Про «червону лінію» історії
Від чого застерігає досвід бою під Крутами сучасних українців
29 січня (за старим стилем — 16 січня) виповниться 99-та, «некругла» річниця бою під Крутами. Читачам «Дня» не треба, думається, нагадувати про героїзм, виявлений нашими юними співвітчизниками, школярами, студентами київських вишів (фактично волонтерами!) у надважких умовах — в умовах двобою проти жорстокого, підступного ворога, сили якого на порядок перевершували ресурси захисників України. Герої Крут (хлопці 16—18 років) загинули із честю, за що їм вічна шана й світла пам’ять нащадків.
Але сьогодні, у січні 2017-го, ми не можемо поставити крапку. Бо у сказаному вище — не вся правда. Крути — це спонука не тільки і не стільки до того, щоб славити безсмертних героїв, як до того, щоб з тривогою і болем замислитись: а чи не загрожує й зараз Україні подібна кривава, гірка, повчальна чаша (якою ціною дається нації таке навчання?)... Підстави для тривоги та болю, відверто кажучи, є. Хотілося б сказати про це бодай кілька слів.
Чи не нагадує вам, читачу, трагедію майже 100-річної давнини, коли керманичі Центральної Ради ніяк не могли втямити, що триває війна з більшовицькою Росією, згодом і синхронно — з Росією «білою» (як не можлива агресія «соціалістичного» уряду Леніна проти переважно соціалістичної Центральної Ради?! «Як хочеться вірити», що цього не станеться... Отака «рожева» мрійливість стільки разів нас губила!), чи не нагадує все це трагедію сьогоденної російсько-української війни? Зруйнована (владою кількох останніх президентів, не лише «злочинною» владою) армія, коли рятували нашу незалежність навесні 2014-го мало не самі волонтери — більше нікому було... Туманна (спеціальна?) невизначеність сьогоденних «верхів», коли йдеться про суть і характер військового зіткнення з путінською Росією: у нас АТО (вже майже три роки!) чи українсько-російська війна? Як називати ворога: «бойовики», «терористи», «проросійські найманці» чи все ж таки окупанти, агресори, російські військові? Як можна воювати з такою країною, як путінська Росія, не розриваючи з нею дипломатичних відносин (навіть зґвалтований Кремлем українсько-російський договір 1997 року залишається чинним — бо ми, бачите, хочемо скаржитися на його порушення до міжнародних судових інстанцій. «Дуже хочеться вірити»...), не запроваджуючи візовий режим, торгуючи з агресором, постійно підживлюючи розмови про «мир, який нам життєво необхідний», хай навіть ціною «болісних компромісів» (це — компроміс з Кремлем, який не пройшов денацифікацію, а навпаки, занурюється у фашизацію? Якщо це «компроміс», то що тоді називається капітуляцією?)? Або ж іще така демагогічна дилема: нам потрібні території чи люди? Якщо капітулюємо — втратимо землі й десятки, сотні тисяч людей (це щонайменше).
Історія проводить жорсткі «червоні лінії», рахуватися з якими ми зобов’язані. Головний редактор «Дня» Лариса Івшина висловила думку, яка «підриває» спокій «політкоректних» експертів. А саме: «Майже 100 років минуло. Чи багато ми досягли в державотворенні? Очевидно, могли більше. А Крути — точно збільшилися розміром — до АТО...». Поміркуймо над цим, українці.
