Цінності – проти дезорієнтації

2016 рік не був простим для українського суспільства. Третій рік війни — щоденно поранені та загиблі. Але крім цього також зростання тарифів на тлі обурливих електронних декларацій політиків та чиновників, відсутність видимих реформ, нестабільність банківської системи, принизливе відтермінування «безвізу»... Соціологічні дослідження свідчать про апатію та зневіру — 83,5% респондентів негативно оцінюють загальну ситуацію в країні (дані КМІСу). Учасників Революції Гідності важко назвати романтиками, які вірили в миттєву трансформацію країни, але нині, три року потому, суспільству дуже бракує чітких сигналів, які б засвідчили, що ми рухаємось у правильному напрямку. Чи рухаємось?.. Як змінилась Україна протягом року, що минає? Які виклики ставлять перед нами ідейні та ціннісні зміни, що тривають на Заході? Про це, а також про те, яким 2016-й був для української філософії — в коментарях вітчизняних мислителів та інтелектуалів.

«МАЄМО НАВЧИТИСЯ РАДІТИ Й ВИРОБИТИ НОВІ МЕХАНІЗМИ РІВНОВАГИ»

Леонід ФIНБЕРГ, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головний редактор видавництва «Дух і Літера»:

— В силу новітніх тенденцій в мас-медіа дзеркала, в яких ми бачимо себе як суспільство,  стають все більш кривими. Вони надто політизовані, зосереджені на негативі. Водночас існує брак ґрунтовних досліджень, які б відображали зміни в житті суспільства — в світоглядній, політичній, економічній перспективах. ЗМІ переважно розповідають про дії влади, вони стали майданчиком політичної боротьби за майбутні посади. Недостатньо висвітленою й малодослідженою залишається діяльність громадянського суспільства, яка, на мою думку, є ключовим фактором розвитку країни.

Після Майдану громадянське суспільство осмислило себе як дієвий суб’єкт сьогодення. Велике значення має робота різноманітних груп, які контролюють владні структури, допомагають у вирішенні багатьох проблем. Переконаний, що їхня діяльність є надзвичайно показовою й важливою для осмислення сьогодення. Тут я бачу чимало позитиву, набагато більше, ніж в інших сферах.

Нині ми намагаємося вийти з ями, глибина якої ще не була осмислена — вона величезна. Кроки, які були зроблені за останні кілька років, зокрема й кроки влади, — дуже вагомі. Однак вони потопають у критиці — часто обґрунтованій, а ще частіше необґрунтованій, демагогічній.

Найбільша перемога суспільства і влади — це припинення прямої російської агресії, створення потужної української армії, а також, попри всі труднощі, більш-менш нормальний розвиток економічних процесів, які дозволяють в бюджеті нового року суттєво збільшити зарплати вчителям та медикам, чого не робилося вже протягом багатьох років. Дивною виглядає критика цих кроків з боку опозиції, адже раніше вони постійно спекулювали на цій темі. Не вистачає нормального тверезого аналізу процесів, що відбуваються, — натомість бачимо демагогію та популізм.

У сучасному світі є чимало причин для поширення песимістичних настроїв в суспільстві, не лише в українському. Маємо можливість спостерігати «правішання» багатьох західних суспільств, зміну системи безпеки, яка існувала в Європі протягом усіх післявоєнних років. Тенденції в Польщі, Угорщині та інших країнах не додають нам геополітичного оптимізму.

Людям завжди не вистачає терпіння. Радянським громадянам можна було нав’язувати будь-які стереотипи про те як живе Захід, брехати, що ми живемо краще, хоча самим не було чого їсти. Можливо, меншою мірою, але загалом аналогічно діє сьогодні російська влада — постійно бреше. Ми ж живемо нині в доволі демократичному суспільстві й можемо вільно спостерігати, як живе решта світу. Але шлях до високого рівня життя, який там є, досить довгий, а саме життя — коротке. Нам хочеться жити так само, але треба розуміти, що інші країни йшли до цього десятиліттями і століттями. Й в силу різних причин вони менше, ніж ми, постраждали від трагедій нацизму та комунізму. Песимістичні настрої справді домінують в українському суспільстві, нікуди нам від цього не дітися. На мою думку, інтелігенція та влада мали б більше розповідати суспільству про зміни, які відбуваються. А їх чимало.

Крім того, маємо пам’ятати, що життя — це Божий дар. Необхідно вміти радіти. Люди по-справжньому релігійні — неважливо чи це православні, католики або юдеї — мають глибший фундамент для свого життя. Секулярна епоха нівелює ці основи. Важливо стверджувати цінності життя, взаємин зі світом.

Думаю, ми сьогодні опинилися перед загрозою того, що Герман Гессе назвав «газетною цивілізацією». Йдеться про постання світу, в якому нещастя з усіх країн щовечора збираються на телебаченні. Катастрофи, про які раніше було відомо тільки в окремому регіоні, сьогодні стають всесвітніми. За всім цим маємо не забувати, що, наприклад, тривалість життя в усіх європейських країнах, включно з нашою, зросла, що їжа, яку ми нині споживаємо, набагато краща, ніж у радянські часи. Середня площа житла, забезпечення автомобілями, холодильниками, телевізорами тощо — ці та інші чинники показують, що поступово ми рухаємося в бік добробуту. Навряд чи сьогодні хтось пам’ятає, що на початку ХХ століття кожна друга дитина помирала після пологів.

Соціологи наводять цікаві закономірності. Якщо запитати людей, чи вони щасливі, переважна більшість відповідає «так». Але коли запитуєш про політику, чуєш майже апокаліптичні судження. Ці стереотипи необхідно долати. Людина, яка має міру для оцінки своєї реальної ситуації, як негативу, так і позитиву, може набагато більше дати іншим, суспільству, а також житиме щасливішим, повноцінним життям.

Європа та Америка проходять сьогодні через новий геополітичний етап. Але, на мою думку, його слід сприймати не як вирок, а як виклик. Здорові нації будуть розвивати цінності, які були напрацьовані світом раніше. Хто ж помилятиметься на цьому шляху, стане аутсайдером. Переконаний, що найголовнішими цінностями є права людини й саме людське життя, а також правові системи, які покликані бути механізмами гарантування прав і свобод людини та спільноти. Якщо нам вистачить сил засвоїти та пропагувати ці цінності, нам буде трохи легше. У сьогоднішньому світі, який кричить з усіх сторін і про все, дуже легко бути дезорієнтованим. Треба виробляти нові механізми рівноваги — психологічні, світоглядні. Не має іншого виходу, окрім як бути людиною інтелігентною, знати світовий досвід культури та антикультури.

Ми також повинні осмислювати і пропагувати цінності, які були в самій Україні. Маю на увазі цінності дисидентського світу, цінності Майдану — солідарність, толерантність, мудрість... За великим рахунком йдеться про ті ж самі юдо-християнські цінності, які сформували цивілізовану Європу. Дуже важливим є збереження та розвиток державності. З досвіду Другої світової війни знаємо, що найбільше постраждали бездержавні народи.

Україна сьогодні відстоює європейські цінності. Деякі старі європейські нації вже забули, як їхні діди-прадіди відстоювали ці ж цінності раніше. Саме тому їм важко впоратись з новими викликами, які постають. Зрозуміло, що й нам не легко. Проте — йдемо своїми шляхами. Адже вибір простий: чи ми переможемо,чи нас переможуть.

«УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ БРАКУЄ ОРИГІНАЛЬНОГО Й САМОСТІЙНОГО ОСМИСЛЕННЯ НАШОГО СЬОГОДЕННЯ»

Iван ЛИСИЙ, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА:

— Треба погодитися з соціологами, які кажуть про панування апатії в суспільстві. Я б назвав це збайдужінням. Збайдужіння стосується не тільки долі країни, долі спільноти в цілому, але в переважної більшості — й власної долі. Суспільство, на жаль, стало більш маніпульованим. От хоч би це чергування різних інформаційних приводів. Одна подія, яка могла б викликати збурення в суспільстві, у свідомості зацікавлених, не геть байдужих людей одразу ж витісняється черговим інформаційним приводом. Таке виштовхування одного іншим зрештою посилює байдужість.

У світових інтелектуальних колах протягом останніх десятиліть відбувається протистояння глобалізму і локалізму. Здається, що неолібералізм, який стояв горою за ідею глобалізації, зараз зазнає поразки. Якщо говорити про тренди, то на горизонті можна зауважити не просто правий поворот, але і поворот, який би я назвав націоналістичним. Можливо, він ще не чітко окреслений, але багато прикмет сигналізують про саме таку тенденцію.

Захід втратив еліту, яка могла б адекватно реагувати на ті кризові явища та процеси, які вже давно помітні у житті західного світу. Лідера світового масштабу зараз днем із вогнем шукати — і не знайти. Недарма кажуть, що якщо ще й Меркель зіштовхнуть з її відповідальної посади, то західна еліта буде цілковито спустошена. Щодо України та наших надій на те, що ми можемо якось впливати на світові тренди, то мені здається, що передусім має бути виконана величезна внутрішня робота. Тільки тоді ми зможемо бути чинником не тільки в геополітиці, але і загалом в тих тенденціях, які характеризують буття сьогоднішнього світу.

В українській філософії нині навіть неозброєним оком помітні певні зрушення. Зросла не лише кількість, а й якість філософських публікацій. Йдеться також про ширше знайомство наших фахівців зі світовою філософською літературою — не лише зі світовою філософією вчорашнього дня, але і з найсвіжішими трендами в західній та східній філософській думці. Все більш вартісними та фаховими стають переклади.

Але є одне лихо — 90%, а, можливо, і більше тих публікацій, які у нас з’являються, це історико-філософські роботи. Ми не націлені на те, щоб філософськи осмислити стан української людини у цьому глобальному світі, щоб відрефлексувати ті зміни, які відбулися у ментальності українця, зокрема у постголодоморний період. Ми схильні надавати більше уваги чорнобильській трагедії — це справді масштабна трагедія. Але чомусь заплющуємо очі на той вплив, якого зазнало українство внаслідок Голодомору. Філософи не беруться глибоко і серйозно осмислювати, рефлексувати над цим. Поки ми не звернемося до оригінального, самостійного, самобутнього осмислення нашого сьогодення, разом з його зв’язком з нашим минулим, і не будемо заглядати за горизонти майбутнього, до тих пір справді помітних і гідних зрушень у філософській думці України не відбудеться.

«МАЛЕНЬКИЙ АРЕАЛ ПОЗИТИВНОЇ ДІЇ МОЖЕ СТВОРИТИ КОЖЕН»

Людмила КРИВОРУЧКА, кандидат філософських наук, директор Докторської школи НаУКМА ім. родини Юхименків:

— Можу підтвердити тезу про апатію і зневіру в суспільстві — спостерігаю її й в нашій, освітній сфері. Людям дуже важко мобілізувати себе на якусь позитивну дію. Думаю, що причини не лише у зневірі у владі — це також і наслідок затяжної війни, яка триває, і яку більшість намагається ігнорувати, не помічати. На мою думку, зневіра — це зворотній бік відсутності солідарності. Якби суспільство було більш солідарним — щодо проблем армії, переселенців тощо, — ми мали б більше підстав для дії й менше для зневіри. Слід ігнорувати порожні інформаційні потоки й просто щось робити, незважаючи ні на що. Якщо кожен буде створювати ареал маленької позитивної дії довкола себе, можливо, це виведе нас з цього стану.

Критика мультикультуралізму, зневіра в елітах, які знайшли своє відображення у Brexit, у виборах в США та в деяких європейських країнах, є, серед іншого, реакцією на певні невирішені соціальні проблеми, з якими Захід зіткнувся в останній період. Не думаю, що йдеться про якийсь фундаментальний поворот у ціннісній сфері. Слід пам’ятати, що в західних суспільствах є люди з різними позиціями. Відомо, що в США існує дуже консервативна глибинка. Ми просто не очікували, що ці люди й їхні цінності раптом стануть визначальним чинником. Але нікуди не ділись й ті люди, які сповідують інші ідеї. Радикальний поворот не може відбутись протягом такого короткого періоду. Радше йдеться про комунікативний ефект. Водночас певною мірою таких наслідків можна було очікувати. Адже мультикультуралізм та глобалізація справді зіткнулися з вагомими труднощами. Як з’ясувалося, простою домовленістю неможливо подолати відмінності між культурами. Це — набагато складніший процес. Тенденції, які можемо зараз спостерігати, свідчать про те, що традиційні символічні системи дуже важко трансформувати. Нам хотілося б думати, що Європа — це суспільство, яке поважає меншини, що воно принаймні прагне рухатись у цьому напрямку, але, в основній масі, це не так.

Можу погодитися з думкою Андрія Баумейстера, висловленою в інтерв’ю газеті «День» (див. матеріал у № 212 від 21 листопада ц. р.), про те, що українська філософія переживає сьогодні ренесанс. Важливим «симптомом» тут варто вважати інтерес до філософії широкого загалу. Як приклад можна навести Відкритий університет Майдану та чимало інших публічних просторів, в яких відбуваються лекції, зустрічі. Коли запитуєш в людей, які їх відвідують, про причину їхньої зацікавленості, вони говорять про кризу цінностей, про трансформації, які відбуваються в світі. Саме у філософії люди шукають відповіді на ці проблемні запитання. Вочевидь, традиційні культурні системи, як-от релігія чи популярна культура, не можуть їх надати. Протягом останніх трьох — п’яти років з’явилося багато важливих публікацій. Ми справді маємо чим пишатися. Йдеться, зокрема, про результати пострадянського розвитку філософії в Україні, адже нині до певного рівня фахової зрілості дійшли люди, які здобували освіту вже після розпаду СРСР. З другого боку, сьогодні ми тримаємо у фокусі з десяток активних інтелектуалів, але не говоримо про те,  що в Україні фахівців із філософії готують 17 кафедр. Вочевидь, не всі з них є однаково активними й інтелектуально помітними. Можливо, саме це мають на увазі скептики, які не помічають ренесансу української філософії.

Але загалом значущість образу філософа в Україні, а також інтерес до цього типу знань зросли. Й це попри те, що всі люди, які мають вищу освіту, прослухали курс філософії. Вочевидь, цього виявилось не досить, тому вони знову повертаються до філософії. Переконана, що в майбутньому цей інтерес лише зростатиме.