Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Битва — за минуле. Виграш — майбутнє

Книги «Дня» — в Запорiжжi
27 травня, 00:00
ІСТОРІЯ ВЛАСНОЇ КРАЇНИ МОЖЕ БУТИ НЕ ЛИШЕ ПОВЧАЛЬНОЮ, АЛЕ Й ПРОСТО ДУЖЕ ЦІКАВОЮ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА / «День»

Презентація книжкових проектів «Дня» в Запоріжжі, яке називають колискою козацтва, була логічною складовою заходів з участю головного редактора «Дня», які відбулися в Запорізькому національному університеті в рамках Міжнародної науково-практичної конференції «Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору» (див. також № 88, 90). Як це вже не раз бувало під час таких презентацій, більша частина обговорення стосувалася не самих книжок, а бачення сьогоднішнього та завтрашнього дня країни крізь призму того погляду на українську історію, який представлено в цих збірках. Деякі фрагменти зустрічі, у якій взяли участь студенти, викладачі ВНЗ, журналісти, ми пропонуємо до вашої уваги.

«ДОДАТОК ДО ПАСПОРТА»

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Після президентських виборів 1999 року, коли кандидат, якого ми підтримували, програв, у мене було відчуття, що Україна фактично ще не прийшла до пам’яті — в історичному сенсі, в психологічному, в соціальному. Люди просто не орієнтувалися, а їм дуже часто не давали орієнтуватися. І яким шляхом можна було змінити ситуацію — прямим політичним, лобовим? Ні, таким чином цього досягти було не можна. Я була переконана, що треба шукати такий шлях, щоб українці повернулися до своєї ідентичності, здобули її знову. Адже на той час ми були наче напівзвільнені кріпаки, але без паспорта. Тому, коли ми видали ці книжки, я говорила про те, що розцінюю їх як додаток до українського паспорта. Бо не можна тішитися тим, що Україна збільшує якісь показники (випускає більше черевиків, турбін чи труб тощо), якщо вона «не виробляє громадян».

Ми шли назустріч один одному — ті українці, які мали потребу в таких знаннях, в таких книжках, в такій розмові, і ми з розумінням того, що ми не зможемо просуватися вперед, якщо не будемо орієнтуватися на цих думаючих людей, у яких є аргументи на користь своєї ідентичності. Чому це так важливо? Я віддаю належне зусиллям організаторів міжнародної конференції в Запорізькому національному університеті, які започаткували важливу розмову про глобалізацію і українській інформаційний простір. Ця розмова, можна сказати, — одна з ключових, які зараз повинні хвилювати журналістів, істориків, усіх людей, які вболівають за майбутнє країни. Я неодноразово говорила: ми почали будувати свою державу в умовах, коли весь світ переходить до інтеграційних процесів. Простіше сказати, ми фатально запізнилися зі створенням національної держави зразка ХVIII, XIX і навіть XX столітть. Тому нам потрібно було паралельно вирішувати кілька завдань: відкриватися для світу в багатьох тенденціях, глобалізуватися і водночас закриватися, щоб зберегти те, що можуть вимити й вивітрити потоки глобалізації. Ми вже дуже багато втратили часу... Але інтеграція в світовий інформаційний простір передбачає, що ми повинні йти в Європу українцями. Ми повинні інтегруватися зі світом разом із тим кращим, що в нас було в історії навіть в найтяжчі роки. В нас було, чим пишатися, ми можемо це продемонструвати. Та ж Острозька академія, що була заснована в XVI столітті й досі дивує іноземців, — це наш вклад в цивілізацію.

Як я вже сказала, наші історичні проекти безпосередньо пов’язані з наслідками 1999 року. Адже на той період про якісь речі ми в газеті вже написали наперед на п’ять років. Повторювати ще раз? По замкненому колу ходити? Ходили ті, що зараз дуже швидко встигли на «помаранчевий потяг» і тепер кажуть, що вони були перші. Насправді, там дуже багато кон’юнктури... А ми весь цей час все-таки розуміли, що треба брати нову планку. І організували навколо газети прекрасний колектив, тому що газета не змогла б цього зробити без популярних вчених, які відгукнулися, які запропонували своє сучасне бачення історичного процесу, показали, як це треба розуміти зараз, чому сучасній людині взагалі повинна бути важлива, наприклад, така тема, як походи Сагайдачного чи деякі подробиці історії Київської Русі. І я до цього ставлюся дуже серйозно, тому що, якщо українці ще будуть чухати потилицю років десять, вони опиняться ще й без історії Київської Русі. І це потрібно розуміти, бо історія — це найбільш конкурентний потік. Найбільша конкуренція відбувається зараз не тільки за ринки металу, а за місце в історії . Конкуренція за місце в історії може бути виграна, коли народ захоче і буде розуміти, звідки він йде й куди. Адже шанси не даються назавжди. Тому — історичні проекти. Я відчуваю це як необхідність.

Мені дуже часто доводиться відповідати на запитання на кшталт: «Чи не збираєтеся ви підтримувати літературні проекти, видання рідкісних книжок тощо?» Друзі, я хочу, щоб ви добре розуміли: ми — газета, яка організовує авторів для створення того, що ми вважаємо просто необхідним. Наші історичні проекти — це ніби продовження газети. Так, це історія, але в гостро публіцистичному ракурсі. Вона до вас сьогодні стукає в двері і каже: «Люди, прокиньтеся». Бо ми можемо втратити свій історичний шанс. Ці проекти — для повернення втраченого громадянства.

Я хочу ще раз сказати, що вся наша праця над ними була б, безумовно, неможлива без наших авторів. І я хочу повторити прізвища упорядників третьої книги: це віце-президент Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, доктори історичних наук Віктор Горобець і Юрій Шаповал.

Історія, безумовно, повинна бути присутня в нашому інформаційному просторі. Коли ми говоримо в телепрограмах про щось, ми повинні використовувати наші аналогії, ми повинні говорити, посилаючись на наших розумних істориків, на наших вчених і громадських діячів. Наша історія заслуговує цього повною мірою.

СПІВЗВУЧНІСТЬ

Віктор ЧАБАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри загальнослов’янського мовознавства:

— Сидів я в цьому залі і думав: як добре, що довелося мені дожити до такої зустрічі, саме тут, де говориться правда, де такі просвітлені очі. А колись у цьому ж залі влаштовували мені судилище і позбавили мене роботи — за «Собор» Олеся Гончара й за інші речі. (І я хотів би, користуючись нагодою, згадати добрим словом Петра Юхимовича Шелеста, оскільки він особисто був причетний до вирішення моєї долі, й цим показати, що не можна судити людей гарячково й однаково дивитися на те, що робила людина протягом усього життя). І коли б усі полеглі за правду, які тут виступали, могли б повернутися із Сибіру, з інших місць, вони б так само, як я, раділи. І мої колишні вчителі, які, може, натяками, якимись окремими штрихами в своїх лекціях намагалися донести, хто ми, пробудити в нас національну свідомість, пораділи так само, як я.

Я дуже уважно передивився книжки з «Бібліотеки «Дня» і знайшов у них багато співзвучного своєму серцю, своїй душі. І не втримавсь від того, щоб не сказати дещо у зв’язку із публікаціями, що вміщені у цих трьох книжках.

Якщо говорити, наприклад, про Хортицю (а про неї у цих книжках написано), то, на вашу думку, просто так пороги затоплені? Ні? Не тільки тому, що нам потрібний був Дніпрогес. Він був потрібний, але були проекти, які дозволяли не затопляти пороги і збудувати електростанцію. Ніхто до цього не дослухався, і пороги затопили. Ви думаєте так просто? Ні, це щоб ми не бачили одного з наших національних символів, щоб зникла та аура, яка є над запорізьким краєм і над Дніпром. Далі. Ви думаєте, просто затопили і знищили Великий Луг? Ні. І Довженко, який за наказом Сталіна сюди прибув, щоб прославити цю акцію, мучився, карав себе за це. І він розумів, і він писав у своїх щоденникових записах, що це — спеціально спланована проти українства, проти нашого народу і історії акція. Лишилась Хортиця — закам’яніле серце нашої землі, гордість нашої землі, останній наш символ. І що робиться? З усього світу збираються мільйони грошей буцімто для того, щоб побудувати міст через Хортицю. Не міст потрібен тим, хто це ініціював. Це остання диверсія проти українства, проти нашої історії, проти наших символів українських. А ви думали, просто розкопали могили на Запоріжжі? Ні. А де те золото? Де все те, що повидирали з нашої землі? Чому воно в Ермітажі? І чому знамена Хмельницького — не в наших музеях? І зброя наша — не в наших музеях? І так буде доти, доки ми не відчуємо себе українцями...

Далі. Сьогодні обговорюється дуже актуальне питання примирення вояків ОУН—УПА і воїнів радянської Червоної армії. І моя думка така ж, як, я сподіваюсь, у всієї нашої інтелігенції, що нам досить уже «бряцать оружием», нам досить говорити, «что если враг не сдается, его уничтожают». Нам вже пора стати християнами. Чому ми всі не зробимо так, щоб ми забули про те, що нас роз’єднувало в минулому? Подивіться: в Берліні, Потсдамі, Дрездені — скрізь могили наших радянських воїнів, але ж там ніхто не говорить, як у нас, один про одного із зубовним скреготом. Могили радянських воїнів там впорядковані, із червоними зірками, на них написано, що там поховані радянські солдати. А ми між собою не можемо домовитися, не можемо пробачити один одному за те, що нас два безумці зігнали лоб на лоб і поклали в землю десятки мільйонів людей. І про цю проблему теж ідеться у книжках із «Бібліотеки «Дня».

Я ще раз хотів би висловити головному редактору і авторам «Дня» подяку за те, що ви це організували. Ясно, що кілька тисяч екземплярів — це не так уже й багато, але те, що ви зробили, — воно на віки.

ПОТЕНЦІАЛ ІСТОРІЇ

Федір ТУРЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету Запорізького національного університету:

— Газету «День» я читаю з того часу, як вона з’явилася на світ. За цей час (майже дев’ять років) газета еволюціонувала. Це природно, бо нічого немає такого, що не змінюється. Дещо мені не подобалося (йдеться про оцінку газетою деяких особистостей і процесів). Але я — не тільки громадянин, я також історик. І тому я оцінюю видання і роботу редакції з двох боків. Я бачу: крім того, що ви ведете велику інформаційну роботу, у вас є обличчя і ви пробуєте його зберігати, наскільки це вдається в наш складний час. Але особливо мені імпонує ваша робота із збереження історичної пам’яті. В вашій газеті публікуються статі багатьох моїх знайомих, моїх колег — і Станіслав Кульчицький, постійний ваш автор, і Юрій Шаповал, який є піонером у висвітленні багатьох проблем, багатьох тем. На жаль, пішов із життя Джеймс Мейс, якого називають українцем американського походження. Ця людина приїхала сюди, віддала 10 років свого життя, щоб ми усвідомили правду про Голодомор (як він казав: «ваші мертві вибрали мене»). Це була видатна людина, і ви їй дали трибуну — це робить вам велику честь.

Ви дуже правильно сказали — зараз іде битва за минуле, за історичний простір, і хто виграє цю битву — виграє майбутнє. Ми знаємо, що у минулому укладено величезний потенціал, він може бути творчим потенціалом, але може бути й руйнівним.

Звичайно, недавній ювілей — 60 – річчя Перемоги — у нас в пам’яті, в серцях. Всі ми — внуки або діти ветеранів. У мене, наприклад, батько пройшов через всю війну, починаючи від Сум, мав партизанський досвід, а потім закінчив у 1945 році у Празі. І я знаю враження про війну з погляду фронтовика. А потім я цю війну вивчав як професійний історик. Мені довелося писати книжки, підручники з історії України. І коли мова йшла про аналіз подій Другої світової війни і Вітчизняної війни в її контексті, найбільше неприйняття притому агресивне неприйняття, я відчув з боку частини ветеранів. І всі ці свої враження я намагався якось порівнювати з тим, як святкувалася 60-та річниця Перемоги. Я аналізував, скажімо, спроби нашого Президента Віктора Ющенка примирити вояків ОУН—УПА і ветеранів Радянської армії. І я був упевнений, що це не вдасться, бо я з ветеранами спілкуюся вже багато років. Я писав і в парламент, і в президентську канцелярію, і в міністерства, намагався переконати, що писати про війну, як писав про неї Сталін або писали в перші післявоєнні роки, не варто. Слід все-таки вирішити, на що ви орієнтуєтесь — на майбутнє чи на минуле. Те, що називається ветеранськими організаціями, за невеликим вийнятком, — це свого роду філіали Компартії. Хоч як би ви писали, вони все одно не сприймуть ваші варіанти опису історичного минулого. У них є чітке враження про це минуле.

Це я кажу до того, що в книжках з «Бібліотеки «Дня» зібрано дуже багато цікавих матеріалів, тут є, що читати. Мені відсотків на 70—80 відомі ці речі. Але оскільки тут все це зібране разом, це зручно читати, особливо людині, яка мало знає про це. Але мені хотілося б, щоб про це читали й ті, хто знає. Щоб читали політики, бо політики визначають у нас ситуацію в країні. І мені, наприклад, дуже прикро було спостерігати, коли під час урочистостей на честь 60-річчя Перемоги після слів Президента, який хоче примирити в нашому житті дві течії — національну і пострадянську, після виступу Юлії Тимошенко, яка також по-жіночому все правильно сказала, як треба, виступив наш голова ВР (він історик, більше того — академік) і сказав таке, що я довго не міг зрозуміти. От, мовляв, є бажаючі переписати історію, одним потрібна історична правда, іншим — історичний реванш, але нашим баченням має стати бачення, притаманне вам. А перед ним сиділи ветерани, там не було представників національного опору, тобто не було представлено іншої точки зору. Для мене це не зовсім зрозуміло, можливо, тому, що я — більше історик, ніж політик. Але я не хочу бути політиком і не хочу такої політики, яка не може визначитися куди йти, на що орієнтуватися. Треба дивиться в майбутнє, і той, хто дивиться в майбутнє, той, очевидно, на майбутнє і заслуговує.

Завершуючи, хотів би ще раз подякувати за ті книжки, які видає газета «День» і за саму газету, яка входить в інтелектуальне меню кожного українського інтелігента.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати