ЗЕМЛЯ-2

Село Міцівці поставило свої хати ліворуч від автомагістралі, що веде у місто Чернівці. Через Міцівці тихо несе свої води до Дністра річка Студениця. Річкою часу збігло якраз сто літ, відколи «хлопці журилися нею (Анничкою. — М.В. ) ще менше». А у просторі Міцівці — за якусь сотню кілометрів від місць, де жила та була Анничка, в якої не було «ні землі, ні грошей».

«Чернівці, 7 квітня 1901», — датувала Ольга Кобилянська свою повість «Земля», що згадалася авторові цих рядків тут-таки, у Міцівцях, де в останньому році двадцятого століття 28 селян, тільки-но одержавши, продали свої земельні паї.

МОТРЯ

Удова Мотря журиться сліпими очима. Вона народилася того ж самого, 1922 року, «коли в наших Міцівцях було створено комсомольський осередок». Про те, що вона ровесниця комосередку, «баба почула, коли дівкою була, та вже я його давно пережила». Цьому фактові вона чомусь рада щонайменше: «Нікому я тепер не потрібна. Сліпа, у голоді та холоді...»

Бабина хата — теж ровесниця комосередку. Разом із Мотрею пережила «вічно молодого». З цієї хати вона проводжала на фронт свого Тимофія, а назад не дочекалася. Коли ходила до Тимофія на вечорниці, ніхто вже не журився, чи мала землю. Віджурилися. Усі угіддя були в колгоспі. Одначе баба пам’ятає, що наймитів у їхньому роду ніколи не було. То, може, земельний пай, одержаний Мотрею у ході агрореформ, — саме той, що змушував тодішніх хлопців добряче журитися Мотриною бабою...

Одначе Мотря, почувши, що міцівецький фермер скуповує земельні паї, зразу ж запитала: а скільки ж то дає? Ціна її влаштувала. 1800 гривень. Стара Мотря сподівається, що одержаної за «землю й волю» виручки їй вистачить на операцію, аби «хоч в останні дні побачити цей білий світ».

ПЕТРО

32-річний Петро парубкує. Ще тоді, коли у Міцівцях був колгосп, він після Армії успішно закінчив курси в Дунаївцях, райцентрі, і сів на трактор. «Тракторист, син тракториста» — так називалася замітка у райгазеті про нього. Налаштований на лірику автор замітки не забув ні про чисті роси, ні про розлогі колгоспні поля. Хоча на тих полях за колгоспу вже, як мовиться, колосок колоска кликав. «Тракторист, син тракториста», як і його батько, геть забув про зарплату, бо «не видавали».

Отож, коли розпаювали землю, Петро вже зневірився, що з неї прогодується і заробить собі на весілля. А тут якраз повернувся із заробітків у Москві Толя, його далекий родич. Хвалився перед хлопцями у клубі, що за сім місяців заробив у сусідній державі стільки, скільки у місцевому кооперативі й за двадцять років не дадуть орендної плати за земельний пай.

(Як повідомив для «Дня» директор кооперативу «Міцівецький» Василь Шеленг, «орендодавець одержує один відсоток вартості земельного паю — 169 гривень»).

Толя говорив, що «трохи погуляє у рідному селі й знову поїде до Москви на будівництво котеджу для однієї багатої людини». Запевняв, що там і Петрові робота знайдеться. Одне слово, схилив свого далекого родича до поїздки на заробіток. Одначе в Петра виникла проблема: де ж узяти гроші на дорогу до столиці сусідньої держави? А тут якраз місцевий фермер скуповував паї. Петро розстався зі своєю «землею і волею» без болю в серці. Та й поїхав на заробіток...

ГАННА

Ганна — одна з 59 місцевих дівчат, яким від 16 до 25 років. У такому ж віці, від 16 до 25 років, тут-таки, у Міцівцях, 67 хлопців. Отже, у цьому селі не так, як у пісні співається, а все навпаки — на дев’ять дівчат за статисткою десять хлопців. Одначе міцівецькі хлопці гонорові, на цю статистику не зважають. До речі, такі ж, не без гонору, й міцівецькі дівчата.

Після школи Ганна пішла дояркою на ферму рідного колгоспу. І також стала персонажем замітки в райгазеті, де автор оспівував романтику її ударної праці і вияв місцевого патріотизму. Одначе «романтика» згасала з кожним днем. Бо тодішній голова тодішнього колгоспу «Росія» чи не щоранку брав з її групи по корові, здавав місцевому заготівельникові, а за виручені гроші заправляв пальним колгоспну «Ниву» та й їхав кудись у своїх справах. Невдовзі вся Ганнина група худоби пішла «в дим-димок від машини». Не те, щоб «мов дівочі літа». Та факт, що й Міцівці, й Студениця- річка вже стали не ті. Що залишилося робити Ганні? Поїхала до Хмельницького, за півсотні верст від рідних Міцівців. Там пішла в найми до гуртовика. Бере в нього «крам під реалізацію». Вже без романтики, як написав би той самий кореспондент райгазети. Одначе й не без сякого-такого зиску. «Вистачає, щоб жити та бути, як люди», — говорить Ганна. Нова професія їй до вподоби: «Тепер від мене гноями не відгонить».

Натхнена першими успіхами в комерції, вона «вирішила починати свій бізнес». Без жалю продала тому ж таки фермерові свій земельний пай. Хотіла ще продати й той пай, який одержала її мама, яка все життя в рідній ланці трудилася, та мама не погодилася. Тепер донька не дорікає їй за впертість: «Ніхто не знає, як далі складеться, то без землі не залишуся». Має надію на спадщину.

ПРОЦЕС

«За кожним із 28 проданих земельних паїв чиясь доля», — погоджується сільський голова Міцівців В’ячеслав Семенюк. Він певний: «Якби ще хтось гукнув, що скуповує землю, то наші, міцівецькі, до нього у чергу записалися б».

Співрозмовник згадує про міцівецьку демографічну ситуацію: «У селі 227 дітей від 1 до 16 років, з яких 102 — дівчата». Мовляв, були й були б серед продавців землі батьки дівчат, якими вже у недалекій перспективі журитимуться чи не журитимуться хлопці. Чому ж отакі необачні, про долю своїх дітей не дбають? «Онде в нас і наразі холостякують 12 представників чоловічої статі і 6 — жіночої, яким за 30 років», — заперечує сільський голова. Вважає: «Воно так завжди ведеться, що заможніший до заможнішої сватів засилає. А на городі в заможнішої і гарбузи гарно родять. Для незаможнішого...»

Відтак — про неоднозначний процес, що почався після розпаювання землі: «З чим опинилися на порозі відповідального періоду, коли людям треба було визначатися з одержаною землею? З бідою, що від колгоспу залишилася. Поля неорані-несіяні, техніку розбито та розтягнуто, худобу та свині вивезено хтозна-куди. Різні кредитори з’їхалися звідусіль, нагадують, що колишній колгоспний голова те й те позичав. Отож до начальства, яке добило господарство, вже не було довіри від людей. Тоді виявив бажання щось зробити на цих руїнах Василь Шеленг. Знайшов десять однодумців. Разом із ними й створив кооператив «Міцівецький», більшість наших віддала свої паї в оренду «Міцівецькому». А 19 стали одноосібниками. Ну, от один із них, одноосібників, — Людвіг Чернецький. Він свого часу був серед передових механізаторів району. Взяв свій пай, ще — паї своєї дружини Олександри, свого дядька Євгена Боярського і дядини Євгенії. Якось говорив із ним, то почув, що з прибутками закінчив сільськогосподарський рік. Іншим одноосібникам також не кепсько ведеться. І ще три фермери у наших Міцівцях хазяйнують. Кожен із отих трьох приєднав до своєї землі ті паї, що купив...»

ПРОЛОГ

Слухає цю розповідь сільського голови Василь Шеленг, директор кооперативу «Міцівецький». Погоджується: «Що й казати, створилося в селі конкурентне середовище. Але ж ніхто не запропонував людям більшого відсотка за оренду земельного паю. Що зобов’язувався, те віддав. Зерном, цукром, послугами. Дав би більше, та де ж узяти? Усі знають, з чого довелося починати. Майже з нуля. Треба було напозичатися, щоб зорати та посіяти. Як на перший рік, то результатами задоволений. Треба господарство підносити, щоб потроху орендну плату за землю підвищувати. Про це й говорив усім, хто продавав паї: не поспішайте, бо земля буде дорожчати».

Василь Шеленг, «зваживши всі резерви та можливості», наразі думає, щоб «на перший рік нового тисячоліття підвищити орендну плату». Отож той, «хто залишився без паю, зазнає докорів сумління перед своїми дітьми чи онуками. Бо ж така можливість — одержати землю за «спасибі» — була тільки раз, іншої такої можливості вже ніколи не буде».

Ось такий, сказати б, пролог до майбутньої повісті про землю, яку в останньому році другого тисячоліття віддавали в оренду, продавали, брали для одноосібного господарювання, для ведення фермерського господарювання, потроху скуповували в окремо взятих Міцівцях Дунаєвського району. В отих самих Міцівцях, що за якусь сотню кілометрів від місця, де відбувалися драматичні події, про які читаємо у повісті незабутньої Ольги Кобилянської.

P.S. Як повідомили «Дню» у прокуратурі Хмельницької області, наразі відбудеться ретельна перевірка щодо законності кожного із 68 виявлених в регіоні фактів купівлі-продажу земельних сертифікатів. Наглядова інстанція не виключає, що можливе повернення земельних сертифікатів необачним продавцям. Про те, чи повернуть гроші покупцям, не відомо. З цих міркувань автор змінив імена міцівецьких селян, які одержали по 1800 гривень за продані паї.