МИРГОРОДИ — II

СЛОВА

Є принаймні два слова, які відрізняють корінних харків’ян від маси одноплемінників та поруч живущих. Слова ці — «тремпель» і «ракло». «Тремпель» — значить вішалка для верхнього одягу, повсюди — тільки не в Харкові — її називають «плечики». Отож якщо ви почуєте, як полтавець просить тремпеля для свого кожуха — будьте певні, він хоч кілька років прожив у Харкові.

...Молодий спеціаліст, випускник львівського вузу, приїхав за направленням на роботу в Харків. Його привели до кімнати, де на чотири столи сидів усього один працівник, швиденько представили і залишили їх сам на сам. «Михайло», — простягнув руку новачок. «Наум», — відповів сусід. За кілька хвилин розмови він раптом зазбирався і, шморгнувши горбатим носом, сказав: «Як хто мене питатиме, скажеш, що я пішов на обід».

Михайло чекав теплішого прийому, але що вдієш. Він читав собі газету, коли до кімнати зайшов іще один працівник. «О, вітаю! Новенький? Ну-ну!» — скороговіркою промовляв новоприбулий, знімаючи мокрого плаща. Відкрив шафу, помацав рукою в її темній глибині і здивовано запитав: «А де тремпель?»

Михайло, зрадівши тому, що починає входити в курс інститутських справ, з готовністю проказав: «Товариш Тремпель пішов на обід, сказав, що за півгодини буде».

Новий працівник здивовано подивився на Михайла, судорожно ковтнув повітря і розреготався. «Ну, на все життя тепер Науму псевдонім! Товариш Тремпель! Соловйов його прізвище, розумієш! Ні, він тобі цього не подарує! Ти б його ще раклом обізвав!»

Слово «ракло» має негативний зміст. «Раклами» на Харківщині називають злодюжок, хуліганів, злісних брехунів та інший непотріб. Термін цей історичний.

У давні часи тут, на території старої фортеці, в Покровському монастирі влаштували духовну семінарію. Семінаристи жили в гуртожитку, що по-тодішньому називався бурсою. Вона і зараз є, тільки по-теперішньому називається Академією культури. Бурса носила ім’я святого Іраклія, а коротка крута вуличка, де її збудували, і зараз називається Бурсацьким спуском. І святий Іраклій, і те, що узвіз спускається до головного харківського ринку, має безпосереднє відношення до терміну «ракло».

Годували братчиків у бурсі погано. Двічі на день — каша, або борщ, а в пости — ще скромніше. Молодим семінаристам зажди хотілося їсти. Після занять, залишивши в бурсі свої торби, вони висипали на узвіз і мчали до базару. Господь милосердний, щось та подасть! Але, надіючись на Бога, молоді голодні лоботряси частенько цупили з базару все, що погано лежало.

Коли Бурсацький спуск починав чорніти від підрясників, базарні торговки били тривогу. Вони кричали: «Ракло біжить!», для скоромовки спрощуючи довгу назву «Бурса імені святого Іраклія».

Бурси давно немає, але Центральний ринок лишився. За тією ж харківською традицією скорочувати назви його теж називають оригінально: «Благбаз», від кафедерального Благовіщенського собору, поблизу якого він розлігся. Відтак і слово «ракло» залишилося у вжитку.

ДОБРЕ, ЩО ЦАР ПОСПІШАВ!

Малописьменні торговки з Благбазу, що перекручували горде ім’я Іраклія на недолуге слово «ракло», навіть не здогадувалися, що залишають свій слід в історії. Та ще не в тій історії, яку ліпше назвати анекдотом, а в тій, якій до історичного матеріалізму покровительствувала сама Кліо.

Справа в тому, що на території Зміївського району тепер є географічна точка під назвою «Ракляча».

17 жовтня 1888 року між станціями Таранівка та Борки на Московсько-Кримській залізниці сталася аварія імператорського поїзда. Миргородяни до тієї давньої історії ніякого відношення не мали, поїзд сам зійшов із рейок через занадто високу швидкість, але місцеві селяни зуміли одержати з того хоч якусь користь. За щасливою випадковістю все сімейство Олександра Третього лишилося цілим, і на місці аварії на спомин про чудове спасіння царської фамілії збудували каплицю — Спасів Скит. Він і досі стоїть, правда, занедбаний.

Ще довго після війни жителі Миргородів, Тимченок, Соколіва добиралися в Харків і з Харкова лише тією залізницею, проходячи пішки до Борок чи з Борок по 10— 12 кілометрів. Аж ось хтось додивився, що од Спасового Скита — найкоротша стежка. Кілометри на два ближче. Та от біда, біля Скита не зупиняються навіть приміські поїзди.

Невідомо, хто першим додумався зірвати стоп-кран. Але з тієї пори пішло: тільки-но попереду поїзда показувався Спасів Скит, як хтось рвав кран. «Ракли!» — лаялися машиністи, а люди вже сипали з дверей. З раклами залізничники всіляко боролися, то влаштовуючи ревізії на предмет недоторканості стоп-кранів, то штрафуючи тих невдах, кому не поталанило втекти, але «ракли» не вгавали. До сіл звідси було ближче.

Невідомо також, хто першим із залізничників додумався припинити довгу війну з «раклами». Проте коли приміські поїзди замінили на електрички, саме тут збудували платформу. Зривати стоп-крани вже не треба, поїзди зупиняються самі, причому усі, навіть лозівські. По-залізничному платформа називається «Зупиночний пункт 829-й кілометр», але миргородяни, тимченківці й соколяни по-старому зовуть її «Ракляча».

ЧОЛОВІК-АВАРІЯ

Ні, недаремно кажуть: «На кого Бог, на того й люди». Є у нас, в Миргородах, невезучий чоловік. За що б він не брався, все закінчується невдачею. Цвях, який він забиває в дошку, обов’язково зігнеться. Везе на причепі дрова — зачепить сусідський забор. При цьому трактор неодмінно потрапить на лід, хоча вулиці в Миргородах піщані, калюжі утворюються рідко, одна на кілометр. Інспектори енергонагляду налетять через п’ять хвилин, як він під’єднає циркулярку прямо до дротів на стовпі.

Його так і називають «Чоловік-аварія». Прізвисько закріпилось тоді, коли він не помітив, що в тільки- но відремонтованому двигуні немає мастила. Завів трактора і поїхав орати... За ту аварію його вигнали з радгоспу. А через місяць його корова вийшла на залізничне полотно і була забита тепловозом.

Він пробує боротися із невезухою, нацьковуючи на неї зеленого змія. Спочатку це допомагало, але одного разу залетів до міліції, де його добряче побили. З того часу Чоловік-аварія не вважає оковиту радикальними ліками. Зате у боротьбі з невдачами він виробив свою нескладну, але дієву філософію. Коротко його життєве кредо формулюється так: «Могло бути й гірше».

За заклинений двигун його могли б віддати до суду. За корову залізничники могли б скласти акта і добряче оштрафувати. Знову-таки, вона вийшла на полотно одна, а могла б вийти з телицею. Словом, не все так погано.

Був у його житті момент, який міг би все перевернути. Але що б з того вийшло?

Чоловік-аварія працював тоді робітником в управлінні механізації будівельних робіт. Видавали зарплату, і до контори управління набилося більше сотні працівників з різних дільниць. Видача загрожувала розтягнутися до ночі. Користуючись тим, що робочий день наближався до кінця, а робітники — переважно поїздники, профорг відкрив двері свого кабінетика, витягнув кілька пачок лотерейних білетів і підкликав його першим.

— Візьмеш усю пачку — я домовлюся з касиркою, щоб тобі зарплату дали без черги. Тут же всього на п’ятдесят рублів, а тобі начислили двісті. На електричку встигнеш. Подумай.

Чоловік-аварія подумав- подумав — і відмовився. Профорг зачепив другого, Васю-Мамцю, як його прозвали за нездоланний поліський акцент. Той подумав- подумав — і погодився. Узяв пачку лотерейних квитків, одержав швиденько зарплату, побіг на свою електричку.

А через місяць Вася-Мамця виграв. Виграв «Москвича», а до нього ще й електробритву, якусь дрібничку на кухню ще й п’ять білетів зійшлися серіями, тобто по карбованцю.

— Профорг, — розповідає Чоловік-аварія, — себе за лікті кусав. Якби він знав, що в тій пачці «Москвич» лежить, він собі б її взяв.

— А ти? Ти що собі кусав? — запитали його.

— Нічого. Раз я рішив не брати, значить і не жалів. Якби взяв ту пачку — могло бути гірше. Ти знаєш, як воно потім вийшло? Вася-Мамця на своєму «Москвичі» в аварію попав. Йому нічого, а машину побив сильно. Продав за півціни потім. А якби я на ній в ту аварію влетів — могло бути гірше.

КОЛИ ЗАЦВІТАЄ ГЛІД

Від навколишніх сіл Миргороди відрізняються цікавим природним феноменом: температура повітря тут завжди трохи нижча, ніж довкола. Чи то болотиста місцина впливає, чи вода близько від поверхні грунту, але тут холодніше на 1-2 градуси. Влітку це нічого, не так спекотно, а от навесні, коли зійдуть сходи — просто біда. У Островерхівці буяє зелень, а тут листя жухне від приморозку.

Митро Кирилович знає, чому воно так буває.

— От тільки ця зараза розцвіте, так і приморозок б’є! — він показує на розлогисте дерево глоду, що схилилося над сусідчиним забором. Воно справді вкрите білим суцвіттям, а надворі — мінус один. — Це я вже замітив: воно цвіте — а надворі мороз. Парник кухвайками старими, мішками вкрив, так воно їх, наче снігом, присипало. Вредне дерево!

— Так зрубайте його к чортовій матері, — каже сусід.

— Ги-ги, — розуміє жарти Митро Кирилович. — Хто ж мене у двір пусте? Ти ж ближче живеш, зрубай сам. Та баба Нінка і очі повидирає, вона глід любить.

Потім він стає серйозним, думає і робить висновок:

— Та, одне дерево погоди не справить. Ти знаєш, скільки он його в лісі, того глоду? Сила-силенна!

Але ніхто не може пояснити чому із початком цвітіння глоду в Миргородах зникає, а потім дорожчає самогон...

НАДІЙНИЙ БАНК

Митро Кирилович, як і всі тутешні селяни, гроші любить особливою любов’ю. Трохи приторговує на базарі своєю городиною, проте рідко коли привозить всю виручку додому. Там же купує сигарети «оптом», ковбаску, оселедця... До копійки знає, скільки вторгував і скільки потратив.

Звичка спускати всю виручку з’явилася у нього не дуже давно, з часів інфляції. Ті карбованці, які щодень знецінювалися, він і грошима не називає, а «купонами».

— А все через банки, — каже він. — Раньше банків було мало, а грошей у людей багато. А тепер все навборот. Всі банки треба позакривати, порядок буде.

— Стривайте, а де ж Ніна робитиме? — цікавиться сусід.

Дочка старого працює в одному з комерційних банків Харкова касиркою.

Здається, Митро Кирилович ще не пов’язував політику із особистим життям. Він задумується.

— Таке кажеш! То ж хороший банк. Надійний. Ніна хвалилася. А остальні — позакривати!

ГУСКА НА КЛИЧКУ «ГУСАК»

Серед усього пернатого царства Миргородів є одна гуска, про яку можна сказати, що вона — гуска з біографією.

У Харкові вже давно діє такий собі журналістський клуб. Регіональний прес- клуб ринкових реформ. Збираются люди, говорять про реформи, яких немає, але повинні бути. Ну, бувають фуршети, не без того.

І от святкували п’ятиріччя цього клубу. Прийшли гості з подарунками. Хто приніс телевізор, хто — телефон, а представник Фонду державного майна — з цим Фондом прес-клуб особливо дружить — поставив біля себе коробку з написом «Персональний комп’ютер».

Коли були сказані майже всі промови, слово взяв представник Фонду державного майна і чомусь заговорив про гусей, які спасли Рим. Хоча прес-клубу загибель не загрожує. Потім відкрив коробку і витягнув з неї... живого гусака. Його шия була перев’язана блакитною стрічкою. Гусак виглядав переляканим, стрічка брудною, але журналісти, звиклі до чудес Фонду держмайна, захоплено аплодували. Оце сюрприз!

Коли ейфорія минула, руба стало питання: що робити з гусаком? Звернути йому шию і засмажити? Незручно, все таки подарунок. Та і журналістика в Харкові лагідна, харчується здебільш готовими продуктами. Вирішено було віддати гусака на виховання одному з членів прес- клубу, у якого на дачі є кури. А представник Фонду державного майна обіцяв допомагати кормами, оскільки гусак ставав живим символом організації.

Кормів так і не привезли, що й закономірно, бо Фонд нікому не надає постприватизаційної підтримки. Незвичним було інше. Через кілька днів проживання на дачі в курячому стаді гусак ... зніс яйце. Попри свою блакитну стрічку. Фонд державного майна знову допустив неточність в оцінці об’єкта відчуження.

Журналісти легко виправили помилку, присвоївши гусці кличку «Гусак». «Ну як там живе наш «Гусак»? — частенько вони запитували колегу-дачника, особливо під час традиційних фуршетів.

А життя у гуски «Гусака» було незавидним. Вона просто існувала в курячій зграї, підкорившись її звичаям. Перестала тікати з двору. Почала слухатися півня і бігти на його поклик, як той знаходив поживу. Продовжувала нести яйця, закопуючи їх у пісок. Вранці виходила з курника і спішила до корита змити із себе курячу скверну: ті кралі сидять на сідалі, а вона змушена ночувати під ним — яке ж це пір’я зостанеться білим? У гуски вироблявся характер старої вдови: час від часу вона тужно кричала на все село, а потім кляла півня, коли той наскакував на якусь курку... Навіть неспеціалісту було зрозуміло, «Гусака» треба видавати заміж, але прес-клуб — організація громадська, неприбуткова, купити ні за що.

І от навесні дві сусідки, теж дачниці, скинулися та й придбали пару гусей на розплід. Здорові такі сільські птиці, не те що ця міська тендітна квітка. Її взяли третьою, аби ото не кричала на все село. І щоб корми привозили.

Гуси — не лебеді. Це у тих пісенна вірність, а домашня птиця більш прагматична. Гусакові новоприбула сподобалася, він їй теж. Удвох вони швидко всадовили стару сіру гуску на гніздо. «Живий символ прес-клубу» ще й допомогла яйцями. І поки та висиджувала гусенят, пара гарно проводила час. Гусак водив нову подругу на зелену траву, потім приводив її до корита покупатися. Вона теж звила своє гніздо, нанесла туди з десяток яєць, але висиджувала їх тільки поночі, бо з досвіту й до вечора гуляла з новим чоловіком. Любов!

У Миргородах вам розкажуть десяток таких історій. Тільки про людей.