Як Google “зводив” мене до музею
Декілька тижнів тому, збираючись на Book Forum Lviv, я довго серфила цікаві та нетуристичні місця Львова, аби повернутися до Києва не тільки з десятком новеньких книг, а й з новими враженнями. Звичайно, Google не завжди розуміє тебе з півслова, іноді він перекручує, маніпулює та більше заплутує, ніж допомагає. Скажімо, мені пошуковик дав зрозуміти, що слово “нетуристичний” він трактує по-своєму, пропонуючи десятки посилань на дуже відомі й традиційні локації міста Лева. Серед цих місць була й аптека-музей “Під чорним орлом”, що розташовується на площі Ринок та з 1735 року обслуговує клієнтів з усієї України та Європи. Але, окрім цього, Google абсолютно випадково (чи ні?) показав мені фотографії старшої аптеки-музею, яка, на мій щирий подив і радість, знаходилася в Києві. Тож зранку я вже впевнено крокувала Подолом у пошуках Флорівського монастиря. Десь там мала бути потрібна мені аптека.
Google maps показував, що аптека вже за рогом та й легкий аромат ладану в повітрі натякав на близькість монастиря. Проте є у світі один запах, здатний якщо не збити з пантелику, то хоча б привернути увагу. Це був аромат кави, що доносився з дворика, котрий тепер я вже не могла оминути. Майже забувши про ціль моєї прогулянки, я сором’язливо зайшла у дворик, купила каву у невеличкій вуличній кав’ярні і розговорилася з баристою. Виявилося, що колись цей дворик, як і все в ньому, належав німцю Йогану Гейтеру – засновнику аптеки, на яку я полювала. А він, себто бариста, працює тут волонтером, допомагаючи новому директору музею популяризувати це місце. Незабаром і сам директор приєднався до нас та під час кавування розказав мені справжню історію музею-аптеки…
В далекому 18 столітті військовий лікар Йоган Гейтер після служби оселився на Подолі та зрозумів, що Києву конче не вистачає приватної аптеки. Власне, аптек і не було, хіба що для військових. Тоді він, отримавши дозвіл від гетьмана Данила Апостола, в 1728 році власним коштом відкрив аптеку та почав виготовляти лікарські препарати, парфуми, засоби гігієни, мило, шампуні, лікери, настоянки, бальзами і таке інше.
Фактично, не маючи конкуренції, бізнес Гейтера активно розвивався й згодом перейшов його зятю – Георгу-Фрідріху Бунге, котрий за освітою був фармацевтом. Бунге, зі свого боку, вміло продовжив справу першого власника, досяг фінансового успіху й в 1779 році отримав звання привілейованого аптекаря. Він володів декількома маєтками із величезними садами та городами, на яких вирощувалися всі рослини для майбутніх аптекарських препаратів. До того ж, Бунге побудував першу лютеранську кірху і став фундатором лютеранської общини в Києві.
Геогр мав багато дітей: вісім синів і чотири доньки, й заснував цілу династію Бунге. Одним з найбільш знаних представників цього дворянського роду стане Микола Християнович Бунге – політичний діяч, ректор Університету Святого Володимира, голова Комітету міністрів Російської імперії – вищого адміністративного органу державного управління. І саме завдяки йому прізвище Бунге буде відоме не тільки в Києві, а й у всій Європі.
Наприкінці минулого століття, а саме в 1988 році, відкрили музей-аптеку і з відтоді тут майже нічого не змінилося. Хоча це місце не потребує особливих змін чи капітального ремонту. Тут є все, що треба для пристойного українського музею: багатюща колекція, яка нараховує 50 тисяч експонатів (в той час як львівська аптека – лише 3 тисячі), старовинний атмосферний дворик, й навіть підземелля з привидами. “Однак, дечого, а точніше декого тут таки не вистачає…”, – з ледь помітною посмішкою подумала я, згадуючи про «радянських бабусь», котрі, якщо дозволите, є невід’ємною частиною більшості наших музеїв.
Втім, згадуючи про експонати, мало назвати лише цифри. В музеї, окрім сотень різнокольорових аптечних штангласів, посуду і меблів 18-19 століття, та інших антикварних речей, є декілька унікальних об’єктів, які заслуговують на окрему згадку. Наприклад, касовий апарат “National” 1901 року, що мав функцію контролю кількості клієнтів та продажу в кредит. Раніше не кожен киянин міг дозволити собі купити ліки, ціна на які подекуди сягала аж двадцяти рублів, в той час як корову можна було купити за три. Цікаво, що касовий апарат може працювати і досі. Також в музеї є сейф 1896 року, де зберігалися отрути, ліки на їх основі та наркотичні речовини, як-от морфій, героїн, стрихнін чи миш’як. Колись ключі від сейфу зберігалися у аптекаря і тільки він мав доступ до нього, а сьогодні будь-хто охочий може вільно роздивитися всі ці колби з чорними етикетками. А ще – автентична книга аптекаря 1834 року з рецептами справжніх лікарських препаратів. Її можна не тільки сфотографувати, а й обережно погортати, завдяки, знову ж таки, відсутності суворих поглядів музейників. Взагалі в аптеці, на радість дітям та молоді, можна торкатися будь-чого, що перетворює її на такий собі інтерактивний музей.
Зрештою, сама того не відаючи, я завітала сюди вчасно, адже цього року аптеці виповнюється 290 років й 30 років музею. Не знаю, чи зможу в майбутньому прийти сюди на 300-річчя, бо ж в нашій країні, на жаль, подібні місця фінансуються погано й тримаються на плаву лише силами небайдужих. Ба більше, музей має занадто круту локацію – самісіньке серце Подолу – і повсякчас може стати власністю чергового олігарха. Але я не хочу закінчувати розповідь про це місце песимістично. Тому маю надію, що комусь Google випадково (чи ні?) покаже мою статтю про київську аптеку-музей й хтось наступного ранку впевнено крокуватиме Подолом в пошуках Флорівського монастиря. Десь там і буде потрібна йому аптека.
Олександра КЛЬОСОВА, фото авторки
