Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Зимовий вечір, санний слід

27 січня, 2018 - 11:10

Поетичний флер вечірнього освітлення, майже абсолютне безлюддя, безмовність, не враховуючи, звичайно, нашого (любителів піших прогулянок) базікання, темні вікна так і незаселених котеджів, будинків, яким чомусь було дозволено сягнути вище за Старокиївську гору — хазяйку чудового київського куточка. Та все ж неповторна чарівність вічних вигинів, зигзагів, імпровізація загадкового рельєфу лише закріпили думку — це вдень тут, в урочищі, метушня, будівництво, машини, тиснява та строкатість карнавально вбраних маєтків, а ближче до темного вечора все, як і належить, опиняється на своїх місцях: і тиха Гончарна, та й інші круті стежинки, схоже, навіть дивувалися, що підтверджували і сторожі, які з цікавістю виглядають зі своїх шпаківень, мовляв, кого це в таку годину принесло. Ми ж хотіли знизу, ніби з дна урочища, розглядіти, якими будуть сходи, власне, для місцевого бізнесу ще однією, вельми перспективною дорогою життя, а для всіх киян і туристів поверненням в те саме родове гніздо одних із найстаріших київських сходів. Вважається, що вони, в тому або іншому вигляді, тут з ХVII століття. Часто буваючи на Пейзажній алеї, дивлячись вниз, спостерігала, як іде монтаж, і знаю, що будівельники пішли лише тоді, коли зима пригадала — їй потрібно хоч трохи попрацювати. До морозів бетонний «хребет» вже встигли закріпити, і стало легко в думках домальовувати майбутні деталі, але головне, як на мене, — «терасність» прольотів збережена. Отже, як і раніше, можна буде, завмираючи, дивитися на стильно незачесані зелені схили, з новими вже спіралями комфортних прогулянкових доріжок, які гармонійно обійняли схили гори, де раніше, зовсім ще недавно, лякали провали оглядових острівців, хисткість і різного роду підніжки, а в минулі часи вони зупиняли на півдорозі — інколи тут ходити було просто небезпечно. Звичайно, час від часу старі сходи, а вони в безпосередній близькості від Андріївського узвозу, латали і жили старенькі то в бетоні, то в дереві. «Років 40 тому, — розповів незнайомець, що підійшов до нас, він чомусь стояв, відвернувшись від сходів і розглядав крайню віллу, — вона з часом, коли ця дорога запрацює, ніби першою зустрічатиме потік відпочивальників. Щоправда, не думаю, що господар маєтку від цього буде в захваті».

Назвавшись Віктором, чоловік відразу пояснив, що він тут жив до п’ятого класу. «На місці цього будинку по Гончарній, 24 сорок років тому стояв наш маленький будиночок, — уточнив, — з фруктовими деревами у дворі і, звичайно, туалетом там же. Я пам’ятаю кожен горбочок, кожен вигин, і щорік, приїжджаючи до Києва, а нині живу в Маріуполі, обов’язково приходжу сюди, шукаю той спогад з дитинства, хоча, можливо, на думку ландшафтних архітекторів, і неправильний, незавершений старокиївських пейзаж. Для мене це місце особливого наснаження. І не тому, що це моє дитинство, а воно дороге кожному, а тому, що воно — особливе. Скажу відверто, боюся, що з декораціями під Європу, з чужорідною красивістю буде перебір. Затишні сходи не потребують прикрас, вони давно вже пройшли енергетичний контроль, і чужа косметика з природженою гідністю старого куточка можуть і не здружитися. Боюся і хочу помилитися. Просто не люблю ані беззастережних пропорцій, ані протокольної впорядкованості, але й зайву красу не прийму. Ось такий я буркотун, а з господарем моєї улюбленої вілли, біля якої я вже простояв години, навіть не знаючи точно, про що думав, вже познайомився, і він зрозумів мою тугу, а я похвалив його смак. Вважаю, що у нього найелегантніший маєток. Втім, кожна людина на землі сама створює свої життєві сходи — дорогу, яка потім роками водитиме його то вгору, то вниз. От і все, до зустрічі», — помахав він нам рукою і з’їхав по слизькому пагорбу зовсім по-хлопчачому.

Ми ще постояли з Аліком, який знає місто ніби навпомацки, біографії будинків, дати їх народження і легенди, тому прогулянки з ним особливо цікаві. Якщо скажу, що він колекціонер, відразу ж почую уточнення — збирач; якщо назву реставратором, миттєво ж почую, ні, натхненник, автор ідей, а технічно все доопрацьовую в своїй майстерні зі спецами. У його маєтку, на Куренівці, чого тільки не побачила, багато що якраз відроджене зі всякого лахміття, часом викинутого на смітник, і ця його пристрасть давала друге цікаве життя речам, ставала його чіпким полоном на все життя. Втім, за власним бажанням, і, звичайно, його маєток не сплутаєш з іншими.

«По суті, я сплю під сходами, — раптом приголомшив він мене. — Років 10—12 тому, коли сходи в дерев’яному одязі почали явно стогнати всіма суглобами, до того ж втрачаючи свою інженерну стійкість, її почали в черговий раз латати, розбирати. Порепані, почорнілі дубові бруси валялися, як непотрібний мотлох. Придивився до них, і ідея народилася миттєво, я розумів, що під чорнотою — жовто-медова шовкова деревина. Домовився з робітниками, і вони, упакувавши двометрові колоди, як лижі, привезли їх мені, уявіть собі, просто в тролейбусі. Стесавши верхній шар, розпустив матеріал на дошки і змонтував стелю в спальні. Отже, в тому, що сказав, немає перебільшень — сплю дійсно ніби під сходами, які, до того ж, обнімалися з самою Старокиївською горою». «У що ти зараз граєшся, — нагадай — у фрагменти від старих диванів 40-х років минулого століття, дивовижні замки від старовинних дверей, схронів, фортець, у світильники, які колись купив за копійки... У що?» — запитала його.

«Вчора купив мідну деталь», — почав він, але я перебила: «Можеш не продовжувати. Готуєш нову інсталяцію, вгадала, а рамку зшиєш, найшвидше, зі старих дверей». «Ну, якщо ти все знаєш», — задоволено засміявся він. «Так, великий Алік, скажу тобі, ти сам давно вже — сюжет для великої розповіді».

Так ми мандрували від одного будинку до іншого, акцентуючи увагу і на несмакові деяких і, звичайно ж, на тому, що сподобалося. На Воздвиженській несподівано посвітліло — всі перші поверхи виблискували своїми бізнесовими вітринами. Чого тут тільки не було: Vegan cafe, кавовий ресторан, боді-студії, дизайнерські магазини, клініка найкращих зубів, куди ж без них, банки, галереї, готелі — міні і максі, коктейльні, а прочитавши пропозицію — інтер’єрна парфумерія, вирішила зайти і перепитати, що за послуга. Салон був зачинений, але дизайнер квітів пояснила, що «носи» можуть підібрати будь-який аромат для вечірки, весілля, магазину, квартири. В їхньому арсеналі — італійські брендові аромати, і вони легко прикрасять індивідуальними запахами будь-який об`єм. Я б замовила ваніль і лаванду, вмить вирішила подумки, правда, ціна навряд чи мені підкорилася легко, натомість тепер володію ніжною інформацією.

Мене вже тим часом вабили якісь величезні білі сани, які побачила здалека. Двометрові, справжні, так шикарно зігнуті — хоч зараз запрягай. Вони височіли біля входу в кондитерський ресторанчик «Карамелька» — до речі, вироби якого відмічено найвищою кондитерською нагородою «Сіль». У новорічні дні в них сидів Дід Мороз і фотографувався з усіма бажаючими. На лижних курортах катають, укутаних у пледи туристів. Та що й казати — в таких санях хоч куди, поринула непомітно у свої думки. Якось влітку біля цього ж ресторану на цьому ж місці зупинилася і прочитала на великому плакаті запрошення. Дослівно: «Я зроблю тебе щасливою. Еклер». Тоді пообіцяла собі, що обов’язково прийду, та ось тільки цього зимового вечора прийшов довгоочікуваний момент — і ми зустрілися. Звичайно, не стрималася і, змахнувши сніг з сидіння (адже свята пройшли, і відпочивальників вже небагато, ось і припорошило), вмостилася в дуже затишному гніздечку і скомандувала невідомому кучерові — вперед! Ні, хвилинку — лише захоплю я еклер, адже він обіцяв, нехай робить мене щасливою якнайшвидше!

Поки за поворотом не сховався санний слід...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments