Марi-Елен Леерiссе: «Мельєс відкрив усі двері»

Короткі, незмінно дотепні фільми Жоржа Мельєса подібні до ілюстрованих книжок, котрі ховають у дитинстві під подушку: можна протягом життя побачити багато цікавого, але ті картинки лишаться найгарнішими.

В часи раннього німого кінематографа цьому французькому фокуснику, що спритно освоїв екзотичне ремесло рухомих образів, не було рівних; але кіно 1910-х, котре почало перетворюватися на комерцію, наївні мельєсівські фантасмагорії були не потрібні. Він помер напівзабутим і в злиднях; людству ж знадобилося пережити Другу світову війну, щоб зрозуміти, що без Мельєса воно неповне.

Минулого тижня до Києва приїхали прямі нащадки великого чарівника: правнучка Марі-Елен Лееріссе і праправнук, син Марі-Елен, музикант Лоран Лееріссе. У кінотеатрі «Київ» вони влаштували два незвичні покази стрічок Мельєса: Лоран грав на роялі, а Марі-Елен коментувала події на екрані. Це були не просто кіносеанси, а справжні спектаклі, що поєднували текст, музику і кінематограф.

А ще Марі-Елен відповіла на запитання кореспондента «Дня».

— Марі, ви вже тривалий час виступаєте з кіноконцертами; спадок вашої родини, вочевидь, лежить на вас. Скажіть чесно: це така робота — бути нащадками Мельєса?

— Ні, зовсім ні. Я заради заробітку 10 років пропрацювала монтажером у кіно, 30 років — на телебаченні, а все, що пов’язано з Мельєсом, роблю на добровільних засадах. Я шукала фільми, піклувалася про їхню реставрацію, спілкувалася з пресою, організовувала кіноконцерти безкоштовно. Ці покази — лише верхівка айсбергу, порівняно з об’ємом роботи, яка провадиться для збереження спадщини Мельєса. Я присвятила значну частину себе цій справі, але не почуваюся статуєю на постаменті. Просто виконую свій обов’язок.

— У чому тоді ваша винагорода?

— Це настільки прекрасні фільми, що я отримую величезне задоволення. Думаю, що ви також.

— Так. Скажіть, а вас не здивувало, що на покази кіно сторічної давнини приходить так багато молодих людей?

— Зараз, мені здається, молоді люди набагато більше знають Мельєса, бо кіно викладають у школах, і взагалі культурний рівень молоді вищий, ніж раніше. Є цікавість, є Інтернет, молодь шукає прикольні зображення, тим паче, що і кіноконцерт — річ сама по собі приваблива. Мені здається, що ми завоювали молодь і на наші спектаклі приходить більше саме молодих людей, студентів.

— А коли ви почали використовувати саме такий формат кіноконцерту, як він народжувався?

— Це первинний жанр. Мельєс саме так і показував фільми у своєму театрі «Робер Гуден»: екран, піаніст і текстовий супровід. Згодом цю традицію втратили, люди дивилися німе кіно в тиші. Ми з родиною повернулися до оригінальної форми. До речі, якщо рахувати з 1945 року, Лоран є п’ятнадцятим піаністом цих концертів. До нього були інші — не члени родини. В чому наш спектакль унікальний — я використовую тексти, яким мене навчив мій дід. Він був оперним співаком, мав дуже хорошу пам’ять і знав тексти безпосередньо від свого батька — власне самого Жоржа Мельєса. Відтворюємо тексти як каркас, інколи щось додаємо залежно від моменту — якийсь звук, певну театралізацію, місцеві реалії. І щодо музики, самого духу вистави ми маємо власне внутрішнє відчуття, робимо все із задоволенням, веселимося, бо Мельєс заповідав нам робити це весело.

— Якщо говорити про, власне, Мельєса, то, на вашу думку, яким є його головний внесок у мистецтво кіно?

— Він відкрив усі двері. Він першим випробував усі стилі і жанри, першим зробив мізансцену — постановку в кадрі   — систематичною. І, звісно, його досягненням є трюки та спецефекти, які всі походять з мистецтва показувати фокуси, бо він сам був фокусником, але й інтелектуалом також, тому зробив із кінематографа висококультурний продукт         — комічний і інтелектуальний водночас. Коли Луї Люмьєр вручав Мельєсу орден Почесного Легіону, він сказав: «Жорж Мельєс винайшов мистецтво кіно і трюки, тоді як ми винайшли кіноапарат». Так що, коли маєш такий спадок, то інакше не можна: ти маєш відкривати його для інших, щоб він ставав доступним усьому людству.

— Тим паче за життя йому велося нелегко. Відомо, що він, по суті, знищив себе як режисера, повністю спаливши всі негативи своїх фільмів. Скажіть, чи є винні у цій трагедії?

— Це дуже людська риса — шукати винного. Ми не знаємо, в якому психологічному стані він перебував у ту мить. Є таке пояснення: він був фокусником. А фокусники, коли припиняють робити певний трюк, знищують обладнання, щоб більше ніхто не скористався їхніми ідеями. Може, він виходив з цієї традиції — спалив фільми, бо ставився до них, як до магічних об’єктів. Звісно, є об’єктивні причини. 1923 року він збанкрутував повністю, заборгував колосальні суми, мав продати свою землю, а для цього — звільнити ділянку, на якій було дві студії, його власний будинок, де він мешкав, майстерня костюмів, майстерня декорацій — чотири гектари землі. Він поскладав все докупи і підпалив. Ми не знаємо, що він при цьому відчував, але навряд чи радість. Взагалі наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть люди швидко робили капітали і так само швидко втрачали їх. Мельєс із досить багатої родини, і він за життя «проїв» три спадки: батька, матері і дружини. Він усе вклав у кіно і потім помер у страшенних злиднях. Він — перший продюсер, який збанкрутував на кіновиробництві, і оскільки в ті часи ще не було такої системи пенсій, як зараз, то його друга дружина знайшла йому кіоск на вокзалі Монпарнас, де він торгував іграшками, щоб заробити на життя.

— Щодо винних — я мав на увазі конкретно Томаса Едісона, котрий, окрім того, що був видатним винахідником, заробляв ще й кінопрокатом, але не поспішав платити Мельєсу авторські відрахування за його фільми, вважаючи кінематограф власним винаходом.

— Щодо Едісона — це надто спрощено. Тут дуже багато різних факторів. Доклався не тільки Едісон, а й інші американські дистриб’ютори. Вони купували фільми Мельєса, використовували їх, не виплачували відсотків, заподіяли йому багато лиха. По-друге, Мельєс був поганим менеджером, не вмів контролювати витрати. Його дружина — моя прабабуся — мала хист до цього. Коли вона померла, він цим не займався: щоразу починав з того, що мав багато грошей, а потім, особливо не замислюючись, витрачав усе. По-третє, після війни змінилися уподобання у кіно. Глядачі хотіли довших фільмів, більше емоцій, складних сюжетів, а він того не вмів — йому вдавалися лише короткі смішні замальовки. Можна сказати, він вийшов з моди. Нам подобаються ці фільми зараз, а тоді до них збайдужіли.

— Ви займаєтеся ще й архівною роботою. Розкажіть трохи про це.

— Наша родина збирала фільми потроху, починаючи з 1945 року. Спочатку було лише 8 фільмів із 520. Ми почали з того, що дали об’яви в газетах для організаторів ярмарків   — адже він продавав свої стрічки туди. Потім шукали серед колекціонерів. Далі почалися перші кіношколи, з’явилися історики кіно, які шукали фільми. Тепер пошуками займаються студенти, молодь, що особливо приємно. Отже, на сьогодні знайдено 215 фільмів. Останній — дуже гарний, кольоровий «Робінзон Крузо». Ми регулярно перевіряємо стан усіх фільмів. Маємо їх на 16-ти і 35-міліметрових копіях, переводимо у цифровий формат і поступово, у міру готовності, передаємо все Французькій синематеці.

— Наскільки це складно з практичного погляду?

— Це велика, дуже складна робота. Оригінальні легкозаймисті нітратні копії вже всі пропали. Вони давно переведені на формат 35 мм, причому первинна плівка зникала в процесі. Інакше кажучи, ти рятуєш фільм, але знищуєш первинний носій. Дуже багато залежало від умов, у яких зберігали стрічку. Якщо занадто сухе повітря, то ти виймаєш плівку, і зображення з неї осипається. Лишається тільки плакати. А якщо повітря завологе, то заводиться грибок — теж неприємно. Тож спочатку, перед тим, як відкрити коробку, треба робити професійний хімічний аналіз, аби все зберегти. Інколи буває, що не вистачає якогось шматка плівки, а в іншій копії він є. Те, що ми побачимо сьогодні, було у форматі 35 мм і потім переведено на цифру без реставрації. Ми її спеціально не робили, бо якщо копія аж надто акуратно зроблена, фільм втрачає щось живе.

— Минуло вже більш ніж 100 років, як було знято ці фільми. Чому Мельєса досі дивляться?

— Тому що він поет. Тому що це магія. Люди приходять дивитися ці фільми, бо вони магічні, а магічні тому, що люди приходять на них дивитися!