі сегменти життя українців. Спостереження за розвитком подій очима так званих «пересічних» українців дозволяють констатувати, що не праві ті, хто стверджує, що для значної частини наших співгромадян, зокрема, киян, все залишилось таким, як до повномасштабного вторгнення ерефії на територію України. На думку чималої кількості військовиків «мирняку» байдуже до реальної ситуації в країні, вони живуть так, начебто ніякої страшної агресії й не існує. Проте, власні спостереження авторки, як людини, яка всі ці два роки нікуди не рухалась із Києва, дозволяють не погодитись із вище зазначеною точкою зору. Видається, що ситуація в Україні, зокрема і в Києві, розвивається якраз із точністю до навпаки! Активізація суспільного життя, зростання його динаміки, простіше кажучи, прагнення людей робити багато що разом: разом допомагати ЗСУ, разом волонтерити, разом відзначати певні вагомі дати й події, навіть разом читати книжки (за інформацією з відкритих джерел, за два роки війни тільки в Києві відкрились 12 нових книгарень, де людина може не просто придбати книгу, а й за чашечкою кави поспілкуватись та почитати її в книгарні, провівши там фактично увесь день), активне культурне життя столиці говорить якраз не про бажання уникнути реальності, а, на нашу думку, про утвердження життєстійкості спільноти та прагнення гуртом пережити важкі часи. Зрештою, людина – це істота соціальна, отже колективізм і бажання відчути чиєсь плече поруч в її природі.
Обговорення проблем, які виникають навіть у випадкових групах людей, в укриттях, на базарах, у транспорті, при в’язанні сіток для ЗСУ тощо показали, що надія на швидке закінчення війни, яка домінувала, зокрема, у киян у перші місяці війни та ще трималась майже увесь 2022 рік, сьогодні розтанула. Абсолютна більшість тих, з ким довелось поспілкуватись, а це люди від студента до перукарки, тепер вважають, що ця війна затягнеться надовго. Тим цікавішим є той факт, що побажання якнайшвидшої української Перемоги стало реально найголовнішим індивідуальним побажанням серед киян навіть у дні народження. Здавалось би, парадокс. Проте, ні! Бажання Перемоги і віра в неї не заперечують того факту, що українці вчаться жити у воюючій країні, не зраджуючи їй і собі. Адже втеча, занедбання міста і себе є не чим іншим, як реальною поразкою у цій війні. Міста без громадян, які їх зберігають, плекають і розбудовують – це, зрештою тільки купи каміння чи музейні артефакти, якими б старовинними та гарними вони не були.
Чимало співбесідників на запитання, як же жити під час безперервної війни надовго, наводять приклад Ізраїлю, який живе, «і живе непогано», увесь час фактично знаходячись у стані війни. До того ж «і країна не тільки сильна й озброєна, але й багата, з розвинутою економікою та навіть приваблива для туристів. Щоправда, все це було реальністю до нападу Хамасу». Таку думку можна почути досить часто навіть у розмовах із випадковими співбесідниками. Прикметно, що подібні приклади й схильність до таких аналогій є не просто ілюстрацією адаптації українців до дійсності, такої, яку маємо на цей час, а певним «програванням» майбутнього, осмисленням можливих сценаріїв життя в Україні, яка вже ніколи не буде колишньою, довоєнною.
Зміни відбуваються і в уявленнях про найперспективніших очільників та керівників у ситуації війни та одразу після неї. Недаремно таке збурення відбулось у суспільстві від чуток про звільнення головнокомандувача Валерія Залужного. На відміну від мас-медій, які стрункими рядами пішли по шляху «прожовування» конфлікту між президентом Зеленським і генералом Залужним, «прості» українці нерідко висловлюють на перший погляд фантастичні версії про те, що Зеленський хоче замість себе зробити Валерія Залужного президентом країни, бо сам нині діючий президент вже страшно зморений, чи відчуває, що втрачає популярність і у військах, і «в народі». А Залужний за час цієї гарячої фази війни «став дійсно батьком для ЗСУ та й усієї нації». Таке довелось почути у бесіді в автобусі. Ця ж ідея Залужного-батька для військ регулярно спливає у соцмережах. Тут очевидні перегуки із козацькою традицією українців. Згадаймо «батька Хмеля». Популярність Залужного та стабільно зростаючий рейтинг генерала невипадковий, суспільство розуміє, що у теперішній ситуації на роль рятівника нації й держави найкраще підійде український «генерал де Голь» - Валерій Залужний. До того ж неважко помітити, що абсолютна більшість українців зовсім не вважає літній наступ ЗСУ програшним, Україна встояла, вижила, їй вдалось відбитись і навіть повернути частину вже захопленого ворогом, то який же це програш? Програш для ситої Європи, для Америки з її передвиборчими іграми, але не для України! Думка пересічних українців однозначна – не чіпайте нашого Залужного! До речі, уся ця ситуація демонструє запит українського суспільства на згуртованість, єдність усіх - від правлячих верхів до «простих людей» - і небажання здаватися осоружному сусідові.
Отже, варто ще раз наголосити, що суспільної депресії немає, люди розуміють, що Україні вдалось відбитись від жорстокого і дуже небезпечного ворога, тим більше, що ніхто не збирається віддавати йому окуповані території, навіть Крим і Донбас, попри розуміння, що з тими реаліями, які там сформувались за 10 попередніх років війни, і навіть із тими, де окупанти знаходяться ці два роки повномасштабної гарячої фази, утворились серйозні загрози й виклики для української незалежності та державності.
У спільноті також відбувається зміни в масовій свідомості щодо можливості/неможливості участі українських жінок у війні в якості військовослужбовиць ЗСУ. Якщо до відкритої агресії росії проти України абсолютна більшість співрозмовників/співрозмовниць різної вікової категорії була проти загальної мобілізації для жінок (із 10 опитаних 8 категорично або менш категорично, але відкидали таку можливість), то після двох років війни майже всі з них (7 із 8) змінили свою думку, зазначаючи, що «…очевидно, цього не вдасться уникнути, бо така реальність». До того ж всі 10 опитаних зараз висловлюються позитивно щодо жінок-військовослужбовиць як своїх захисниць («…наші дівчата – героїні! Вони прикривають усіх нас сьогодні, навіть ціною власного життя! Велика подяка їм!», — така думка є одностайною, всі 10 опитаних підтримують тих жінок, які добровільно вступили в Сили оборони України для захисту Батьківщини).
Отже, вже сьогодні українське суспільство зазнало серйозних змін, попри постійні нарікання, що українська економіка ніяк не переходить на воєнні рейки, можна сказати, що на воєнні рейки перейшла масова свідомість українського соціуму і він вже ніколи не буде таким, як до цієї війни. Сподіваємось, що це наближатиме українську Перемогу!
Ірина Грабовська
