Валерій МАЗУР: «Структура експорту металу посилює наших конкурентів»

Співрозмовник «Дня» Валерій МАЗУР — людина широко відома в колах промисловців. Закінчивши Дніпропетровський металургійний інститут за фахом інженер-металург, він працював у шести урядах України, очолював Міністерство промисловості. Сьогодні Валерій Леонідович Мазур — доктор технічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, віце-президент Асоціації підприємств чорної металургії, головний науковий співробітник Фізико-технічного інституту металів і сплавів НАНУ, член Ради з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України, заслужений діяч науки і техніки України.

— Ситуація у вітчизняній металургії сьогодні хвилює багатьох. Як довго зростатиме у світі попит на металопродукцію і, як наслідок, триватиме зростання цін на метал?

— Ретроспективний аналіз свідчить, що зміна цін на світовому ринку металопродукції має хвилеподібний, синусоїдальний характер. Сьогодні попит на метал і ціни на нього на гребені хвилі. Це зумовлене багатьма чинниками. По-перше, метал поки не має належної заміни іншими матеріалами та композитами як у машинобудуванні, будівництві, так і в інших сферах промисловості. По- друге, зростання цін на землю в більшості держав, дефіцит земель під громадські й промислові споруди потребує розробки й впровадження нових технологій у будівництві, які, у свою чергу, призвели до збільшення споживання металу при зведенні об’єктів підвищеної поверховості.

Нарешті, економічно розвинені держави, вирішуючи свої екологічні проблеми, прагнуть ліквідувати виробництва, що забруднюють довкілля й створюють інші екологічні проблеми. Чорна та кольорова металургія, гірничорудне виробництво, хімічна промисловість, на жаль, належать до таких виробництв.

— Одним з ефективно працюючих підприємств у галузі є гірничометалургійний комбінат «Криворіжсталь». Чим зумовлені його успіхи?

— Ні для кого не секрет, що основи ефективної роботи «Криворіжсталі» після здобуття Україною незалежності були закладені в 1996-1997 роках. Саме в цей період були добудовані й введені в експлуатацію два нові сучасні дрібносортно-дротяні стани й, підкреслюю, найголовніше — це те, що до металургійного заводу «Криворіжсталь» було приєднано Криворізький коксохімічний завод і Новокриворізький гiрничозбагачувальний комбінат (НКГЗК). У результаті завод «Криворіжсталь» було перетворено на потужний гірничометалургійний комбінат, який тепер має власну залізорудну сировину і власне виробництво коксу. Таких підприємств у світі я більше не знаю. Ці перетворення були розпочаті тоді, коли прем’єр-міністром України був Євген Марчук. Мені довелося тоді очолювати Міністерство промисловості України. Генеральним директором «Криворіжсталі» на той час працював В. Севернюк.

— Чи вважаєте ви, що прибуток від продажу металопродукції за кордон «розчиняється», не доходить до бюджету України?

— Сьогодні в Україні, як і в Росії, працює система експорту будь-якої продукції, не лише металургійної, яка вельми прибуткова для власників підприємств і неефективна для держави. Про це всі знають і у Верховній Раді, і в уряді, і в Податковій адміністрації України: ніяких секретів я не розкриваю. А суть схеми полягає в тому, що завод готову продукцію продає на експорт з мінімальним для себе прибутком посередницькій структурі, власником (або власниками) якої є власник (власники) заводу, тобто продає продукцію на експорт сам собі. А далі ця посередницька структура продає метал уже реальному споживачу. У результаті весь прибуток залишається у власника заводу, але вивозиться з України. Тому й виходить, що на будівництво безперервного розливання сталі на комбінаті «Криворіжсталь» не було грошей.

— Наскільки ефективна сьогодні в Україні структура експорту металургійної продукції?

— На мій погляд, вона неефективна. Сьогодні Україна експортує в рік приблизно 10 млн. т заготовки й близько 2 млн. т металобрухту. Експортуються також кокс і залізорудна сировина. У 10 експортованих млн. т заготовки ми втрачаємо приблизно 700 тис. тонн оборотного металобрухту. Звісно, для галузі й держави загалом було б краще скоротити експорт заготовки, переробляти її в себе й продавати вже кінцеву металопродукцію — арматуру, катанку тощо. А виходить, що, експортуючи величезні обсяги напівфабрикату, ми самі плодимо за кордоном конкурентів для експорту готової продукції. До того ж, при таких обсягах експорту металу слід враховувати, що зменшується металофонд нашої держави. А це вже питання стратегічне.

— Як ви ставитеся до приватизації Одеського припортового заводу?

— Ваше запитання окреме, але воно зачіпає проблему ефективності процесу приватизації підприємств в Україні в більш широкому сенсі. Моя точка зору така: стосовно подібних об’єктів спочатку треба запитати себе — а навіщо взагалі треба приватизувати ефективно працюючі державні підприємства стратегічного значення. Для наповнення бюджету? Так, бюджет наповнювати треба. Але якщо продажна ціна заводу дорівнює прибутку, що отримується від його діяльності приблизно за один рік або раніше, то навіщо взагалі зараз продавати такий завод або комбінат? Адже державі вигідніше залишати його у своїй власності. Сумарний прибуток буде для держави більшим. При цьому держава продовжуватиме контролювати певний стратегічний напрям на відповідному світовому ринку.

Щодо питання про приватизацію Одеського припортового заводу треба враховувати такі аспекти. По-перше, до складу Одеського припортового заводу входить порт, а морські порти за законодавством України не підлягають приватизації. Можна, звісно, порт відділити від заводу в самостійне підприємство. Але навіщо це робити? Кому від цього буде краще? Адже порт обслуговує лише завод. Навіщо плодити нову організацію й створювати ще одну адміністративну надбудову?

По-друге, Одеський припортовий завод є останньою й вирішальною ланкою в ланцюгу хімічних заводів Росії та України, що виробляють і експортують аміак. У терміналах Одеського припортового заводу закінчується аміакопровід, що йде з Тольятті в Росії через усю Україну до Чорного моря. Робота аміакопроводу й терміналу зі зберігання й перевантаження аміаку на танкери дає постійний прибуток Україні. Тут задіяні не лише економічні, а й політичні інтереси Росії та України. Приватизація Одеського припортового заводу легко може порушити баланс інтересів України та Росії у сфері експорту аміаку на світові ринки збуту. Третє — це те, що ставлення до аміаку має бути дуже трепетним, оскільки аміак — це не зовсім безпечний для довкілля й населення газ. Таким чином, розпорядження Президента України про припинення приватизації Одеського припортового заводу своєчасне з усіх поглядів. Можна зрозуміти політиків, які вважають, що продаж Одеського припортового заводу — це злочин перед нацією.