Iсторія на всі часи

29 і 30 травня в Театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра відбудеться прем’єра мюзиклу «Співай, Лоло, співай!» у постановці режисера Дмитра Богомазова.

Судячи з вистав Д. Богомазова декількох попередніх сезонів, жива музика на драматичній сцені останнім часом серйозно захоплює режисера. Роковий «Карнавал плоті» і «Веселості сердечні...» з живим сільським оркестром і народними піснями відкрили для глядача вокальні та музичні здібності трупи Київського театру драми та комедії і не залишилися непоміченими критиками, які відзначили вистави преміями «Київська пектораль» за краще музичне розв’язання і найкращу виставу сезону. А жанр майбутньої прем’єри — мюзикл — лише підтверджує, що Дмитро Богомазов як і раніше вірний своїй пристрасті.

Для нової роботи режисер обрав оригінальний драматургічний матеріал — п’єса Олександра Чепалова вперше ставиться на сцені, і, поза сумнівом, є вдалою ідеєю для мюзиклу. Історія відбувається в портовому кабаре, а її головна героїня — чарівна співачка Лола.

Цікава й передісторія сюжету і його персонажів. П’єса написана за мотивами роману Генріха Манна «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана» і культового фільму 1930-х «Блакитний янгол» з Марлен Дітріх у ролі Лоли. Примітно, що сам собою соціально-викривальний твір Г.Манна хоча й став класикою німецького реалізму, маловідомий сучасним читачам. Але абсолютно інакше склалася доля літературних героїв і його основної сюжетної колізії. Ім’я вчителя гімназії на прізвисько Гнус — дрібного тирана, людиноненависника і обмеженого педанта відразу стало прозивним. А ось історія про те, як цей охоронець моральності потрапляє до кабаре «Блакитний янгол», де зустрічає місцеву зірку — співачку Лолу, забуваючи про все на світі, закохується як хлопчисько і, в результаті, одружується з нею — виявилася в певному значенні універсальною, й у різний час надихала різних митців.

Ця історія стала основою для двох кінофільмів (вже згаданий «Блакитний янгол» австрійського режисера Джозефа фон Штернберга і більш пізній — «Лола» німецького режисера Райнера Вернера Фассбіндера), а видатний французький хореограф Ролан Петі поставив балет «Блакитний янгол» і сам у віці 61 року (!) танцював у ньому головну чоловічу роль. Кожен автор по-своєму розробляв долю мезальянсу, заново творячи, або інтерпретуючи історію. У п’єсі «Співай, Лоло, співай!» Олександр Чепалов так само пропонує свою версію відомого сюжету. За словами драматурга, його твір, перш за все, про кохання — кохання приречене, дратуюче і болісне...

Слід зазначити, що ідея створення п’єси — приклад дивовижного чуття на сценічний матеріал. І, в якійсь мірі, це закономірно, адже майже півсторіччя життя її автора  — Олександра Чепалова пов’язане з театром. Він — відомий український театрознавець і критик, доктор мистецтвознавства, професор, головний редактор часопису «Танець в Україні і світі», автор ряду інсценувань і лібрето для музичного та драматичного театру. Понад 40 років О.І.Чепалов керує літературною частиною Харківського національного академічного театру опери та балету імені М.Лисенка.

Напередодні прем’єри «День» поговорив із автором п’єси О.І. Чепаловим.

— Задум п’єси прийшов навіть не від книги Генріха Манна, розповідає О.ЧЕПАЛОВ. — Спочатку я побачив балет Ролана Петі, а потім подивився фільм «Блакитний янгол», де головну чоловічу роль виконав чудовий німецький актор Еміль Яннінгс, а головну жіночу    — Марлен Дітріх. Якщо від «крижаної» Дітріх та її меланхолійного співу я був не в захопленні, то гра Яннінгса приголомшувала. Коли писав п’єсу, у мене перед очима стояв епізод з його ридаючим кукуріканням і серцем, яке розривається. За цим хрипким, відчайдушним кукуріканням було не лише приниження героя, але й його приреченість, кінець дратуючого, болісного кохання і фактично — смерть... До речі, в романі, фільмі, балеті і в моїй п’єсі й ці епізоди і кінцівки різні. Зараз навіть не можу сказати, який фінал буде у виставі. Це тепер залежить від режисера.

Я радий, що п’єсу ставлять у Театрі на лівому березі й її «хрещеним батьком» став Едуард Маркович Митницький, і ще, що за «Лолу» взявся його учень і один із найкращих українських режисерів Дмитро Богомазов. Добре знаючи його театральний стиль і яскраві роботи, я легко віддав йому п’єсу на відкуп. Тим більше що він підкорив мене своїм режисерським задумом — поставити мюзикл у стилі кабаре.

Практично всі артисти у виставі співатимуть і гратимуть на різних інструментах. На сцені буде цілий оркестр, кордебалет. І жодної фонограми, лише жива музика! Мені це дуже близько і дорого, тому, що я сам багато років працюю в музичному театрі.

Мені дуже подобається акторський розподіл. На роль Гнуса призначено двох виконавців, які грають за чергою. Олександр Ганноченко, який впокорює своєю ексцентрикою і темпераментом. Він не схожий на солідного, одутлого професора. Але цей дрібний тиран може й молодитися перед Лолою. А другий — прекрасний актор Анатолій Ященко, який у своїх сценічних роботах досягає великих висот у трагікомічному плані.

У п’єсі не менше значення має головна героїня. Молода й зовні порочна, вона зовсім не однозначна і по-своєму страждаюча натура. Вибір виконавця головної жіночої ролі став для мене великим сюрпризом (гадаю, що стане і для глядачів)! Розу Фрейліх (Лолу) репетирує молода акторка Оксана Жданова. Вона лише цього року закінчує акторський курс у Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого в Дмитра Богомазова, хоча вже зіграла декілька помітних сценічних робіт у Театрі на Лівому березі і головну роль у телесеріалі «Дворняжка Ляля». Подивившись серіал про норовисту руду циганку, я зрозумів, що Оксану вибрали недаремно. Вона — висхідна зірка! До того ж у Жданової чудові вокальні дані.

У п’єсі немає другорядних персонажів. І, судячи з призначень на ролі, тут не повинно бути жодного збою. У виставі зайняті досвідчені актори: Леся Самаєва, Лев Сомов, Андрій Самінін, Михайло Кукуюк, Віктор Жданов, Володимир Горянський, Володимир Задніпровський, а ролі юних гімназистів виконують Олександр Комаренко і Олександр Піскунов.

Шлях п’єси «Лола» на театральну сцену був не простим і досить довгим. Наскільки мені відомо, аналогів цій виставі в драматичному театрі немає, хоча романові Г. Манна нинішнього року минає 105 років. Проте чекати варто було! Зараз цей драматургічний матеріал потрапив у таке живе театральне середовище і в руки такого креативного постановника, що я не маю сумніву в глядацькому успіхові вистави. Прем’єра — момент, який є завше хвилюючим для трупи. І я теж чекаю на нього з нетерпінням. Співай, Лоло, співай!