Чим «Мати міст «руських» відрізняється від «Третього Риму»
Мій візит до Києва в останній декаді квітня навіяв, м'яко кажучи, неоднозначні роздуми про українську політику.
Відразу ж кинулася в очі схожість між київським і московським мерами. На вулицях Києва, як і в Москві, так само лютують евакуатори. А в центрі міста ліквідовують намети та інші об'єкти малого бізнесу, змушуючи згадати недавню «ніч довгих ковшів» у Москві. Якраз на дні мого перебування в Києві припала демонстрація кількох сотень бізнесменів на Хрещатику, які протестували проти незаконного відбирання власності.
Зовсім не беруся стверджувати, що Кличко просто запозичує те, що здійснює Собянін. Цілком можливо, що обидва мери, або особи з їхнього оточення, дійшли до подібних практик своїм розумом або запозичили нововведення з якогось загального третього цілющого джерела десь у Латинській Америці. Не викликає сумнівів тільки очевидна корупційна складова подібних практик. І корупція - це те, що ріднить Москву і Київ, Росію і Україну.
При цьому в двох державах корупційні схеми здійснюються по-різному. У Росії встановлено жорсткий авторитарний режим на чолі з президентом, контролюючим владну вертикаль. Путіну підвладні і суди, і прокуратура, і кишеньковий парламент, і всі скільки-небудь значні ЗМІ. У цій системі жорстко регламентується, хто і скільки має право красти. Вищі начальники диктують правила гри нижчім посадовця, а на вершині корупційно-управлінської піраміди перебуває президент, який, як доводять оприлюднені «панамські папери», і себе не забуває. У цій системі за корупцію карають в тому випадку, якщо хтось із високопосадовців починає «брати не по чину». У більшості ж випадків звинувачення в корупції висуваються тоді, коли чиновник проштрафився в чомусь іншому, зокрема був запідозрений у політичній нелояльності, а звинувачення в корупції, які зазвичай, до речі, відповідають дійсності, висуваються, щоб задовольнити очікування громадськості.
В Україні жорстка вертикаль влади відсутня, зберігається практично повна свобода слова і високий рівень громадянської активності. У цьому Україна нагадує Росію 1990-х, з тією істотною відмінністю, що в Києві зараз зберігається демократичний політичний режим. Це все, безумовно, слід записати в плюс Українській державі. Але величезним мінусом є те, що всі гілки влади в Україні пронизує масштабна корупція, цілком порівнянна з російською.
Вона не настільки жорстко структурована, як у Росії, і не вибудувана під владну вертикаль просто тому, що така в Україні відсутня. Натомість українська корупція є практично невразливою. Ради всіх скликань наприймали такі закони, що ув’язнити навіть затриманого на місці злочину корупціонера вкрай важко. Це, зрозуміло, не випадково. Серед парламентаріїв корупція цвіте настільки ж пишним цвітом, як і серед суддів, міністрів, прокурорів. Прокуратура і суди в Україні корумповані настільки тотально, що навіть Адміністрація Президента може впливати на них лише в небагатьох особливо резонансних справах. Але така незалежність прокурорів і суддів захоплення не викликає. Нинішній закон про прокуратуру такий, що гарантує прокурорам повну безкарність. Новий генеральний прокурор буде навіть позбавлений змоги самостійно призначити собі заступників, оскільки їх повинен вибирати прокурорський з'їзд. Не секрет, що прокурорів, які не крадуть, в Україні немає ще з часів Кучми, і те ж саме стосується суддівського корпусу.
Тому для того, щоб радикально змінити ситуацію, необхідно і в прокуратуру, і в суди призначати людей, які раніше там не служили: адвокатів, юрисконсультів, професорів права, а також іноземних юристів. Інакше після Шокіна повториться та ж ситуація, коли новий прокурор змусить згадувати про свого попередника як про майже порядну людину.
Втім, в частині корупції виконавча влада від судової та законодавчої недалеко пішла. Давно вже не секрет, що всі скільки-небудь значні посади продаються і купуються. Ймовірно, саме з цієї причини в армії рівень командування вище командира бригади заповнений переважно абсолютно некомпетентними людьми. Очевидно, у тямущих комбатів і комбригів просто немає коштів, щоб заплатити за службове просування. Подібна практика абсолютно неприпустима в умовах, коли фактично триває, нехай і не в колишньому масштабі, гібридна війна на сході України.
Така ситуація склалася багато в чому через існуючі дефекти української політичної системи. Практично всі політичні партії в Україні не є такими в західному розумінні, оскільки створюються не під політичну програму, а під конкретного лідера. БПП - це Порошенко, НФ - Яценюк, «Батьківщина» - Тимошенко, «Самопоміч» - Садовий. Єдиний і дуже показовий виняток - це Опоблок. Такі партії - це суто кремлівський проект. Вони створюються під політику дружби з Росією, і їхніх лідерів затверджують у Кремлі з урахуванням власних інтересів. Тому, хто саме кермує Опоблоком - Янукович, Бойко чи хтось інший, великого значення не має.
Політики всіх партій пов'язані зі своїм лідером найтіснішими зв'язками, зокрема корупційними, але політична ідеологія для них стоїть на третьому плані. Тому настільки легкі переходи з партії в партію і різкі зміни партійних програм перед кожними виборами, під поточну кон'юнктуру. А західні політологи не можуть зрозуміти, кого в Україні треба вважати соціал-демократами, кого лібералами, а кого консерваторами. Всі ці обставини серйозно ускладнюють європейський вибір України.
Чинному уряду потрібно провести насамперед глибокі політичні та судові реформи. Тільки вони допоможуть обмежити корупцію і відкрити дорогу для інвестицій. Інакше існуючі політична і судова системи рано чи пізно призведуть до нового революційного вибуху, значно радикальнішого, ніж попередні. Адже Україна залишається у стані війни.
