Як із Польщі дивляться на Україну: деякі сюжети липня
Мало хто в Україні звернув увагу на дві знакові події місяця, який минає, і на їхню очевидну сув’язь. 6 липня у Варшаві відбувся дводенний саміт «Ініціатива трьох морів», організаторами якого стали Польща та Хорватія, а учасниками -- очільники країн, що лежать між Балтійським, Адріатичним i Чорним морями, а саме Литви, Латвії, Естонії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Австрії, Словенії, Румунії та Болгарії. Взяв участь у саміті і президент США Дональд Трамп. А перед тим, 3 липня, міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський виголосив в інтерв’ю виданню «wPolityce» відвертий ультиматум Україні: «З Бандерою ви до Європи не увійдете».
Не будемо дурити себе розмовами, що це, мовляв, риторика. Ні, це політика чинного польського уряду й особисто пана Ващиковського. Нічим іншим не можна пояснити те, що Петра Порошенка на саміт не запросили, хоча МЗС України за кілька днів до цієї акції поширило заяву, що очікує на відповідне запрошення. Хоча торік на конференції «Ініціативи» у хорватському Дубровніку чимало говорилося, що без України таке об’єднання виявиться неповноцінним. Але… Хтось із оглядачів каже, що «Ініціатива трьох морів» об’єднує лише держави-члени Євросоюзу, хтось списує все на забобонність поляків – мовляв, участь у саміті брало 12 держав, а 13 – це вже нещасливе число. Проте, по-перше, Україна має угоду про асоціацію з ЄС, по-друге, для «щасливого числа» можна було би запросити й Молдову, яка теж має таку угоду (тільки ці дві держави з регіону «Тримор’я» мають угоди з ЄС), по-третє, яке відношення до «трьох морів» має Австрія? А, через неї проходять прямі комунікації з Праги до Любляни та Загреба? Чудово, але хіба з Варшави до Чорного моря ближче і зручніше їхати через Словаччину, Угорщину, Румунію й Болгарію, якщо існує прямий шлях через Україну? Тим більше, що на минулій конференції «Ініціативи» президенти Хорватії і Польщі вели мову про необхідність поєднання автомобільних, залізничних і річкових транспортних артерій, щоб забезпечити пов’язування країн Балтії з країнами Причорномор’я й Адріатики для швидкої доставки товарів…
Я розумію, що польська сторона знайде чимало формальних зачіпок, щоб пояснити, чому Україна не була запрошена на саміт. Але, думаю, не тільки я, а й чимало людей водночас розуміє й інше: існувало не менше формальних приводів запросити на саміт Україну. Бо ж у випадку з державами, у яких є угоди про асоціацію з ЄС, а саміт збирають члени Євросоюзу, ситуація така сама, як із склянкою, в яку до половини налита вода: можна сказати, що склянка наполовину повна, а можна – що вона напівпорожня. Як бачимо, у Речі Посполитій вважають, що Україна в європейському сенсі «наполовину порожня», і це поширена там за межами офіціозу думка.
Яскравим прикладом цього є стаття «Український степ помалу нас затягує» Анджея Талаги, опублікована 18 липня у знаному виданні «Rzeczpospolita». Автор статті – колишній заступник головного редактора цього видання, а нині співробітник аналітичного центру Warsaw Enterprise Institute, при цьому він вважається симпатиком України. На загал, стаття змальовує невтішні (або навіть украй невтішні перспективи Української держави й української нації. Автор зазначає: «Слід мати на увазі, що, вступаючи з Україною в суперечки, в тому числі й історичні, ми розмовляємо не з рівним партнером, а з прикутим до ліжка хворим. За 20 років може виявитися, що нам більше не буде кому доводити нашу моральну правоту в питанні трагедій на Волині та у Східній Галичині», - пише автор. І далі зазначає: «300 років тому більшість теренів нинішньої України являли собою безлюдні степи. Хто знає, чи не станеться так знову. Не варто бити Україну, бо вона і так ледь животіє. Не сьогодні і не завтра, проте, врешті-решт, вона може стати спустошеною, зі зруйнованою економікою та без сил для виживання».
Немає сумніву: суб’єктивно Анджей Талага прагне захистити Україну від найлютіших польських борців із «злочинним українським націоналізмом». А об’єктивно він повторює ті загальники, ті словесні «шлакоблоки», які в Речі Посполитій стали наразі ледь не аксіомами.
По-перше, це вочевидь хибне уявлення про Україну приблизно 1700 року. Які «безлюдні степи»? Навіть у Причорномор’ї та Приазов’ї, з одного боку, кочували ногайці, буджацькі та кримські татари, з іншого боку, випасали худобу та полювали українські козаки. Існували й землеробські осередки, де жили представники різних народів. Одне слово, безлюдними степи не були, і займали ці степи не більшу, а меншу частину українських земель, причому відчутно меншу.
По-друге, польська «моральна правота в питанні трагедій на Волині та у Східній Галичині» видається чимось надзвичайно сумнівним. Адже друга Річ Посполита у міжвоєнний період займалася активною колонізацією цих земель, де більшість населення становили українці, піддавала різноманітним репресіям не лише українських політичних радикалів, а й лібералів і соціал-демократів, нищила українську освіту тощо. Ну, а під час Другої світової війни емігрантський уряд Речі Посполитої та підпорядковані йому Армія Крайова і Батальйони Хлопські вели справжню колоніальну війну на цих територіях, прагнучи втримати їх у складі повоєнної Польської держави. Про Волинь я вже чимало писав; щодо Східної Галичини зауважу, що невже ж намагання Армії Крайової пробити у 1944-му «коридор до Львова» з етнічних польських земель, спаливши в цьому «коридорі» всі українські села та винищивши всіх українців чоловічої статі – це свідчення «моральної правоти»? А те, як ретельно «зачищали» Львів від української інтелігенції польські бойовики у ті дні, коли Червона армія відбивала місто у нацистів, - так, що застрелили у його ж квартирі навіть останнього командира прокомуністичної підпільної «Народної гвардії імені Івана Франка», яка, за свідченнями референтури Служби безпеки ОУН, складалася з українців і… поляків, - це теж з ряду таких свідчень? Як би там не було, дії Армії Крайової на схід від «лінії Керзона» (встановленої, до речі, не Сталіним, а Антантою) з метою утримання цих земель під польським контролем – то було і безумство, і злочин: на окупованій спершу нацистами, а потім більшовиками території воювати не з окупантами, а за те, щоби по війні залишити у складі Речі Посполитої землі, абсолютна більшість населення яких не тільки не була етнічними поляками, а й категорично не хотіла жити у Польській державі…
Утім, можливо, що Анджей Талага у нинішній Польщі не має змоги прямо висловити власні думки, а змушений апелювати до поширених стереотипів. У разі, якщо це припущення справедливе, то ситуація ще більш сумна. Невже ж поляки не розуміють, що у війнах на «кривавих землях», як їх зве знаний історик Тімоті Снайдер, жодна сторона не володіє однозначною «моральною правотою»? І невже ж польських інтелектуалів не «поставила на вуха» заява Вітольда Ващиковського у згаданому інтерв’ю – мовляв, погано, що поляків й українців розділяють питання історичної пам’яті, а ось у відносинах між Польщею та Білоруссю у цьому плані все добре і «немає ідеологічної війни»?
Ось на такі липневі сюжети польсько-українських відносин звернув увагу автор цієї статті. Цікаво, що пролунає з Варшави під час відзначення чергової річниці відновлення незалежності України?
