МІЙ РІК — МІЙ «День»

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, народний депутат України:

1. Серед знакових подій у світі — нещодавня екологічна конференція в Копенгагені. Вона визначила багато складних проблем, пов’язаних із глобалізацією, і неочікувано викликала більший інтерес за будь-яку політичну подію.

Для мене знаковою подією було встановлення пам’ятного знаку Голодомору в маленькому містечку під Страсбургом, який відкрили ми разом із Послом України при Раді Європи Євгеном Перлигіним. На відкриття зібралися французи, які до того нічого не чули про цю українську трагедію, а деякі, підозрюю, і про Україну. Це була страшенно зворушлива зустріч, коли люди іншої нації вшановували пам’ять українців, яких ніколи не знали. Для мене ця подія була дуже важлива.

2. Протягом року в Україні багато говорили про розчарування в політиках, політиці. Передовсім чомусь — у Верховній Раді, ніби це єдина гілка влади. Думаю, тут є свої об’єктивні та суб’єктивні причини. Об’єктивні полягають у тому, що Верховна Рада демонструвала постійне протистояння. В уяві людей всі депутати — на одне лице — нероби. Це говорить про деяке зміщення акцентів, яке призвело до хибної думки. Бо я як депутат можу сказати, що я і моя команда помічників працюємо допізна. Тим не менше і телебачення, і преса охоче тиражували цей негативний імідж, закликаючи до себе в ефіри одних і тих самих персонажів, які і склали такий негативний образ парламентарія — скандаліста та брехуна. Це великий мінус як для суспільства, так і для влади.

До виборів ми підходимо розгубленими. На відміну від 2004-го року, коли всі були натхненні побудовою своєї держави. Хоча в цьому я теж бачу певний «плюс». Бо люди мусять зрозуміти, що бублики з неба не падають. Українці вивчили вже багато уроків, і, сподіваюся, зорієнтувалися на вибір не тих, хто дбає про наступні вибори. У владі має початися селекція, повинні залишатися ті, для кого справа побудови своєї держави в умовах великої небезпеки є дуже важливою. Йдеться про глибинні тектонічні процеси в суспільстві.

А ще цього року українці писали книжки. Я знову була в журі літературного конкурсу, який проводить українська служба «BBC». Ми з Андрієм Куликовим, Мирославом Поповичем та іншими членами журі прочитали 30 нових книжок, які вийшли цього року. У нас пишуться чудові книги. Наприклад, переможцем цього конкурсу став Юрко Іздрик, який написав книгу «Таке». Порадували новими книгами також Марія Матіос та Галина Пагутяк. Література пишеться і, між іншим, у складні часи — особливо яскраво.

Прокидається життя в книгарнях, туди залучається все більше молоді. Відносно великими накладами розходяться хороші книжки. Наприклад, книга про Городецького «Місто з химерами» Олеся Ільченка стала бестселером. А кілька днів тому в театрі Франка відбулася прем’єра вистави «Котигорошко» для дітей. І я була дуже втішена, бо прийшло безліч діток. Більшість їхніх батьків — російськомовні, але малюки були настільки в цій українській «тканині», що я була зворушена.

3. Я б сказала про тих, кого вже немає на цьому світі, але вони все одно для нас авторитети. Я б назвала Джеймса Мейса, який пов’язаний із вашою газетою. Він залишається моральним авторитетом для людей, які думають про свою гідність. Він повинен стати авторитетом для тих, кому бракує мужності, хто сьогодні забуває, що всі ці «мені байдуже» означають, що ми можемо віддати країну, яку одного разу вже виморили. Я згадую про Джеймса Мейса ще й тому, що цього року газета «День» вручила першу премію його імені. І ми знову згадали про цього чоловіка в колі тих людей, які не байдужі.

4. Звичайно, слід назвати лауреата премії імені Джеймса Мейса — Ігоря Лосєва. Багато також друкувалося й гарних листів. Напевне, основний кореспондент газети «День» — це читач. Бо ці листи часом були настільки влучними, справедливими, що найбільш знаковими для мене стали саме вони. Також я купила у подарунок своїм близьким нове видання газети «День». Це також прекрасний цьогорічний здобуток. Так складається, що, говорячи про знакові події, весь час крутишся навколо газети «День». І цьому є пояснення. Бо українським ЗМІ зараз бракує професіоналізму, патріотизму в хорошому сенсі цього слова. Бракує місії.

5. Я абсолютно впевнена в тому, що Україна — це особливий світ, такий собі вишиваний м’яч, який, як би його по цьому всесвіту не жбурляло різними силами, ніколи не здувається. Я б хотіла, аби гра була на нашому полі. В усіх сенсах. І на хлібному, і на життєвому. Я б хотіла, аби ми пам’ятали, що країн щасливих не буває, часів щасливих не буває. Комусь життя дарує трохи легші біографії, а комусь — складніші. Але треба знати, що Бог це робить для того аби ми щось собі затямили, усвідомили. І нам треба, зібравшись за різдвяним столом, відчути плече одне одного і хвалити одне одного на всі голоси, щоби нам було легше йти нашою дорогою, любити одне одного. Ми не пропадемо, з нами нічого не поробиш. Ми мусимо вибудувати свою Україну такою, про яку віками мріємо. Шлях у нас — непростий, але й, ідучи ним, ми залишаємо собі найкраще. Є такий поет Василь Герасим’юк, який казав: «Залишилось як вина старого, небагато, тільки для своїх». Цей дух, який огортає любов’ю Україну, — тільки для своїх.

Євген КИСЕЛЬОВ, журналіст, автор і ведучий програми «Велика політика з Євгеном Кисельовим»:

1. Події зі знаком «плюс»: другої хвилі світової економічної кризи не послідувало, всупереч усім прогнозам. Але немає гарантії, що ця хвиля не накриє нас уже в лютому-березні майбутнього року. Зі знаком «мінус»: «педофільні» та інші сморідні скандали. Причому, цей мінус стосується і їхніх винахідників. Оскільки я абсолютно не сумніваюся в тому, що ціна звинуваченням — три копійки в базарний день. І ще зі знаком «плюс» — той факт, що цей скандал не спрацював, і найбільше постраждали ті, хто намагався кинути чергову порцію компромату, нагріти на цьому руки і набрати додаткову кількість політичних балів.

Ще один плюс 2009 року полягає в тому, що Україна все-таки прийме Євро-2012 у чотирьох містах, і фінал пройде у Києві. Але відразу ж до плюса мінус: на чемпіонат світу в ПАР українська футбольна збірна не поїде. Якщо вже заговорили про спорт, то зі знаком «плюс» — перемоги Віталія Кличка цього року. Але «мінус» — його майбутній вихід із великого боксу. Він сказав, що проведе ще декілька боїв, і потім остаточно піде в політику. Що, до речі, для політики, можливо, буде «плюсом».

Феномен Сергія Тігіпка можна віднести до плюсів минаючого року. Цей кандидат вступив у передвиборну кампанію з рейтингом, що вимірювався десятими долями відсотка, а зараз реально претендує на третє місце. У деяких регіонах, кажуть соціологи, рейтинг Тігіпка перевищує ставки на Тимошенко. Це позитивний знак, бо в політиці з’явилося свіже обличчя, що має підстави претендувати на участь у великій політиці. І абсолютно очевидно, що Сергію Тігіпку не стати президентом на цих виборах, але він реальний претендент на перемогу через п’ять років. Нарешті в українській політиці з’явилися фігури першого ряду, що незамазані участю в безкінечних політичних скандалах.

Для мене знак «мінус» можна поставити напроти Арсенія Яценюка, який розгубив усе, що можна було розгубити. Сподіваюся, його приклад стане уроком для всіх українських політиків: не варто покладатися на російських піарників із гучними мінами та прізвищами. Я глибоко переконаний, що за всі свої невдачі Арсеній Петрович повинен «дякувати» панам, які 2004 року благополучно провалили кампанію Віктора Януковича. І тепер за півроку понизивши рейтинг Яценюка з двозначної цифри до кількох відсотків, поклали собі в кишеню чималу суму грошей. Не здивуюся, якщо Яценюк не покаже третього результату.

Перечитуйте, панове, казку Ганса Крістіана Андерсена «Нове плаття короля»! Піарники, які орудують в Україні вже не перший рік, немов персонажі з відомої казки. Українське втілення шварцівської п’єси «Голий король», що написана за мотивами вже згаданої казки. Люди роблять одяг із повітря, що обертається для їхнього клієнта прилюдним «дизастером», а самі спокійно поклавши до кишені чималий гонорар, продовжують охмуряти кого-небудь іншого.

Для мене подією з великим знаком «мінус» стало те, що в країні, громадянином якої я є, — Росії, поки що не виправдовуються надії на те, що новий президент Дмитро Медведєв усе-таки почне рішучі реформи, які настільки необхідні зараз російським громадянам. Це «мінус» і для України, оскільки українці вже відчули на собі цю агресивну неоімперську стилістику нового російського керівництва. Останній приклад, на мій погляд, абсолютно безцеремонний і нетактовний жарт, який дозволив собі Дмитро Анатолійович, коли давав інтерв’ю трьом найбільшим російським каналам. Відверто глумлячись, він заявив, що Росія на майбутніх виборах підтримує Віктора Ющенка. Це було вже за межею дипломатичної пристойності.

2. Україна, звичайно, змінилася. Українці навчилися жити самі по собі, не розраховуючи на допомогу держави. Країна навчилася жити без Києва. У цьому полягає і певна небезпека, бо виникають відцентрові сили, що розтаскують єдину країну. Такі речі сприяють децентралізації, виникненню «сили на місцях». Але це насправді позитивний процес.

Окрім того, мені здається, що Україна змінилася в тому, що остаточно перестала вірити в добрих політиків, які здатні помахом чарівної палички зробити всім добре, красиво і приємно жити. Незважаючи на всі зусилля політиків популістського глузду, їм ніяк не вдається «накачати» свій рейтинг, і це особливо помітно на прикладі Юлії Тимошенко. Скільки б вона не роздавала обіцянок, хай як старається загравати з певними верствами та групами населення, це ніяк не відбивається в позитивний бік на її передвиборному рейтингу. Поглянемо, звичайно, що в результаті з цього всього вийде. Всяке може статися. Поки що видно, що нічого не змінюється, і це теж позитивно.

Віра в доброго царя, доброго президента, геніального прем’єр-міністра — це не дуже корисна тенденція для суспільства. Сучасна, демократична, цивілізована країна повинна ставитися до президентів, прем’єрів, спікерів, лідерів фракцій, депутатів парламенту, міністрів, губернаторів і мерів як до найнятих робітників, з якими підписаний контракт на певну кількість років. І якщо вони погано працюють, їх можна звільнити, не проголосувавши за них на наступних виборах.

3. Для мене особисто сталася дуже позитивна подія минулого року. Мене запросили працювати на найбільший український канал — «Інтер». І на мій приємний подив, мені вдалося всього за кілька місяців зробити програму «Велика політика» найрейтинговішим політичним ток-шоу в Україні. Я вважаю це своїм досягненням 2009 року.

Для мене людина року — це американський кінорежисер Джеймс Камерон, який своїм новим фільмом «Аватар» відкрив нову епоху в історії сучасного кінематографа. Після цього фільму ми можемо сміливо казати, що кінематограф змінився. Оскільки кіно, як і раніше, для нас залишається одним із головних мистецтв, то вихід фільму можна вважати однією з важливіших подій. Джеймса Камерона можна сміливо назвати «Людиною року». Ні в Україні, ні в Росії людей гідних такого звання немає. Доречніше сказати про втрату року. Для мене смерть Єгора Тимуровича Гайдара — це, безумовно, втрата року.

4. Мені важко відповісти на це запитання, оскільки я всі публікації читаю в інтернеті. Я — професійний читач: мені важлива інформація, а не її джерело. У будь-якому випадку, я вдячний газеті «День» за те, що вона детальніше, ніж інші ЗМІ, освітила і дуже точно політично прокоментувала неприємний епізод зі зривом презентації нашої із Михайлом Касьяновим книги «Без Путіна». Епізод, звичайно, вражаючий, і найдетальніша публікація на цю тему була саме у вашій газеті.

5. Із тостами в мене біда. Але я хотів би всім побажати терпіння, бо рік може видатися нелегким. І для того, щоб його пережити, потрібно мати не лише багато терпіння, але й достатньо мужності. А головне — не втрачати почуття гумору. Більше посміхайтеся, панове! Як заповідав нам барон Мюнхгаузен у виконанні покійного Олега Янковського, який пішов від нас теж цього року, і це також надзвичайно велика втрата.

Олена ФРОЛЯК, головний редактор інформаційної служби телеканалу «ICTV»:

1. Більше, на жаль, зі знаком «мінус»: фінансова криза, смерть Янковського, Абдулова, Майкла Джексона, чергова передвиборна кампанія в Україні.

2. Мені здається, українці змужніли, бо зрозуміли, що, крім себе, їм немає на кого покладатися та сподіватися. А ще українці остаточно розчарувалися у своїй владі...

У мене особисто цього року вперше зацвіли посаджені троянди, підросли діти, з географічних вражень року — острів Санторіні в Греції та королівство Ліхтенштейн. Я знову засіла за англійську мову, тепер в машині слухаю детективи англійською, ніколи б не повірила, що це так захопливо, особливо коли з другого чи третього дубля ти починаєш вловлювати сюжет та інтригу. Цього року мене чи не вперше «потягнуло» на нехудожню літературу. Я прочитала «Історію єврейського народу» (автора зараз не згадаю) і відкрила для себе італійського філософа Антоніо Менегетті.

3. Джеймс Камерон, якому зараз навстоячки аплодують в кінотеатрах усього світу за його «Аватар».

4. Я постійно на роботі, а на вихідні не знаю за що братися: чи з дітьми бігти в басейн, чи в кіно, чи полежати на дивані з книжкою, чи наліпити вареників, які так любить моя сім’я. У «Дні» запам’ятала історію про італійця Мауріціо, який у Вінниці робить справжню моцарелу з українського молока. Мене завжди вабили звичайні люди, які вміють щось робити надзвичайно добре.

5. Успішних вам пошуків гармонії життя!!!

Андрій КУЛИКОВ, ведучий програми «Свобода слова» на «ICTV»:

1. Знакових подій не пригадую ні в Україні, ні у світі. Життя було як життя. Для мене та моєї програми, я думаю, це було нагородження премією «Телетріумф-2009».

2. Я гадаю, що ми отримали велику порцію загартування у політичній боротьбі й навчилися краще відрізняти правду від неправди. Конкретно в мене нове те, що я й надалі маю змогу працювати на роботі, яку люблю, з людьми, яких поважаю. З подорожами в мене цього року було не дуже, але я радий, що мені знову вдалося побувати у прекрасних містах: Львові та Одесі.

3. Михайло Павлов, продюсер нашої програми. Тому що він дуже багато робить для того, щоб ми створювали гарну програму, і для того, щоб наш колектив добре працював та почувався згуртованим.

4. Бажаю українцям бути в мирі з собою та цінувати одне одного.

Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»:

1. Світ: президентство Обами; фільм Павла Лунгіна «Цар», протести проти Санта-Клауса (тобто американської культурної експансії); сомалійське піратство; смерть Олега Яновського та В’ячеслава Тихонова. «Антонич-фест», «Балканфест» (тепер не можна сподіватися на приїзд Rolling Stones); перші видимі результати наближення Євро-2012; свинячий грип (пандемія ідіотизму), кредитна допомога Україні (тепер ми ще й по вуха в боргах!).

2. Українці з кожним роком стають більш свідомою та критично мислячою нацією.

Моє професійне життя збагатило стажування в Літній школі журналістики «Дня». Співпраці з «Днем» я завдячую й відрядженням на фестиваль «ДжазКоктебель-2009», де джаз «приріс» до мене зсередини. Літературний рік ознаменували для мене Фредерік Бегбедер, Федеріко Гарсіа Лорка та Михайль Семенко — український футурист №1.

3. Олег Яновський — за останню роботу в кіно — роль митрополита Філіпа у «Царі» Павла Лунгіна.

4. Матеріал Аркадія Музичука «Місце для дачі, або Про бабусю Мотрю, її хату та батьківський рубанок» (пульсуючий біль тексту спонукає замислитися над власними стосунками з людьми), інтерв’ю з Леонідом Бронєвим, публікація Дмитра Десятерика «Ляльки», присвячена новому фільму Кіри Муратової «Мелодія для шарманки», рубрика «Гучномовець». Цей почин повинен жити! Щоб сучасна молодь і тут царині трималася коріння, знала звідки воно росте.

5. All we need is love! Усе, що ми потребуємо — це любов! За ідею — спасибі вічним Beatles.