Намисто для Мавки
Дивне відчуття від зустрічі з монотонним рядом виставкових експонатів, як могло би бути, стерся зигзаг зі здивування і захвату, причому одночасно. Раптом оголилося власне сприйняття тонкої інтелігентної гри в переодягання бурштину, в одяг фольклорно-авангардний, часом безстрашно авантюрний, дивовижно продуманий і до того стильний, що, здається, дизайнери мають вишиковуватися в чергу, щоби прикрасити таким намистом свої вироби. Зараз зроблю щиросердне зізнання — ніколи не любила бурштин, знаючи його лише в прочитанні тьмяному, що додає років, заточений у метали, які йому абсолютно чужі, хай пробачать мене, вічно благородні срібло та золото. Можливо, це і нетактовно, але, зустрівшись з автором виставкового бурштинового кокетування, відомим українським художником Аллою Жмайло відразу в цьому зізналася, але перед тим не приховала свого «затамуй подих» перед Мавкою в центрі експозиції, радше, натяку на неї, легкого флера присутності казкової панночки чи то у вигляді дівочого вінка, чи то головного убору зрілої жінки кібалки. Головне, що вловила сенс — вічна жіночність не має віку, і бурштиновий каскад бризок, променів, застиглим мереживом обрамував голівку ефемерної діви, просто зачарував. І все це — зі скелець, бурштинових «чіпсів», слайсів, власне, навіть з бурштинового пилу, одним словом, з відходів. Але як же вони зіграли на випередження — спочатку потужний енергетичний дотик, навіть оніміння, а потім цікавість — як, з чого точно, де це було раніше, хто мама цієї кутюрної гри. Репортерська душа жадала подробиць, аби швидше поділитися миттю, ось і опинилася в домашній студії трудівниці і фантазерки Алли Жмайлоточкаком, як її жартома називають друзі. Нічого дивного, що майстерня була своєрідною за стилем, природно, продовженням виставки: і тут і там — все своїми руками. Зрежисовано і обіграно кожен сантиметр невеликого простору, зберігши чарівливість і шарм вишукано недобудованого житла, природно, не вдаючись до послуг меблевих салонів з їх кровожерливими цифрами і клонованими пропозиціями. Не заглиблюватимуся в опис тут затишно раціонально, а то не встигну вчасно загальмувати, адже хочеться поговорити, поцікавитися. Скажу лише, що каву ми пили за якимсь вишуканим столиком два метри завдовжки, кольору слонової кістки. Виявилось, що дошка, а нинішня стільниця, до втручання Алли була безхатченком, мокнула і мерзнула просто неба, потім висихала і знову намокала. Ніхто на неї і не дивився. Одного дня, гуляючи з сином-музикантом, а бачили вони її постійно на прогулянці, одночасно вирішили — забираємо, усиновляємо, і даруємо інше життя. Так з’явився столик. Тут ще багато різних «заманух», але спочатку все ж питання.
— Піарівські зусилля, що це для вас?
— Навіть не знаю, що це таке. Ніколи не випиналася, не прагнула, навіть уникала всякої метушні, це така втрата енергетики. До того ж у мене троє дітей, отже, пестити свій образ мережі з натиском багатьох вискочок, які буквально нав’язують себе, зрозуміло, і часу не було. Вся моя творчість проходила і проходить ніби між моїм вічним материнством, хоч діти вже дорослі. До того ж у мене ніхто не вкладає, сама і заробляти повинна. Молодша Сонечка вже закінчує Художній коледж, і я, зізнаюся, вже дуже скучила по собі самій. Жадоба до творчості, коли професійно давно зміцнився, особливо гостра, ненаситна, незупинна. Я навіть боюся, що у мене списують ідеї, відщипують технічні прийоми, придумані мною. Знаю, кожна нова колекція буде краща за попередню. Тут же подумки роблю свій висновок, не відволікаючи, не захаращуючи нашу бесіду. — Діти дуже спрощують життя, хоча б тим, що ускладнюють її. Рафінованість і стриманість у художниці, схоже, як і в бурштині, закарбувалися назавжди. Така не стане бігати, крутитися, аби здаватися кимось, не знаючи ким. Досить і миті, аби вловити це.
— Мова бурштинового тіла, темп «погляду» — це лише для іміджевої виставки?
Власне, з цілісним бурштином я і не працюю, він, до речі, вельми не фотогенічний на старті. Якщо хочете, я королева відходів, у тому числі й бурштинових. Все, що ви побачили на виставці, а народилася вона за ініціативою першого українського концептуального бренду іміджевих аксесуарів і ювелірних прикрас з бурштину «VRODA Amber jewelry» колаборація складається з прикрас і фотографій фотохудожниці Віри Бланш. Так от — все це бенкет: з сировини не лінійного, воно навіть не другосортне, а так — щось. Мені організатори запропонували поглянути несподіваним поглядом на бурштин, а то він давно, схоже, засидівся як стара діва. Енергію свою, сплеск натхнення і вклала в образи. Свою емоцію я не змальовую, а передаю її, переживаючи разом, в одному ритмі.
— Це як серфінг — зловив хвилю і насолоджуйся?
— Якщо художня цінність прикраси у багато разів перевищує стартову сировинну ціну, то зрозуміло, скільки праці треба було вкласти в таку пересортицю, в цей неформат, спочатку непрезентабельну масу, подарувавши перетворення. До речі, виставка так і називається «IMPERSONATION». Зустріч же з художнім баченням і чітким технічним рішенням дала результат. Мій верстат — бачите, він теж в інтер’єрі, з його 40 тисячами обертів допомагав мені без втоми. Взагалі, для виставки ніби міркувала на трьох: з бурштином, металом, гумою. Схоже, все ж я — четверта. Грати можна в усе — у виставки, новий старт, собі на втіху. У Щербенко Арт Центрі моя казкова Мавка, точніше, флер її присутності через її відсутність з сяючими слайсами в короні (до речі, зараз всі знахідки патенту), а на майбутніх міжнародних виставках запропонує вловити загадковість і поетичність українського бурштину після зустрічі майстерної природи і майстерні художника. Результат перетворення, схоже, багатьом сподобався, а я ж зізнаюся і вам — завжди бурштин ненавиділа. Ось, хотіла зараз пом’якшити і сказати, що була байдужою, але ні, ненавиділа. Коли мені друзі дарували всілякі відходи, а все життя їх обігрую то в коллажах, то в арт-вигадках і мені до рук потрапляли шматочки бурштину, хотілося, якщо не викинути, то відкласти вбік, аби на очі не попадалися. Мені був бурштин у радянському аранжуванні зовсім не цікавий. На відміну, скажімо, від гуми, віджилого свій термін металу, всіляких клаксонів від дитячих велосипедів, надувних кульок, що навіть лопнули. Завжди ціную в людях уміння втілювати успіх при обмеженому бюджеті, погодьтеся, це непросто, але цікаво, адже головне — не виглядати нудно. Дивлюся на ваше намисто — одне, друге — і енергія, щедро огортає і притягує.
Пані Алла, мабуть, помітила це, і раптом запропонувала — ви накиньте на себе і поглянете в дзеркало. Зараз присягаюся, що кажу правду і лише правду — накидаю обруч зі стильно проіржавленим спіралеподібним металом, на якому висіло, точніше, до якого притулилося гроно чи то стиглої великої вишневого кольору смородини, чи то ще якої калини-малини. Віддзеркалення було настільки компліментарним, що відчула приплив не лише енергії, але й кохання. До себе. До намиста.
— Бурштоново-гумовий кутюр актуальний?
— Друзі кажуть, що відчувають у моїх прикрасах себе настільки розкуто і незалежно, стверджуючи, що навіть рухи, хода змінюються. Я ж все життя шию собі сама і, природно, прикрашаю, кожного разу новим намистом. І завжди вишукана без пафосу, і чужих брендових етикеток. До речі, одного дня в інтернеті побачила свою прикрасу на відомій світській іконі стилю, і це можна сказати — на все життя, оскільки американській пані Айріс майже 100 років. Як воно до неї потрапило — не знаю, але це так чи інакше — комплімент, оскільки загадкова Айріс піднімає статус усього, що носить. Фешн-секрети її стильної гнучкості, непідробної молодої енергії вона сформулювала сама: не думати над образом дуже довго, здорово, коли у вбранні є перчинка, трохи драми, а стиль — це справжній інтерес до себе.
— Чорні шкіряні голівки, що прикрашають студії, теж арт-фантазії?
— Вони, до речі, гіпсові, одягнені в шкіроподібну чорну гуму. Дуже вийшли елегантними і, дійсно, ніби шкіряними. Це — моя сцена. Вона допомагає тестувати на них нові прикраси, удосконалювати, придумувати, винаходити. Гума, шляхетна за моєю технологією, присутня на виставці не лише в намисті. У головному емоційному акценті — короні-кібалці казкової панни, вірніше, каркас під цим каскадом, що світиться, — зі старого шланга, купленого на Пташиному ринку, по суті, місці мого головного шопінгу. Просто відходів бурштину не вистачало, а гума вона у мене в надлишку.
— Що, сама в будинок приходить?
Я б сказала — верхи на мені. Всі ремонтно-автозаправні станції в окрузі мене знають і з радістю віддають непотрібні ним шини. Ще й дякують, запаковують, ніби не вірячи в своє щастя. Вони, щоправда, ніколи не бачили, як перетворюється їхній непотріб на... Ось вам і приклад — бачите фігурку, що стоїть поряд з нашим кавовим столиком? Тут же підхоплююсь, біжу до моделі-манекена і вдивляюся в гостросюжетну гру її фольклорного вбрання, і знову розгублююсь. Чистота роботи така, краса ліній, вигинів настільки витончені, що тримають весь студійний інтер’єр. Виявилось, що верх вбрання з величезної шини від КАМАЗу, а спідничка з сітки- рабиці з кольорами в тон. Звичайно, чорний.
Якби побачили ще її сіру сумку з автомобільного салонового утеплювача з ручкою-веселкою. Повірте слову модниці — вона виглядає так, що ревную до всіх, хто її носитиме.
Ось така вона — АллаЖмайлоточкаком.
