З народом не пощастило
Та все ж: чи буває так, що країні (не чиновникам) не щастить з народом?
Італії та Німеччині свого часу явно не пощастило, коли громадяни з власної волі обрали Муссоліні й Гітлера. Останнього народ підтримував, навіть коли Рейх фактично програв війну.
Хоча нащо такі крайні випадки. Я колись уже розповідав історію з моїм виключенням з інституту за часів СРСР «за порушення статуту ВЛКСМ». Провина моя полягала в помірковано неформальному зовнішньому вигляді й любові до західної рок-музики. Судилищем займалися молоді блюдолизи з інститутського комітету комсомолу та різного роду партійні функціонери, але цікаво інше. Ніхто, ані на мить не засумнівався в правоті влади. Навіть не обтяжив себе запитанням: чи правильно одного з найкращих студентів у групі викидати з ганьбою з вишу за кілька булавок на джинсах і нестандартну стрижку? В очах усіх — у тому числі й однолітків, і цілком собі позапартійних знайомих — я був мало не злочинцем чи, в найкращому випадку, дурником, який сам у всьому винен.
Точно впевнений — багато таких людей досі тут, и вони впливають на суспільну думку. Вони можуть відкидати радянське минуле, але цілком по-радянські ненавидіти будь-який вихід за межі їхніх стандартів і покладатися на начальника-чудотворця.
Якби було інакше, не потребувалися б революції.
Які у нас розвиваються за ескалацією насильства.
Спочатку — «Граніт» 1990 рок у — окупаційний страйк на Майдані без перекриття центру.
Через 14 років — перекриття центру, захоплення будівель і часткова блокада урядового кварталу.
Через 10 років — спочатку за помаранчево-гранітним сценарієм, потім — «молотови», стрілянина, бої, понад 100 загиблих, захоплення адміністрацій на місцях, однак без розгону попередніх структур влади — очільники розбіглися, структури залишилися.
Легко виступати натовпом проти очевидного зла. Набагато важче дотримуватися певних цінностей і керуватися ними в щоденному житті. Наприклад, регулярно й ретельно контролювати владу, а ще вміти дивитися крізь красиві обіцянки.
Тому невезіння триває. Обрали те що обрали, маємо те що маємо. Якщо так далі піде, то наступне повстання буде набагато кривавішим, зі штурмом урядового кварталу, розпуском владних установ, тимчасовим урядом. Про ситуацію з цілісністю країни в такому варіанті навіть думати не хочеться.
Цього всього дуже хотілося б уникнути. Але нема на те ради. Україна раз за разом упускає шанси на еволюційне поліпшення, бо їй не щастить з народом. Всі, хто хочуть реальних змін і роблять їх, постійно залишаються в меншості.
Я не вищий за народ, просто я не є його частиною — тою його частиною, яка відмовляється дорослішати. І яка поки що визначає порядок денний. Але емігрувати нікуди не збираюсь. Я впертий і знаю: моя візьме.
